Тобі ж не треба багато

просто когось кому можна вірити

Олексій Чупа

У читача може скластися враження, що в імпровізованій анотації до цієї книги молодий донецький (власне, макіївський, але все одно, донецький, якщо зважати на той дивний факт, що наші громадяни схильні кожного іншого ідентифікувати саме як донецького, вкладаючи в цей прикметник усю сумнівну потугу такого крихкого та ненадійного тропу, яким тільки й може бути епітет... Про це, зрештою, давним-давно вже сказав Езра Павнд. От і в останньому романі сестер Черніньок фіґурує парочка цілком кримінальних персонажів (один із яких, Жека, - зовсім епізодичний), які туго, заледве не пуповиною, пов´язані саме з донецьким топосом...) поет відверто забагато на себе бере: «Українсько-російський словник - це книга, яку при нагоді в повній мірі використають представники обвинувачення на процесі проти автора, і обов´язково поставлять йому в провину таке затяте уславлення поганих звичок...». Принаймні, саме так може видатись сторонньому спостерігачеві цієї дебютної збірки віршів, якщо він, до того ж, зазирне на останню сторінку обкладинки, де міститься найвагоміша біографічна інформація про поета: «Організатор акцій спрямованих на розрив мізків порядних громадян». Насправді ж, нічого зайвого автор собі не привласнює й анітрохи нікого не епатує. Бо серед його поганих звичок - речі цілком фантастичні та небуденні: українська мова й любов до батьківщини - такої, яка вона в нього є. А з його віршів можна таки направду чимало виснувати про його рідний край і про людей цього краю, не говорячи вже про погоду, архітектуру, птахів, риб, монструозних ментів і кольори національного прапору, зимові дерева, осінньо-зимовий алкоґолізм і, нарешті, про зашморги, які хтось дбайливо розвісив на наших деревах. Без перебільшення, про все це, а крім того, й багато чого іншого можна дізнатись, погортавши, нікуди не поспішаючи, цю збірочку віршів.

Пару років тому я впорядкував Антологію молодої донецької поезії «12 + 1» (яка ще й досі, на жаль, не видана), у передмові до якої йшлося, зокрема, і про Олексія Чупу: «Типовий представник філологічного середовища. Точніше, філологічної поезії. Філологічність і соціяльність дивним чином уживаються у цьому феномені. Поет, якого вже добре знають далеко за межами рідного міста. По суті, візитівка донецької української поезії. Фундатор донецького слему. Його вірші варто читати дітям на уроках літератури рідного краю, - аби мали можливість хоч щось збагнути про край і людей цього краю. Утім, його щирі й болючі візії людського кохання будуть із не меншою цікавістю зустрінуті й далеко за межами Донецька й Макіївки. Наприклад, у якому-небудь Бориславі або й Білій Церкві, - якщо він не встиг іще там побувати. От тільки треба щось робити із помітною текстовою та інтонаційною залежністю від авторитетів на кшталт Жадана. Молодому поетові слід усвідомити, що Жадан і славна його ґенерація 90-х - уже естетичні трупи; час вимагає нових пісень, час застиг ув очікуванні літератури правдивого етичного опору, - без блюзнірства та іншої мало притомної філологічної гри. Коротше кажучи, ХХІ століття чекає на новий (оновлений сучасним безумством світу) експресіонізм». Уведення до цієї рецензії автоцитати дозволить мені уникати самоповторів, а заразом, можливо, й збагнути, чи змінився поет упродовж цього часу.

