Re: цензії

Коли читаю аж настільки комфортну зарубіжну прозу, мені не доводиться перебудовуватись і прилаштовувати свої ментальні та почуттєві мембрани до відповідних чужинецьких систем, - серед них, я почуваюсь своїм, я почуваюся майже вдома. І навіть відсутність мапи Парижа в моїх читацьких руках анітрохи мене не бентежить. Бо в таких творах герої хоч і рухаються невідомим для мене містом, але зовсім не топографія визначає свідомість, - мою та їхню, а деякі, приміром, зовсім факультативні речі; як от бажання бути щасливим, а ще більшою мірою - якась нездоланна інтенція зробити щасливим того, хто спить у твоєму ліжку, нечутно дихає поруч або, вряди-годи, - шепоче в твою телефонну рурку. Твори, предметом зображення яких стає майже невідчутна легкість буття, сьогодні вже є раритетними. Ми шукаємо їх у історіях літератур, іноді віднаходимо, але відчуваємо, що їх час нестерпно не співпадає із нашим стриноженим часом; із цим поліфонічним дискурсом, у якому нас убивають, а ми, радісні та усміхнені, продовжуємо сплачувати податки й думати про майбутнє. А справді, за декілька місяців у цій країні не можна буде палити в громадських місцях, зокрема, в каварнях і рестораціях. Що будуть робити герої майбутніх літературних творів, замовивши філіжанку кави або стопочку коньяку? Чи достатньо буде запропонувати їм безкоштовний Інтернет, заборонивши натомість шкідливий сиґаретний дим? Ресторатори невдовзі про це нам розкажуть без евфемізмів. І позбудуться, звісно, бізнесу, це зрозуміло і без додаткових польових досліджень. Це стосовно того, від чого ми готові відмовитись, нічого не попросивши взамін, а надалі я говоритиму виключно про художню літературу, попри те, що її зв´язки з реальним життям є значно глибшими, ніж іноді нам здається.

Маленький роман Крістіяна Остера «Побачення» (2003), насправді, - простий, як двері. Цей твір - яскравий приклад того, що письменник Іван Андрусяк називав свого часу середнім романом, і якого катастрофічно не вистачає сучасній українській літературі. Без жодного патосу та найменшого надриву, поготів, - не дбаючи про задоволення сучасних вульґарних смаків, французький письменник розповідає просту і, водночас, дещо екстраваґантну та помірно естетизовану історію міжлюдських стосунків, - стосунків між чоловіком і жінкою, а на сюжетному марґінесі - ще й ледве означені взаємини цієї жінки з її шлюбним чоловіком та їх спільними дітьми. Діти на час короткої романної дії (три доби) залишаються з батьком, а їх мати йде геть із родини (але за цілковитої згоди свого чоловіка) й чекає (і в цьому, дещо невмотивованому чеканні полягає, мабуть, основна фішка роману) зовсім на іншого чоловіка, у якого, за збігом обставин, нещодавно так само не склалося з його подругою. Побачення двох дещо дивних і помітно розгублених людей («Я зовсім нічого не знаю про своє життя», - щиросердно зізнається героїня майже сторонній людині) невдовзі таки відбулося, й усе в них у романному часі складається ніби добре, але на сюжетному овиді все ще лишаються діти, які так і не зрозуміли, де і чому так нагло поділась їх мама. Але навіть цей тривожний фабульний цвяшок не стає на перешкоді потенційного щастя героїв; їх досить серйозні психологічні проблеми вирішуються ледве не самотужки. Коротше, це зовсім, можливо, не драма і, в жодному разі, - не мелодрама. Хоча фабула ніби-то апелює саме до цього жанрового вирішення, адже йдеться про руйнування родини, в якій є двоє дітей. Але ж це сучасна французька проза, - не надто густа, аби в ній задихались від браку повітря думки героїв, автора і читачів; і анітрохи, водночас, не примітивно-банальна. Найголовніше, вона - просто жива, ця проза про дивні стосунки звичайних людей доби супермаркетів, фактично, - наших сучасників. Підозрюю, таких історій чимало і в Україні, але наші письменники не здатні їх розповісти цілком доступною та, водночас, вишуканою мовою. Наші пишуть або вже занадто просто, або неймовірно ускладнено. А критики потім здіймають ґвалт, мовляв, у нас немає літератури. Зрештою, у нас її справді немає, але менше з тим.

