Маятниковий рух не веде до рівноваги і спокою, а відтак – до зупинення. Ритмічний удар від одного краю до іншого – від життя до смерті, від задоволення до страждання – суть поезії Богдана Стрільчика «Лезо Оккама».

Екзистенційний світ збірки оплутаний садо-мазохістичними візіями «від лібідозної крові до мортідозного леза».

У його поезії, як і в реальності, гра між життям і смертю жорстка (хоч із компромісами), агресивна (хоч із милосердям), непередбачувана (хоч із розрахунком) – приречена на перехід життя у смерть, на злиття в єдине тіло Вічності: «Впивається в шию сталева губа гільйотини. Дерево любить мене – люди хочуть роздерти. Я вже народився... тому не боюся вмерти» («Гільйотина»).

«Свідомість тексту» навіює реципієнтові відсутність страху й тотальну владу над негативними об’єктами. Поезія стає сферою імітації ілюзорного світу всемогутності: у ситуаціях страти-убивств ліричні герої ведуть себе, як королі становища: «Рви рани рвучко, рий рови і грані, Із інквізицією стліє мапа. Я стиснутий у всесвіті до крапки. Клітинний біль у клітці із людей. О, пане кат, я зніму перед вами шапку! Не закривайте цих меридіан-дверей» («Нюрнберзька діва»).

Потяг свідомих енергій поезії до контролю, впливу здійснюється через вивільнення з надр підсвідомого садистичних імпульсів. Останні провокують виникнення мазохістичного начала як іншого боку одного й того ж суб’єкта тексту: «Я хворий, я люди, і я замаскований кат. Задихаюсь у власному соку кольчужних лат» («Гільйотина»), «Що ці люди шукають: щастя? Покажи їм його могилу» («Чорнильна людина»), «Слимаки, маршируйте під мою фугу! <...> Як жуки, що потрапили у центрифугу, Як ляльки, що пошиті ликом. Я не кращий за вас і не гірший за вас, Але я вас усіх ненавиджу» («Фуга»), «Білі юнацькі руки Зжовкнуть, як мертві луки, Бо я обираю сталь!» («Сурма»).

Садо-мазохістичний сценарій у віршах Б. Стрільчика деформує лібідозну енергію сюжетних героїв у потяг до танатосу. Відтак еротичний акцент зміщується у сферу мортідозного: «Осокори до неба пришпилили плай. Чорний прапор вітри колисали. Він пішов за поріг і сказав: «Не чекай». А вона, а вона чекала» («Осокори до неба пришпилили плай...»), «Я казав, що повернуся. Навіть, як мене не стане, Буду бити градом в вікна, буду литися дощем. ...» («Четвертування»).

Агресія трансформує акт кохання, ідеальний потяг, наївні сподівання у садистську помсту: «І ось павутина любові сплела їх мов жертви <...> Коханка вискалює зуби, щоб зжерти. <...> З’їдає молільнику голову: «Вічним ніщо не буває». І потім у шлунку їй буде весільне вітання» («Вічна любов»), «Бери у руки сокиру, Ненависна музо. Десь там вогнетривкі мости Від мене до Парнасу. Нехай же він буде Безлюдним островом Після твоєї зради» («Лист у шухляду»).

Ритуал садизму ініціюється експресивними фігурами. Народження крику як самобутньої субстанції (що калічить і вбиває сакральне) проголошує нівелювання цнотливого ідеального традиційного: «Хай потрошить на хмарах ангелів! <...> Перерізують горло гармонії, І плавають у лімфі крику Обпатрані звуки ліри. <...> І до білих стін кімнати Прилипає запечене кров’ю Пір’я співучих янголів». Опісля звершення садистського акту суб’єкт поезії досягає катарсисної стагнації, а разом з тим – виснаження: «Я вирішив стати коропом – Вічно німим і сонним» («Conversio animal»). Вивільнивши негативну енергію на джерело подразнення, він набув нової антитетичної якості – умиротворення.

Схожий стан «виповнення творенням» алегорично моделює Станіслав Вишенський у есе «Танець у невагомості»: «Жертву обирає напрямок втечі і тут нічого не вдієш. Митець входить у тебе – натурника – натхненний, а виходить спустошений, картина, що є вислідом вашого спілкування, належить вам обом, хоч батько – він, а не ти...» Двоїстість митця, коли автор виснажений експресією/астенією героя-натурника, – ключова містика поезії. «Пензель працює сам і то є його полювання на дороговказ – на такий  собі мазохізм уразливого місця,» – продовжує поет, називаючи «школу розпаду» «гідною подиву метаморфозою відродження». Тому садистичну деструкцію у віршах Б. Стрільчика можна мотивувати як потяг до автентики страждання, через який пізнається первинний беззахисний стан речей – такий собі «колообіг», за уже згаданим С. Вишенським.

Особливу увагу в ньому – циклі «страждання і задоволення» – заслуговує фрагмент з поезії «Снігова королева», що тяжіє до лейтмотиву «Венери в хутрі» Л. фон Захера-Мазоха – «бути рабом прекрасної жінки, жінки, яку люблю, яку боготворю». Суб’єкт лірики п’єдесталізує демонічний об’єкт кохання, поглиблюючи свій комплекс неповноцінності: «Ви смієтеся, коли місяць У повні труситься від Вашого погляду. Я прошу лише одного: Замерзнути навіки, Щоб служити Вам, Моя королево». Гіпертрофована неповноцінність вивільнює у поетичну свідомість мазохістичний імпульс як один зі способів співіснування у суб’єктно-об’єктних відносинах. Однак невротичне бажання «бути підкореним» зазнає фрустрації, оскільки «реалізація пристрасті до мазохізму чи садизму ніколи не веде до досягнення задоволення,» – писав Е. Фром у «Людській ситуації». Розвиваючись автономно, мазохізм/садизм не сприяє витворенню цілісної особистості, натомість розщеплює її на різновекторні бажання, чим зумовлюють «ефект маятника» у психічному суб’єкті.

Таким чином, садо-мазохістичні імпульси і смерть поетичного героя в збірці «Лезо Оккама» Б. Стрільчика є механізмами для задоволення потягу до ідеального смислу речей: віддана любов, вмирання за велику ідею, несправедлива зрада та непоціновування таланту... Однак приречені на пошук, якому немає краю.

От тільки, чому автор обрав саме такий інструмент для голосу свого слова ?

Мій замок з плоті й крові – це мій гріб.

Чи варто відкривати всі кімнати

Ключем, що пам’яттю усі гріхи загріб?

Чи варто знати те, чого не можна знати? («Замок»)