Про письменника Ярослава Мельника я почув допіру кілька місяців тому. Його перша художня книжка вийшла в Україні цього року. Хоча цей автор аж ніяк не початківець. В Литві опубліковано п´ять книжок прози Я. Мельника, один роман видано у Франції. Дві з його литовських книжок номінувалися на «Книжку року», письменник перемагав у кількох литовських літературних конкурсах.

Перше українське видання прози Мельника вміщає, згідно з авторським визначенням, сім оповідань, три повісті та роман. Попри таку досить солідну статистику та жанрову строкатість, книжка не надто об´ємна і настроєво-тематично цілісна. Твори Мельника мають чіткі сюжети, тож їх легко можна переказати, хоча це далеко не реалістичне письмо. Попри те, що у далеких 80-х роках Ярослав Мельник, будучи активним учасником літературної дискусії, що розгорілася навколо поділу поезії на метафоричну і сповідальну, симпатизував тій другій, його проза радше метафорична, ніж сповідальницька, радше метафізична, ніж реалістична. Письменника Я. Мельника цікавлять такі теми, як доля, свобода, смерть, сенс життя, ідентичність.

У невеликому за обсягом романі «Іде вічно» є два плани зображення - зображення того, що на екрані кінотеатру, і зображення того, що поза екраном. Перше несподівано справляє враження цілковитої правдивості: фільм не переривається і показує все, що відбувається в житті однієї людини. Наскільки справжнім є життя глядача цієї картини (у романі він - оповідач) поза екраном - це питання. Його життя завершується, коли на екрані показують похорон головної героїні фільму, і перед своєю кончиною він зізнається, що незадоволений тим, як прожив власне життя: «Я хочу прожити життя по-іншому» (с. 210). Натомість головна героїня фільму після свого похорону на екрані продовжує жити, причому значно помолоділою. Таким чином, прозаїк контамінує життя справжнє й екранне, позиції актора і глядача, актуалізує архетипний зв´язок між образами жінки і смерті.

Мова символів Ярослава Мельника багатозначна, опирається і водночас надається до інтерпретацій. В рамках символістської поетики письменникові, можливо, доводиться трохи жертвувати психологізмом персонажів, через що інколи йому можна закинути деяку монотонність, переказування одних і тих самих почуттів чи дій (це, зокрема, стосується згадуваного роману та повісті, що минулого року друкувалася в «Кур´єрі Кривбасу», а тепер дала назву книжці). Проте основне у творах Мельника - не психологія, не фізика, а метафізика.

Одного дня герой оповідання «А.А.А.» отримав листа, в якому йшлося про те, що настав час змінити своє життя на краще - для цього достатньо вибрати один з чотирьох пунктів, запропонованих нижче, і відіслати листа на зворотну адресу. Оскільки герой направду хотів мати сина (що й пропонувалося загадковим адресатом А.А.А.), то він пристав на цю гру. І бажання почали здійснюватися. Поступово пропозиції ставали менш привабливими, хоча все, що вибирав герой, неодмінно збувалося. Вкінці він розуміє, що раніше чи пізніше отримає листа з таким змістом: «1) Смерть; 2) Смерть; 3) Смерть; 4) Смерть». Зрозуміло, що це притча про людську смертність. Тема смерті провідна у книжці, вона присутня у кожному творі. Але це оповідання також про свободу: герой отримав можливість самому вибирати сценарій свого життя. Певною мірою він перебрав на себе роль вищих сил (Бога, долі). Проте з часом, коли зміст листів став таким, що й вибирати було ні з чого, герой розуміє: «Давши мені право вищих рішень, мене закабалили: я не тільки знайшов свободу, а і втратив її» (с. 30-31).

Тема свободи звучить і в оповіданні «В дорозі», але трактування її цілком інакше. У ньому розповідається про героя, що втратив (а правильніше сказати: позбувся) можливості вибирати. Він рухається за маршрутом, який йому вказують інші, так звані провідники. Ситуація дещо нагадує «Замок» Франца Кафки. Герой не знає, хто задумав весь цей сценарій, хто порозставляв провідників і дав їм вказівки спроваджувати його в певних напрямках до інших провідників, він не розуміє задуму цього всього. Зате рівень організованості спонукує його утвердитися у відчутті значимості того шляху: «Якби не «шлях» - я б і не відчував, що таке «моє життя»» (с. 40); «У своєму житті я, власне, був «ніхто»» (с. 41).

Із темою свободи пов´язана у творах Ярослава Мельника тема ідентичності. В інтерв´ю він говорить: «Коли людина повернута обличчям до великих таємниць буття, коли «бачить Бога» - в її свідомості відбувається зсув. Я це вважаю шляхом до свободи» (с. 218). Прозаїка цікавлять ситуації, коли життя індивіда сходить з рейок, коли стається щось таке, що речі і людина постають у цілком непередбачуваному ракурсі. Наприклад, людина втрачає пам´ять («Книга мого життя»). Або: у світі з´являється «Книга доль», в якій оприлюднено дати смерті всіх живих. Або: людина зустрічається зі своїми померлими батьками («Алюмінієва ложка»). Або: фізично омолоджується аж до початкової точки («Кінець»). Або: в квартирі зникають кімнати («Рояльна кімната»).