За великим рахунком, це - роман про відміни самотности, як сказав би, можливо, Юрій Шерех, якби встиг прочитати цей твір. Текст дихає на повні свої легені цією самотністю, що глибоко укорінилася в людях, у місті, в ріці і мостах, у самогубцях, у напружених або усміхнених обличчях офіціянтів, у каварняних столиках, до яких хтось уперто не поспішає, а хтось інший не менш уперто чекає. У певному сенсі, лейтмотивом роману Остера можна вважати відомі слова М.Уельбека: «Не варто боятися щастя, - його немає». Самотність у цьому романі є самодостатньою, вона об´єктивна, як і саме життя. І адекватного виходу з цієї об´єктивности бути не може. Нас народжують і ми одразу стаємо самотніми, втрачаючи разом із перетятою пуповиною свою комфортну суверенну територію. А далі - лише скорботне життя та вервечка страждань живої істоти. І, врешті, - смерть. Там, де смерть, нічого уже не буде. Там ніхто нікого не поцілує і не відчує таємно-змовницький потиск руки. Чи випадково вважається, що про мертвих можна говорити виключно добре, або - нічого? І чому в іншій максимі йдеться про те, що добре буває лише там, де немає нас? Не зачіпаючи мітологічний дискурс, міркуючи з позицій людини нашого часу, можна сказати, що всі основні події відбуваються з нами виключно за життя. А далі - мовчанка, надалі - пітьма. Математичний нуль і нуль екзистенційний. Чи можна говорити недобре про нуль? Про нього в принципі немає сенсу щось говорити. А якщо вже говорити, то хіба що вигадувати, а вигадки, зазвичай, бувають приємними, хай і оманливими. Так звана квадратура круга, цілком можливо, знаходиться також там. У цьому й полягає дурнуватий жанровий сенс утопії, - говорити про речі, які неможливі та недосяжні, - ані для живих, ані, поготів, для небіжчиків. Утім, достатньо вже, мабуть, лірики.

Тож, роман Крістіяна Остера - про звичайну людську самотність. Його назва, «Les Rendez-vous» («Побачення»), - безпосередньо співвідноситься з актуальним феноменом самотности. Побачення - це численні й, у підсумку, мабуть, безглузді спроби уникнути самотности, нагодувати самотність, убити свою самотність - спроба одурити, врешті-решт, саму очевидність безперспективности подібних спроб. Крістіян Остер у доволі вигадливий спосіб підкреслює марність боротьби із самотністю. Його герой-оповідач Франсіс, який три місяці тому втратив свою молоду й легковажну подружку Клєманс (вона просто пішла від героя, очевидно, не потребуючи більше його; можливо, розмотуючи нитку власних подальших безглуздих пошуків-спроб), не вигадує нічого ліпшого, як призначати їй побачення у каварнях, але не повідомляючи їй про це: «Відколи ми з Клєманс припинили бачитись, я ще цілих три місяці призначав їй побачення. Але її не сповіщав, так було певніше. Вкажи я їй місце, число і годину, вона би, найвірогідніше, не прийшла й тим поглибила б мої муки марного очікування, а цей нехитрий прийом дозволяв не ображатися на неї через те, що вона не з´явилася». Герой поводиться майже, як божевільний, але насправді просто боїться, що жінка не погодиться прийти на побачення; відтак, зрозуміло, що Франсіс, усього-на-всього, інтуїтивно намагається уникнути болю («так певніше»), - мабуть, йому вже про це щось було відомо.

