Навряд чи потрібно багато говорити про постать Івана Лучука у сучасному літературному та й літературознавчому контекстах. Зайвим видається переповідання назв його книжок, розмаїтих дат, коли щось траплялось з ним ‒ не маю наміру тут цього робити. Хоч і слід сказати, що Іван Лучук станом на тепер зробив доволі серйозні об´єми праці як на свій вік. В цьому, нашому часі, слід фіксувати ще одну дату його літературознавчої роботи, певний етап, сходинку творчої мандрівки ‒ рік виходу антології "Ars poetiсa. Українська лірика про мистецтво поетичне". Згодом скажу про винятковість і запотребуваність названої праці у літературознавчому контексті, а зараз спробую насамперед з´ясувати конфігуративну природу цієї книжки, яка, що вкрай важливо, присвячена тим, хто нещодавно відійшов у кращий світ ‒ Ігореві Римаруку, Назарові Гончару та Миколі Мірошниченку. Отож книга ця окрім огрому пошукової енергії оживляє в такий спосіб пам´ять про імена тих, кому там це потрібно.

Томас Стернз Еліот у своїй статті "Музика поезії" говорить про те, що "якщо про поезію береться писати поет, він має у цьому професійні переваги, як і специфічні хиби. Пам´ятаючи про мінуси, нам легше оцінити й плюси. Ці мої застереження слід, думаю, враховувати як поетам, так і тим, хто читатиме їхні розмірковування про поезію <...> Гадаю, що критичні висловлювання поетів, а історія дає нам чимало яскравих зразків ‒ цікаві найперше тим, що поети, незалежно від проголошуваної мети, підсвідомо завжди обстоюють поезію того типу, який близький їм, чи постулюють принципи, на які самі хотіли б опертися" [Еліот, Томас Стернз. Музика поезії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. за ред. М.Зубрицької. ‒ Львів: Літопис, 1996. ‒ С. 73]. Наведена цитата може бути референтивною інтродукцією до книги "Ars poetica. Українська лірика про мистецтво поетичне", в якій читач має нагоду відшуковувати у принципі відбору матеріалу, так званого змістового укладу видання, іпостась одного з лугосадівців. І вже тут можна легко наштовхнутись на характеротворчий момент, де укладач, сповідуючи власні художньо-естетичні принципи в поезії, залишає себе-поета "за парканом", намагається абстрагуватись від свого поетичного "Я" у роботі над цією антологією. Така поведінка не опонує думкам Еліота, їх таки можна підтвердити власне поетичними рядками Івана Лучука: "І коли б мене приставили до стінки, / я б вигукнув в останню мить: / хай живе вільний первісний / незакріпачений вірш!" (Лучук І. "Історія поезії"). Ці рядки переконливо звучали би у вступі до антології, де упорядник говорить про синхронне виникнення мови та поезії, наголошує на автотелічності слова. Тут слід сказати, що Іван Лучук як автор поетичних текстів сповідує іманентні його духовним дисциплінам поетичні принципи, але заразом не "інфікує" цю добірку розмаїтих авторів своєю поетичною пристрастю.

Слід насамперед сказати, що робота, виконана упорядником, викликає високий градус захоплення його працездатністю, вмінням "ловити" такий розсіяний матеріал. Книга "Ars poetica..." є добіркою 222-ох українських авторів, які осмислювали поетичний світ засобами (даруйте за тавтологію) поетичної артикуляції. Незважаючи на сучасні можливості цифрових машин, виконати такий добір текстів доволі складно.

Автори у книзі представлені за хронологічним принципом: починаючи від Памви Беринди, Софронія Почаського, Івана Величковського, окреслюючи іменами поетів величезні часові пласти, Іван Лучук зупиняється на сучасному літературному процесі, добираючи тексти Олени Галети, Галини Крук, Любові Якимчук, Сергія Жадана, Павла Вольвача та багато інших, хто творить літературу сьогодні. Важливим у цій антології також є те, що до імені кожного з дібраних авторів додається референтивний блок короткої довідкової інформації ‒ роки життя автора, назви збірок, рік їхнього виходу, джерело з якого подається цитата. Такий підхід до формування антології має всі перспективи зробити книжку настільною на робочому місці літературознавця.

Метапоетичний дискурс існував здавна у різних національних літературах. Про це говорить упорядник у передмові, згадуючи імена Горація чи Ніколя Буало. У певних поетичних пробах подібного кшталту можна шукати і нерідко знаходити цікаві думки, які перегукуються, своєрідні спільні мотиви. Тут можна згадати іронічний образ персонажа Письменника у поемі "Фауст" Й.-В. Ґете, який обурюється молодим поколінням: "І хто тепер читав би твір / Поважного якогось змісту? / Не втрапиш ти ніяк, повір, / На молодь, надто гонористу" [Гете Й.-В. Фауст: Трагедія. ‒ Перекл. з німецьк.. ‒ К.: Дніпро, 1981. ‒ С. 182]. Наступні рядки з "Мистецтва поетичного" Ніколя Буало: "Що любе молодим, те для старих бридня; / У юнака киплять і міняться бажання, / І він порокові дається без вагання; / Непоміркований у пристрастях буйних, / Порад не любить він і сердиться на них" [Буало Н. Мистецтво поетичне. ‒ К.: Мистецтво, 1967. ‒ С.58]. В деяких випадках можна говорити про спільні бази типологічних мотивів у поезії про поезію. Такі тексти можуть ставати вдячним матеріалом для компаративістичних досліджень.