Особисто я не втомлююсь дивуватися простому в своїй незбагненності фактові: самій лише появі подібних людей у донецьких ляндшафтах. Адже їх тут ніхто не сіє, ніхто не плекає і, поготів, не підтримує. Для таких людей у донецьких степах недостатньо кисню, як писав колись Григорій Кривда про поета Юрія Доценка, висловлюючи сподівання, що, можливо, хоча б цей талановитий поет не виїде, як нашіптує невблаганна традиція, до якогось Києва, Львова, Відня... Бо, направду, це є: найталановитіші мають звичку душе швидко залишати Донецьк. Зайве, мабуть, пояснювати, що ще більшою мірою це садистичне правило стосується україномовних людей Донеччини. Олексій Чупа, у недавньому минулому якого українське відділення місцевого філфаку, а в теперішньому - праця на металургійному заводі, виглядає поетом таким, що прийшов усерйоз і надовго. І це, безперечно, тішить. Бо має, нарешті, скластися хоч якась спадкоємність цього культурного простору, неприємна дискретність якого триває десятиліттями й уможливлює заяви (чого вартий лише проплачений патос М.Рябчука, Ю.Андруховича і В.Шкляра) про те, що Донецьк не є українським містом. Якщо він направду не є українським, то чому тоді перші україномовні вірші Володимира Сосюри побачили світ у м. Бахмуті (теперішній Артемівськ на Донеччині)? І чому в ті хвилини, коли Сосюра відчував себе живою людиною, то неодмінно апелював і думкою, і почуттями до цього краю? Звертаючись, між іншим, саме до Донеччини, а не до безлико-абстрактно-індустріяльного Донбасу. І чому тоді саме Донецьк подарував Україні її найбільшого поета в другій половині ХХ століття? Мова, звісно, про Василя Стуса... І найбільшого сучасного літературознавця також, мова про Івана Дзюбу. Не говорячи вже про «менших» або і зовсім невідомих у столичних коридорах, О.Тихого, С.Цетляка, Л.Талалая, В.Діброву... Можна також згадати і єдиного притомного сучасного драматурга, Олексія Росича, якого Київ, у готовому до вживання вигляді, отримав так само з Донецька. Луганщина спромоглась на І.Світличного, В.Голобородька, В.Старуна, С.Жадана. Чи направду це так уже й мало, - у порівнянні, приміром, із Сумами, Запоріжжям, Сімферополем, Херсоном, або тим же столичним Києвом (який, окрім Євгенії Кононенко та давнішого Григорія Чупринки (село Оглав (нині - Гоголів), Броварського р-ну), взагалі не дав українській літературі жодного іншого українського письменника)? Як на мене, доволі щедрі дарунки отримала українська культура від донецького краю, аби бути аж настільки хворобливо-невдячною у мікрофонному кумканні її ерзац-речників.

У книзі О.Чупи Донеччини у вигляді чітко артикульованих топонімів ніби й немає (значно простіше знайти тут Адлєр, Праґу, Львів, Одесу, Стокгольм, Рейк´явік, або сто років уже неіснуючу Югославію...), але водночас, у книзі немає нічого, окрім Донеччини. Зокрема, і ці текстуальні «втечі» до чужих, зовні привабливих, але насправді, однозначно чужих часопросторів, - лише увиразнюють і загострюють відчуття присутности рідної та найдорожчої Донеччини з її особливою робітничо-люмпенською психоісторією, з її рудиментарним совком у масовій народній свідомості та з її зовнішнім блиском і внутрішньою убогістю олігархів, успішно втіленими у новобудовах-хмарочосах, торгівельно-розважальних центрах, ґіпермаркетах, модерних готелях, у відверто дивакуватих пам´ятниках і відчайдушно-помпезних акціях, покликаних, імовірно, витворити ерзац-дух місцевого територіально-замкнутого патріотизму. Тож поет нікого не дурить ув анотації: рідний край у його поезіях густо та невблаганно присутній. Передовсім, можливо, у вигляді мінливо-мінорного та водночас радісно-очікувального настроїв. Ці протилежні настроєві інтенції-присутності безпосередньо маркують цей край, що віддавна був кинутий на поталу сусідам-кочовикам, а коли їх доба відшуміла й зникла в глибинах історії, сюди за кращою долею потягнулися найрізноманітніші люди; вони приходили буквально звідусюди й ставали донецькими, якщо їх психіка витримувала перманентний тиск аґресивного фронтиру, інакше говорячи, - вічного невкорінення в умовах загроженого прикордоння. Все це безпосередньо, або по-партизанськи імпліцитно, присутнє у книзі віршів О.Чупи з провокативною у деякому розумінні, назвою «Українсько-російський словник». Варто, до речі, звернути увагу на те, що ця назва на обкладинці збірки подана в квадратних дужках. І, знов-таки, навряд чи це випадковість чи фішка-пристріт провінційного дизайну; підозрюю, в цьому так само присутній деякий меседж, а який саме, - можна хіба що здогадуватись, співставляючи інші випадки, в яких текст береться саме в квадратні дужки. Ходить, напевно, про щось на кшталт уже згаданої вище імпліцитности, завантаженої позатекстовими алюзіями.    