У романі вистачає парадоксів у манері В.Домонтовича, саме він спадає чомусь на думку. (Можливо, тому, що цей український письменник є чи не найбільш европейським із-поміж інших наших. Це, якщо забути на мить про жахливого пасинка національної культури, незрівняного та неперевершеного Ігоря Костецького). Так, уже на початку твору читаємо: «Отже, тепер, коли вона пішла з мого життя, я міг спокійно присвятити себе повністю їй». Або: «Сама думка, що жодного поспіху немає, дозволяла мені обрати поспіх». Утім, і парадокси найчастіше мають суто практичне значення, інакше просто не вижити: «Очікування обернулось для мене в звичку, і ця звичка, як і будь-яка інша, стала формою адаптації до життя». Подібні міркування героя не можуть не зацікавити читача. Це не одвічні убогі слов´янські питання - хто винен і що з цим робити. Це - просто цікаво, інтриґа виникає з майже побутового ґрунту, фактично, з нічого й упевнено міцнішає та розвивається. І треба направду бути Крістіяном Остером, аби з цього нічого зліпити читабельне романне твориво: «У розлученні мені подобалось бачити її янгольськи чистою та, оскільки я не мав більше жодних зацікавлень у справі, що пов´язувала нас іще три місяці тому, я хотів поважати й кохати її в своє задоволення». У постійних роздумах щодо жінки, яка його нагло покинула, не надавши жодних пояснень, Франсіс, сидячи у каварні й спостерігаючи за жіночим тлумом, розмірковує, як мінімум, не банально, сягаючи при тому характеристичних осяянь та узагальнень: «На мить я впізнавав ходу, спідницю, погляд, але подібність тієї ж миті зникала, розчиняючись у загальній масі. Всі однакові. Кожна не та. Розтиражована відсутність. Мене відвідувало розчарування. Але не образа. Клєманс була не винна». Хто ж був винний, - такого питання перед героєм узагалі не стоїть. У нього інший погляд на речі. Погляд, зіпертий на екзистенційний досвід европейської культури всього ХХ століття. (Тут і Марсель, і Селін, і Сартр, - крута та вибаглива суміш, яку мені вільно трактувати сьогодні як субстрат сучасного французького модерністичного роману).

Оповідач, як і всі інші нечисленні персонажі роману, що уособлюють або ж ілюструють собою відміни самотности, ні до кого не має претензій. Франсіс чітко усвідомлює, що окремо ніхто у цілому світі не винний у тому, що Клєманс його залишила, віддавши перевагу черговій самотності з наступним чоловіком, а інша жінка ніяк не трапляється на його шляху. Зрештою, проблеми пошуку іншої (наступної) жінки для Франсіса взагалі не існує. Він обирає нестандартну (доволі дивну) стратеґію і віддається на волю очікування, яке усвідомлюється героєм як зречення-забуття, - від болю, від поспіху, життєвого тлуму з його неодмінною конкуренцією, яка не оминає (як переконливо показав у своєму дебютному романі «Extension du domaine de la lutte» (1994) Мішель Уельбек), і сферу аж надто інтимну, - власне, сексуальне життя людини в добу, коли все продається, але, на щастя, і досі не все купується. Треба думати, секс перебуває у безпосередньому зв´язку із коханням, але знов-таки, є нюанси: «Коли ми покінчили з ґазетою, Одрі запропонувала розгадати кросворд, я їх не надто люблю, але думка, що я буду розгадувати кросворд із нею, зізнаюся без сорому, виповнила мене абсолютним щастям, із нею разом я був готовий робити що завгодно, а розгадувати кросворд - це як займатися коханням, я не перебільшую; до речі, коханням я бажав зайнятися знову».

Самотніми є усі персонажі роману, окрім, можливо, дітей, двох хлопчиків, Антуана і Олександра, яким іще вистачає комп´ютерних ігор і, попри те, що три доби відсутня їх мама, вони не виказують жодних ознак тривоги, задовольняючись спілкуванням із батьком Симоном, нянькою Об і другом їх батька, Франсісом. По-своєму самотніми є Макс і Жанна, подружжя пенсіонерів, яке мешкає постійно на баржі, споглядаючи незворушну Сену, самогубців і їх рятувальників, безкінечних туристів та інші атмосферні явища. (Безіменні самогубці та їх фахові рятівники на річці Сена пов´язані між собою, очевидно, якимись глибшими сенсами, ніж просто ненав´язливі текстові спроби припинити боротьбу зі своєю самотністю з боку перших і спроби порятувати їх зусиллями других). Відокремленість, автономність від міста й світу решти людей. Одна спільна самотність на двох. Є у цьому якась ледь окреслена патологія. Гостинністю цього подружжя і скористалася Одрі, коли вирішила залишити обридлого їй Симона й чекати на Франсіса. Старі приязно надали притулок для Одрі, хоча про стосунки її з цими літніми людьми докладніше нічого не повідомляється. Просто друзі і - все. Можливо, й таке буває. Най буде.