У розмові про цю добірку не можна оминути проблему представлених в ній поетичних доз і пропорцій. Мова йде про адекватно витримані об´єми подачі того чи того автора. Метапоетичні тексти Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича та кількох інших світоглядово форпостних в українському літературному процесі постатей подано кількісно більше. Такий підхід імпонує, оскільки підтримує зображення контекстуального балансу певного поетичного простору, своєрідно увиразнює згадані постаті.

У антології "Ars poetica. Українська лірика про мистецтво поетичне" представлено також львівську поетичну галерею. Імена Галини Крук, Юрка Кучерявого, Ігоря Павлюка, Миколи Петренка, Богдани Криси, Романа Кіся та поезію інших персон з поетичного континууму Львова можна зустріти в цій книзі.

Хронологічний принцип, за яким подані імена авторів, розкриває читачеві специфіку контексту певної доби, замилування у розмаїті компоненти світогляду, з чого читальник може складати собі умовну поетичну "картину життя" певного часового відтинку. Чому "умовну"? Оскільки голос того чи іншого автора утверджує саме його поетичний світ, ми не маємо повного права говорити про об´єктивацію своєї читацької оптики: "Обом способам мовлення ‒ поетичному й філософському ‒ притаманна одна спільна риса: вони не можуть бути помилковими. Адже поза ними не існує жодних критеріїв, за якими можна було б їх виміряти, яким вони б відповідали" [Г.-Ґ. Ґадамер. Філософія і поезія // Г.-Ґ. Ґадамер. Герменевтика і поетика. ‒ К.: Юніверс, С. 126]. Про суб´єктивність сприйняття поезії говорить у передмові Іван Лучук: "Поезія має багато спільного з первісним мовотворенням, вона сама теж є заодно і мовотворенням. У принципі, поезія не мусить бути зрозумілою. Але кожен має право (якщо має спромогу) сприймати поезію по-своєму: інтимно, суб´єктивно, ординарно. Поезію сприймати просто і непросто, приємно та безнадійно, до трему солодко та до розпуки важко. Поезія народжується у пекельній праці чи на дозвіллі, навіть коли дозвілля є вимушеною розкішшю, або ж коли світ придушує людину і людство своєю об´єктивною недосконалістю. Буремна мить і надзавдання слова бліднуть на тлі самодостатності поетичного дозвілля. Лише поезія виправдовує та скрашує таку пролонговану еволюцію людини думаючої, людини граючої, людини приреченої" [Лучук Іван Українська лірика про мистецтво поетичне (передмова) // Ars poetica. Українська лірика про мистецтво поетичне: Антологія. / Упоряд., передм., довідки про авт. І. Лучука. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2012]. В даному випадку складно обійти увагою міркування автора про етимологію поезії, її проростання в межах свідомого людського існування. Іван Лучук ставить наголос насамперед на музикальності поетичного говоріння, а звідси ‒ "музика як кістяк поезії", автор говорить також про спільні витоки обидвох мистецтв. Передмова прикметна своїм доволі зцементованим теоретичним підґрунтям, оперуванням розмаїтими теоріями, де автор цього вступного слова не бавиться у так поширену в наш час методологічну "туманологію", а прагне зактивізувати пошуковий механізм, дійти витоків поставленої проблеми. І тут, що важливо, поруч з іменами Клода Леві-Стросса, Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Ніколя Буало, стоять Олександр Потебня, Іван Франко, Євген Маланюк. Автор передмови наголошує на словах Потебні про те, що віршування та віршований розмір виникли у зв´язку слова зі співом, наводить вислів Ігоря Павлюка: "Поезія ‒ це музика написана словами". Іван Лучук тут актуалізує ще одну доволі важливу тезу про те, що мова виникає з прагнення поетизувати дійсність. Про природу поезії саме в цьому аспекті писав Джамбатіста Віко: "він писав про героїчну епоху, коли люди розмовляли "поетичною мовою", спілкувалися винятково "символами", які "мали би бути метафорами, зображеннями, порівняннями; пізніше в артикульованому вигляді вони становлять усе багатство поетичної мови" [Цит. за Яковенко С. Романтики, естети, ніцшеанці. Українська та польська літературна критика раннього модернізму. ‒ К.: Критика, 2006. ‒ С. 195]. Тут можна формувати каскад цитат з цієї проблеми. Станіслав Пшибишевський також виокремлював словесну творчість первісної людини, у якої велике враження від світу "рвалось до горла".

Говорячи про композиційну стрункість роботи, слід згадати, що у своїх міркуваннях Іван Лучук аналогічно використовує певний часовий підхід, показуючи траєкторію руху думки про поетичне слово. Мандри починаються від часів Античності, Арістотеля, Пісонів, до Буало, а згодом ‒ Потебня, Франко, Тичина, Рильський. Не маю на меті назвати всіх, кого долучив автор передмови до зміцнення своїх методологічних позицій, але скажу, Іван Лучук спробував зробити вибірковий аналіз текстів про поетичне мистецтво, де показав читачеві наскільки неохопною є розмова про слово, яке змушує людину радіти, наливатись смутком, бавитись або повставати.