До появи цієї збірки мені здавалося, що вірші О.Чупи варто вживати лише ув авторському виконанні (свого часу я зовсім не випадково назвав його фундатором донецького слему), - настільки його тексти представлялись мені ще два роки тому невід´ємними від образу автора, з усіма його светрами й неодмінними довгими шаликами (читання віршів чомусь завше відбувалися в осіннє-зимовий період). Ознайомившись сьогодні з книгою, я дійшов висновку, що вона відбулась у найкомфортнішому та найсерйознішому розумінні цього поняття: вірші сьогодні живуть уже й поза автором. Тобто для повноцінного читацького взаємнення з віршами автор уже не потрібен, - достатньо й самих лише віршів. Усе це говорить наразі на користь творчости О.Чупи, бо свого часу я неодноразово ловив себе на думці, що проклятий слем таки загубить перспективного молодого поета. Але обійшлося, і книга сприймається власне книгою, а поет - поетом. Попри те, що в цій книзі ще добре помітні уважні конспекти лекцій улюбленого «викладача» поетичного мистецтва, маю на увазі, Сергія Жадана. Йдеться, звичайно, не про епігонство, не про сліпе нав´язливе наслідування, а лише про деяку неусвідомлену залежність від поетичної маґії Жадана на рівні мікрообразів або і мотивів. Як от, приміром, у вірші «Getting [c]older»: «... хтось обов´язково програє / статисти викреслюють із блокнотів їхні імена...» (курсив мій. - О.С.). І, попри навіть те, що сьогодні мотив уважається артефактом із царини інтертекстуальности [sic!], я все-таки, звертаюся до понад відомого тексту С.Жадана і цитую, направду нічого такого не маючи на увазі: «щасливо - говорять вони - до наступного року / господь копається в давніх блокнотах / з якими постійно має мороку / знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина / й викреслює їх імена» («петеу», 2000). Втім, у тексті О.Чупи може йтися й про передбачену й цілком плянову алюзію, - в обох випадках у поетичний спосіб розшифровується всього-на-всього мотив поразки, що й ілюструється викреслюванням із чиїхось відповідальних бльокнотів та всіх інших списків на хлібні картки і талони на цукор.

Але навіть за всієї прихильности до поета, не можу не зауважити також наступного: це видання страждає на деяке варварство, - в ньому, приміром, абсолютно відсутня сторінка змісту. Підозрюю, це сталося не з мотивів ориґінальности, а наприклад, із більш прозаїчної економії місця. Можливо, для когось сьогодні щось подібне виглядає цілком неймовірно або й романтично, але так уже є, шановні, бо це вам не столичне розбещене ґрантами книговидання, а донецький самвидав. Інше, але не менше, варварство книги пов´язане з тим, що рядки поезій відформатовані посередині сторінки. Відтак виникає сама по собі (поза волею автора, не говорячи про читача) химерна ерзац-візуальність, яку неможливо не зауважити і супроти якої активно бунтує моє читацьке сприйняття й відчуття естетичного в цьому світі. Мені така візуалізація іноді реально заважала, налаштовуючи на сприйняття рядків і строф у певних зорових конотаціях. Простіше говорячи, все це трохи дратує. Ще одне (вже третє, здається) варварство пов´язане з мінливим кеглем. Можливо, окрім Донецька, ви більше ніде з таким не зустрінетесь. Хочете знати, що це таке? Добре. Чим довший вірш, - тим менший на сторінці фіґурує кегль, іноді сягаючи мікроскопічних розмірів. Бо кожному віршеві відведено в книзі принципово лише одну сторінку. Все нібито чесно і справедливо, - стосовно віршів, але читачеві часом буває сутужно. І, знов-таки, йдеться, можливо, про економію. На цьому, на щастя, труднощі та неприємності книги ніби й вичерпуються (якщо не рахувати кількох друкарських помилок), і читач, який швидко прилаштується до згаданого варварства, починає нарешті насолоджуватись читанням віршів.