Симон, батько двох симпатичних хлопчиків і чоловік Одрі, виглядає не менш самотнім, хоча життя його нібито склалось. У епіцентрі цього життя - зовсім не діти й дружина, а зоосад, у якому він мешкає, та звірі, яких він годує, за якими доглядає, і за яких на ньому відповідальність. Дітьми Симон опікується постільки, оскільки якось інакше не можна. (Поготів, що десь поділась дружина). Втім, одного вечора він запрошує побути з ними няньку (ця жінка за сумісництвом є ще його коханкою), а ще іншого вечора дітьми опікується його товариш Франсіс, бо Симону забаглося повести коханку на лекцію (принаймні, так виглядає його пояснення). Симон цілком змирився із рішенням дружини чекати на іншого чоловіка, до того ж, його товариша, і ця його позиція виказує, знов-таки, певну приреченість. Про Об, коханку Симона, ми майже нічого не дізнаємось. Це молода ще жінка, блондинка з симпатичним бюстом, як зауважує мимохіть Франсіс, лише коротко її побачивши. На питання Франсіса, що в нього з цією жінкою, Симон відповів, що переспав із нею лише один раз. Франсіс зауважує в голосі друга помітний сум і не може зрозуміти, це пов´язано з тим, що це було лише раз, чи все-таки він сумує за зниклою дружиною. У контексті нескладного сюжетного мережива твору ця жінка лише увиразнює хаос і плутанину людських узаємнень. Випадковий секс, на жаль, не робить людей щасливими. Хіба на короткий час, ніби даруючи жадане відтермінування від думок про найболючіші речі, зокрема, і про самотність, яка нікуди не відступає, не знаючи відпочинку й відпусток. Герої й надалі лишаються сам на сам зі своєю самотністю. І що з цим робити, - на жаль, невідомо.

Усвідомлене переживання самотности (і це, перебуваючи в шлюбі й маючи від чоловіка двох дітей), певно, настільки нестерпне, що Одрі говорить про це з Симоном і за його згоди залишає власних дітей, і три доби перебуває на баржі в друзів, чекаючи (у дещо абсурдний спосіб: «Я пішла, аби чекати на тебе») там на Франсіса, до часу не повідомляючи йому про дивне своє чекання. Абсурд можна здолати лише почавши розмову. «Зроби так, аби я могла говорити з тобою», - написав свого часу Моріс Бляншо, розірвавши на мить зачароване коло, але тільки на мить. Що й робить, урешті, й Одрі, запрошуючи по телефону Франсіса на їх перше в житті побачення. До цього вони бачились лише кілька разів, коли Франсіс зі своєю подружкою Клєманс відвідував Симона й Одрі у них удома: «Одрі прийшла сюди заради мене. І пішла так само. Я сам не розумів, що я для цього зробив. Хіба що кохав Клєманс. І чекав на неї. Нічого більше. Це приблизно все, що Одрі знала про мене. Що я кохаю. Навіть про очікування не знала. Вона і бачила мене разів чотири-п´ять. Із Клєманс. А потім я у них не бував». Як виявилось, Одрі помітила погляд, яким Франсіс дивився на Клєманс, і це вирішило її долю. Їй також забаглось такого погляду. Симон на таке був не здатний; здавалося, його цікавили тільки звірі: «Симон нікого рятувати не збирається, а от ми рятуємо себе, рятуємо від туги і розпачу, знаходимо один одного, не шукаючи, тому що вміли чекати». (Пізніше, як виявилось, Симона таки зацікавила Об, блондинка з бюстом).