Втрата пам´яті виявляється позитивно маркованою, коли йдеться про перехід від конвенційного «я», від ролей, які людина грає в житті, до автентичного існування: «Я втомився, втомився бути кимось у цьому житті...» (с. 8), - каже оповідач в оповіданні «Книга мого життя». Проте факт героєвої смерті, яким завершується твір, можна метафорично потрактувати як неможливість існування поза ролями.

Непослідовним у питанні ідентифікації є герой роману «Іде вічно»: йому здається, що тільки він зберігає свою ідентичність. «Пам´ятай: я той же! Пам´ятай мене!» (с. 205), - каже він доньці, про яку, як і про свою колишню дружину, з деяких пір думає як про чужих: «Час від часу я зустрічав у місті не мою дружину, не мою дочку» (с. 203). Це при тому, що змін зазнала насамперед поведінка його самого.

Роздвоєною є ідентичність героя оповідання «Не можна взяти живого Бога». Живим Богом назвав він себе сам - через надприродну здатність омертвляти і оживляти людей та робити інші неймовірні речі. Дружина ж обзиває Васю (живого Бога!) ослом, йолопом і дєрьмом та дорікає йому, що він не в змозі забезпечити сім´ю належними побутовими умовами. Проблеми з ідентичністю є одним із лейтмотивів творчості Я. Мельника. Загалом беручи, це пов´язано з присутністю у житті героїв двох сфер, котрі між собою погано узгоджуються, - рутинного соціально-побутового і трансцендентного.

В цьому контексті неможливо оминути оповідання «Христос». Автор ризикує наразитися на гостру критику з боку віруючих, оскільки образ головного героя цього твору відхиляється від біблійного Христа. Щоправда, в передостанньому абзаці Я. Мельник частково знімає з себе відповідальність, говорячи, що його сюжет є не більше, ніж припущенням. Під час львівської презентації Володимир Панченко запропонував розглядати цей твір як притчу, Микола Ільницький з такою пропозицією погодився. Зважаючи на загальні риси текстів книжки «Телефонуй мені, говори зі мною», пропозиція видається слушною. Якщо пристати на цю думку, то суть притчі «Христос» в тому, що не так вже й важливо, якими є джерела віри, - важливіше, щоб сама віра була. За текстом Мельника, Бог виправдав Христа, який збудував релігію на обмані.

А взагалі-то автор збірки «Телефонуй мені, говори зі мною»,  звертаючись до трансцендентного, метафізичного, неодноразово підкреслює непізнаваність цієї сфери і трактує незнання як таке, що є бажаним (оповідання «В дорозі», «А.А.А.», повісті «Книга доль», «Телефонуй мені, говори зі мною»).

В оповіданні «Алюмінієва ложка» читаємо: «Сивочола жінка з розгладженим спокійним обличчям підняла голову, і тільки тепер Петренко зрозумів, хто перед ним» (с. 12). Але ні в наступному реченні, ні в наступному абзаці автор не каже читачеві, кого побачив перед собою Петренко. Може, це неважливо? Фігура умовчання передає тут, по-перше, шок, який міг переживати персонаж від зустрічі зі своєю покійною матір´ю, а по-друге, вказує на обмеженість контакту між співрозмовниками. Трохи адаптувавшись, поївши маминого борщу й обмінявшись кількома загальними фразами, син таки порушує тему смерті. Затинаючись, він пропихає слова у паузи: «Я знаю, що ви... ви... коротше, ви померли, і ось... Ні, пробачте, я говорю якісь дурниці...». Сказаного виявилося досить, аби спричинити комунікативний провал. Замість того, щоб пояснити синові, як там і що, батьки випроваджують його з подвір´я. Бо про те, що висловити неможливо, треба мовчати.

Невеликий роман «Іде вічно», яким завершується книжка, апелює до метафізики вже своєю назвою, в якій присутня тема вічності. Саме так - «Іде вічно» - було написано на афіші фільму, про котрий у романі розповідається. Не знаю, як там з фільмом, - можливо, він і справді йтиме вічно, але для оповідача, як стає зрозуміло наприкінці роману, це вже не має значення. «Для вас він скінчився» (с. 209), - пояснює йому акторка, що зійшла з екрану. Така розв´язка сюжету може бути символічно прочитана як вияв авторської самоіронії: як би письменник не намагався зазирнути по той бік речей, його можливості обмежені. Хоча якийсь клаптик потойбічного світла прозаїк таки вгледів. І в «Іде вічно», і в оповіданні «Книга мого життя» подано стани свідомості, переключеної в якийсь інший режим, - той, який наступає, коли смерть вже здолала тіло. За передостанніми абзацами цих двох творів, мені здається, можна визначити, варто читати цю книжку, чи ні.