Романна дія часом нагадує добре продумане й вивірене павутиння, в якому заплутались одночасно майже всі персонажі: «Отже, я думав про Одрі, і це ніяк не сприяло появі Клєманс. Взагалі-то, з цим очікуванням на Клєманс, що не кажи, все ‘дно нічого не клеїлось. Я зосередився на Одрі, хоча вона не мала стосунку до справи. Але я зовсім не думав, що Одрі раптом опиниться тут, у каварні, замість Клєманс. З тієї простої причини, що на неї чекав Симон. Я не підміняв собою Симона, я брав у борг у нього трохи очікувань, от і все, аби йому було легше та ще, аби знайти собі заняття». Ось так чекає на когось Франсіс. Бо до телефонного дзвінка від Одрі на його автовідповідачеві він ні в чому не впевнений. Якби Одрі не повідомила Франсісові, що вже три дні чекає на нього, він і надалі чекав би Клєманс, якій проте, як уже говорилось, нічого про це не було відомо: «І тоді я почала тебе бажати, продовжувала Одрі. (Вона зверталась зовсім не до мене). А Симона не бажала. І чекати тебе в нього вдома також не бажала. Поготів, що ти припинив заходити. Я вирішила чекати на тебе в іншому місці <...> У такому місці, куди б ти сам ніколи не прийшов. Але де я мала б можливість чекати на тебе. Адже я прочекала три дні. Лише потім подзвонила». Цей дзвінок започатковує нову історію людських сподівань; принаймні, в житті Франсіса, яке допіру складалось із марних очікувань: «Я направду таки не жив, але все-таки чекав, сподівався, навіть діяв, тільки все це тікало крізь пальці, тому що не було кохання, була тільки ця жінка, яка подзвонила мені, хоча вона ніхто, однак я боявся не зустрітися з нею, мені здавалось, що зустріч із нею - єдина можливість грамотно перейти в наступний день». Такі речі людина, у даному разі Франсіс, відчуває на інтуїтивному рівні. Реальну перспективу, зрештою, можна сплутати з банальною короткочасною інтрижкою, але не помиляється той, хто не робить спроб. Франсіс наважився: «Існувала жінка, яка мене бажала. Я її не кохав. Але». Але варто спробувати, підказує Крістіян Остер. І Франсіс його чує й робить маленький зустрічний крок: «Отже, вона мене кохає. Треба спитати її, чому, подумав я. І як. Словом, ситуація не з найгірших. Але це все одно, що йти на побачення без квітів. Непогано б їй щось принести. Дещицю кохання, подумав я. Крапельку для початку».

Невідомо, куди поділась Клєманс, але Франсіс і читач зустрінуть її на останній сторінці роману, це станеться ввечері у зоосаді. Клєманс споглядає у зоопарку чаплю. Вродлива, холодна, самотня Клєманс - стоїть на містку і дивиться на банальну чаплю: «Я її одразу впізнав. Поставу, профіль. Сумочку. Вона була такою ж вродливою, як і в моїх спогадах. Саме такою. Ніби я її туди помістив, а відтак забув». Героєві вже не хочеться з нею заговорити, поготів, - зустрічатися, тому він звертає вбік, аби вона його не помітила. Можливо, це говорить його досвід самотности поруч із Клєманс, у ліжку з Клєманс, - і відчутно лякає його своєю крижаною перспективою. Клєманс відійшла вже у простір, в якому панує ніщо, абсолютний нуль. Ще до цієї зустрічі Франсіс зауважує сам для себе, і це бачить читач: «Дійсно, я сидів у тому ж самому місці. І зовсім не чекав на Клєманс. Не залишив їй життєвого простору. Я розумів, що вона не прийде ніколи, а тому розпорядився цим простором на свій розсуд: я думав про інше». Клєманс для Франсіса поступово (упродовж трьох місяців) відходила в небуття: «Я добре виспався в забутті Клєманс і з думками про неї - я не відчував різниці. В думках і в забутті я бачив ту саму мумію». Певно, таку ситуацію, хоча б один раз, переживала кожна жива людина, і це не найгірше із того, що нам іноді доводиться переживати.

У романі, дія якого відбувається в Парижі, майже немає конкретного міста. Топографія тут присутня, але вона анітрохи не заважає спостерігати за людською самотністю. Не місто, треба думати, цікавить автора, а вслід за ним - і читача. Є лише поодинокі маркери, - орієнтири на місцевості: зоопарк у Ботанічному саду з його безкінечним потоком відвідувачів; Нотр-Дам, перед яким зупинялись і деякий час стояли герої, усвідомлюючи власну короткочасну примарність біля його незворушних стін; набережна Сен-Бернар, де Франсіс і Одрі упіймали таксі; бульвар неподалік майдану Кліши (передмістя, у якому мешкає Франсіс, а задовго до нього мешкав, приміром, Генрі Міллер); каварня поблизу Пантеона; площа Контрескарп; вулиці Ласепеда, Жоффруа Сент-Ілєра, Ліннея та деякі інші; схили парку Тіно Россі; Турнель, - один із мостів на Сені тощо. Аналогічно, жоден із героїв не показаний у системі виробничих або інших суспільних відносин. І, якщо із подружжям пенсіонерів більш-менш усе ясно, то інші, певно, десь працюють, заробляючи на життя, бо це пересічні громадяни без великих банківських рахунків. Тож, кожен десь чимось займається, але тільки обов´язки Симона визначені чітко, - він годує звірів у зоопарку (власне, лише хижаків). Але й праця Симона представлена ніби не зовсім усерйоз і схожа більше на таку собі розвагу для дорослої людини. (Ця думка належить Франсісові). Поготів, що й мешкає він разом із дружиною й дітьми в будинку на терені зоопарку; тобто, його праця більше нагадує гобі, - цікаве та, для непосвячених, - трохи навіть небезпечне. Франсіс повідомляє про себе лише те, що працює в посередницькій фірмі й плювати хотів на свою роботу; Симон годує хижаків у зоопарку; Одрі - узагалі не працює. Об підпрацьовує нянькою й, можливо, ще десь навчається. Соціяльний аспект із усіма його реальними зашморгами, - безперечно, вагомий, але, мабуть, не в цьому випадку.

Ця романна історія - лише кінець одних стосунків і ледве окреслений початок інших. Можна песимістично стверджувати, що ніякого адекватного та комфортного виходу з людської самотности не існує, але це нічого не означатиме. Пересічні люди, які складають більшість на цій плянеті, взагалі не замислюються над такими речами, у людей вистачає й дріб´язкових матеріяльних проблем, які тлумлять багато чого в людині але не все. Завше знаходиться час для себе. (Це, приміром, коли ти лежиш у ліжку й не розумієш, чому ти іще живий; що ти забув тут, і де твої речі). Крістіян Остер у цьому конкретному романі - анітрохи не похмурий, хоча й усвідомлює ваготу заявленої ним проблематики; він радше, - елеґійний, притишено-сумний і, на диво, просвітлений; ще іноді - м´яко-іронічний, адже пише про морально-хворих, по суті, людей; про остаточно дивних і доконечно-нещасливих людей, - фактично, про нас із вами. І немає жодного принципово-топографічного значення, де саме знаходиться цей сумний зоопарк, - у Парижі, в Донецьку, у Києві... Можливо, найголовніші слова у романі залишаються так і не виголошеними, а належать вони Франсісові: «Для мене нормальне - це кохання, а ненормальне - його відсутність, і доказом служить той факт, що з відсутністю кохання неможливо змиритися, а до кохання звикаєш, але звикнути не значить розлюбити, навпаки, починається потім нова стадія облаштування, навіть домашні капці...». Ми прощаємось із героями роману в той час, коли в них іще нічого не вирішено в сенсі практичному, - попереду в Одрі остання розмова із чоловіком і побачення з дітьми, а Франсіс, відчувши нарешті деяку впевненість, чекатиме свою жінку на набережній Сен-Бернар...