А в самих віршах багато зими. Зрештою, це зрозуміло. Ці локальні позачасові шпарини в поезії О.Чупи часто поєднуються з не менш локальним простором і відіграють роль життєво-необхідної перерви; це час для зупинки й перепочинку. Навряд чи щось подібне можливе в гамірних столицях. Це густий час невибагливих і млявих марґінесів, забутих усіма міст і містечок Республіки, в яких можна реально призупинитись і насолодитися відсутністю поспіху й інших хронічних ознак проєктних людей із їх праґматичними жестами-рухами. Як от у коротенькій, але доволі виразній щодо такого розуміння часу, поезії «Трішки зими». У якій навіть Бог уявляється ліричному суб´єктові «закоханим», бо почуття виглядають, напевно, настільки комфортними, що їх багнеться зовсім невимушено екстраполювати на увесь світ, уключаючи і «старенького Бога». Я майже переконаний, що «закоханий Бог» О.Чупи зрозуміє ці почуття людини і не образиться:

а давай перед сном почитаємо вголос?

книжку, напевно, дитячу й затерту...

торкайся долоньками вікон прозорих.

ми надовго застрягли а січневих заметах...

але нам не холодно... так?

какао, цукерки, і киця під боком...

як добре, що досі існують міста,

забуті стареньким закоханим Богом...    

Подібного ж кшталту навантаження несе на собі й осіння пора, але з відчутними корекціями на нудьгу, на сльоту, на смоґ, який «заганяє нас до дешевих барів» («Splean [November ‘бля]»), і на грудень, який буде одразу після осени, й презентується як «далеко не казка, а зашморг» («Головне»). Утім, відчуття зашморгу породжують усе-таки, мабуть, люди грудня, а не сам по собі грудень. У цьому зашморзі-грудні ліричний суб´єкт починає мислити про рятівну шпаринку, «забутий всіма вихід» із пригніченого та приреченого на беззмістовне ковзання соціюму:

<...>

давай наостанок погріємось, пальці пестять чужі коліна,

готуйся, попереду буде холодна й нудна облога.

когось вже затисло у пастку між білими стінами,

всі інші також не захочуть триматися довго,

і віриться навіть, що грудень - далеко не казка, а зашморг,

та мала б лишитись шпаринка, забутий всіма вихід,

щоб вирватись, десь осісти. і бути домашнім.

і будуть іти вечори - ланцюжком. і буде на диво тихо.

але треба мати достатньо сили витерти всі непотрібні риски,

довірся першому-ліпшому. більше нічого не треба.

літак з підбитим крилом пролетить зовсім низько над містом,

і хтось над Тобою розправить пожовані клаптики неба.

У поезії про листопад, нудьгу та інші нехороші емоції («Splean [November ‘бля]») цілком своєчасно постає топос травми-розлуки. І вже в першій строфі з´являється «білий твердий анальгін» як засіб, який, звичайно, нікого не полікує, бо розлуки таким не лікуються. Й ця розлука, не без деякого максималізму в індивідуальному прочитанні ліричним суб´єктом, представляється маленькою приватною тимчасовою смертю. А, можливо, й немає ніякого максималізму, й кожній людині насправді вільно саме так трактувати власні втрати й поразки. Бо в кожному разі йдеться про досвід. Той досвід, якого вага є водночас безцінна, але, безперечно, і травмоґенна. Що призводить в останньому рядку передостанньої строфи навіть до вживання цілком зрозумілої ненормативної лексики:

я не знаю людини яка не збреше

в подвір´ях все більше бездомних котів

у нас з тобою все менше

спільних знайомих і спільних снів

з півночі важко повзе твоя старість

батареї холодні холодні руки

єдине що маємо теплого зараз

сірий колір розлуки

ми лиш боїмося своєї вразливості

заливаємо каву у термоси

і сніг що от-от має випасти

витискає за межі політкоректності

мене закидають словами кобіти

з якимись шалено знайомими ніками

і страшно і боляче треба дзвонити

а йобтвоюмать подзвонити вже нікому

Також варто відзначити, що ліричний суб´єкт поезій Чупи найчастіше користується голосом від другої або й третьої навіть особи, і лише зрідка - від першої особи. Це також змушує пам´ятати про Жадана. Звісно, це зовсім не винахід і анітрохи не власність однієї літературної особи, та все ж таки. Присутність Жадана в цій дебютній збірці поета, а відтак, - у всій його теперішній («ранній») творчості, представляється очевидною. З цим щось невдовзі доведеться, до речі, робити. Але час іще є. Можливо, від Жадана або, скажімо так, - транзитом через текст Жадана, у О.Чупи й ця, зовсім не факультативна для його конкретного поетичного світу, соціяльна історія останніх років п´ятнадцяти нашої проблемно-унітарної незалежности. Деякі дитячі спогади автора з 90-х років таки напросилися або вдерлися в текст, показуючи, між іншим, звідки вона та якого походження, ця теперішня, густо присутня у віршах, його соціялка.

Здавалося б, поет не копає аж надто глибоко в цьому напрямку, переймаючись більшою мірою інтимною проблематикою, до якої я, суто по-донецьки (див., наприклад, колишні соціологічно-волюнтаристичні опуси ІБТ про поезію й прозу автора сих рядків), зараховую специфічну донецьку тугу, алкоґоль і жінок, але ось вам, будь ласка, значно серйозніший зразок соціялізації мистецтва: «В дитинстві іноді трапляються речі, сенс яких починаєш розуміти набагато пізніше. / Я тоді був зовсім малим, і не міг ні на що впливати, / але бачив, здається, набагато більше ніж бачу зараз. // Так от: / на початку дев´яностих відремонтували / розбитий двоповерховий будинок в нашому кварталі, / зовсім близько, на сусідній вулиці. <...> І от цей будинок відремонтували, / і на першому поверсі зробили райвідділок міліції, / який більшу частину доби боровся із злочинністю в нашому районі. / Вони мали абсолютну владу, і чітко усвідомлювали свою силу. / Могли відбити нирку, і зробити довідку, ніби ти таким і народився... <...> Але оскільки левова частина злочинності нашого району / була зосереджена якраз в цьому відділкові, / то можна сказати, що робота на першому поверсі тривала цілодобово. // На другому поверсі зробили трупарню. / Розказували, що там на металевих столах лежали небіжчики, / старі й молоді, байдужі до всього на світі, / їх було дуже багато - / ну така вже тоді була країна. / Висока смертність, кримінальні розборки, низькі пенсії. <...> Я пам´ятаю перший вечір в житті, / коли мені стало по-справжньому моторошно. / Ми з батьком йшли собі звідкись, / було вже темно, / він мені розказував про незалежність, / про національне відродження, / і все таке. / Тоді всі вірили в подібні речі. / І от він собі розказував щось, розказував, / а я наштовхнувся очима на цей будинок, / сумний і моторошний від того, / що вікна другого поверху світилися синім, / а першого - жовтим» («Кольори прапору»). Сподіваюся, ніхто не запідозрить поета в знущанні над національним прапором унаслідок аж такої випадкової асоціятивности, викликаної, водночас, самим життям. Але замислитись є над чим. До речі, в моєму районі всі зупинки давно пофарбовані в кольори національного прапора, і щовесни їх оновлюють свіжими яскравими блакитними й жовтими фарбами.

Пікантною особливістю цієї збірки є те, що вона двомовна. Тобто, окрім українських віршів, які домінують не лише чисельно, а і своєю змістовою виразністю та художньою переконливістю, є ще й вірші російською мовою. Думаю, це певна данина російськомовним знайомим і друзям поета (не минаючи, звісно, й подруг). А крім того, це ще й вияв реальної мовної ситуації, в якій пощастило народитись і жити цьому поетові, як і всім іншим українцям Донеччини. Можливо, розв´язкою до мовної дихотомії збірки є прикінцевий вірш, який має, до того ж, і відповідну назву: «P.S. Розмова». Цей вірш мені багнеться цитувати майже в повному обсязі, настільки він виразний і показовий для розуміння того, що відбувається в творчості О.Чупи і в його реґіоні загалом. Цитувати, не додаючи, тим часом, жодних власних коментарів, бо які вже тут коментарі, якщо все так поетично та перспективно, зокрема, і в сенсі ґеополітики:

« - слухай, казала вона мені, раз по раз зісковзуючи з похилого даху / в центрі Донецька, / чого ваша українська поезія вся така от переплутана? / мені навіть думається, що вени всередині мене заплітаються в клубок, коли я читаю ваші вірші. / скажи, а у вас є хтось такий, що пише просто і геніально, / як наприклад, Єсєнін? / - розумієш, відповідав я їй, я не знаю, як там у вас, росіян, / я взагалі мало знаю про росіян, я з ними майже / не перетинався в житті, / можна навіть сказати, що росіяни, і наприклад, марсіяни - / це для мене тотожні поняття. <...> - але ви заплутані... / - і я про це. це у вас все може бути просто: / народився в селі, виїхав до міста, знайшли у зашморгу. / наша проблема в тому, що наші діти народжуються уже в зашморзі, / і все життя звиваються, намагаючись звідти вислизнути. / виходить не в багатьох. / а ті, хто вислизає, ходять по сумній українській землі, / б´ються головами об ноги колишніх друзів, / і здивовано дивляться, як ті хто над ними, обирають собі президента. / такого, щоб не розслаблятись і не завмирати, щасливо всміхаючись. / - ніхріна собі мотивація. / - я теж так думаю. але коли зовсім немає вітру, то згодиться й таке. / а ти кажеш Єсєнін. / в нас немає нічого такого, що могло би зробити життя, / тобто вірші, простішими. / - і не буде / ми підвісили дуже міцні зашморги / на ваших деревах» («P.S. Розмова»).

Водночас, і деяким російським віршам поета неможливо відмовити ані в майстерності, ані в особливо-людяному погляді на життя-як-воно-є, в усій його страшній невідворотній несправедливості: «хочешь - иди налево, хочешь - направо, хочешь - стой, хочешь - падай. / Никого не волнует, чей голос срывается и горчит, если дышит рядом с тобой, / чей воротник измазан твоей помадой. / "Если все так, то ну его к черту. Я пас. Карты в отбой." / И тогда очередной поход в супермаркет / с друзьями - пестрой и шумной толпой, / заканчивается тем, что твой бывший привычно берет тебя сзади, / придерживая за волосы свободной левой рукой. / А позже думаешь, допивая свой растворимый из автомата: / "Милый, если ты вот это зовешь свободой, то Бог с тобой"» («Она приходит, одетая в длинные теплые рукава»).

І, мабуть, окремої читацької уваги заслуговує візуальний меседж, запропонований автором на обкладинці збірки. А вже, як його прочитати й збагнути, - най кожен вирішує сам, не хотілося б нав´язувати власне прочитання. Але в тому, що це саме меседж, - сподіваюсь, ні в кого не виникнуть сумніви. Для контексту лише зауважу, що численні графомани з місцевої філії Спілки письменників сують на свої вгодовані палітурки національний орнамент, червону калину або цвіт абрикоси, тоді як молодий і мало ще знаний поет показує, що життя - не така вже й безпечна штука. Натруджені ноги воліють спокою та відпочинку, а зіперта на стіну постать кожним нервом у спині відчуває позаду прірву, - не конче алеґоричну, - в якій на сьогодні ще тільки морська вода - на позір привітна й тепла... Але що в тій воді насправді, або що в тій воді на майбутнє, - можна хіба що здогадуватись.

Взагалі, попри те, що це лише збірка поезій, це одночасно ще й цікавий документ становлення сучасної східноукраїнської ідентичности. І в цьому сенсі, це направду, словник-довідник, який дає для розуміння психології Краю значно більше за всі політологічні та соціологічні дослідження фахових ілюзіоністів разом узятих. Навряд чи я перебільшую. Ну а сама по собі ідентичність у нашій історії - це завше щось на кшталт особистої громадянської апокаліпси. Це завше проблема вибору. У цій країні не можна просто жити, тут доводиться мучитись, починаючи з вибору мови, якою говоритимуть твої друзі, найближчі для тебе люди, твої діти й, коли пощастить, твої онуки. У цій країні ти завше будеш озиратись, щойно почуєш мелодику рідної мови (про це на початку 90-х уже написала Оксана Забужко; копірайт, безперечно, належить їй). Це перманентні змагання, - без права на перерву, відпочинок і порятунок. Без жодних ґарантій і страхових полісів для учасників матчу з українського боку. Власне, про це і йдеться в поезії без назви «а знаєш...»: «а знаєш / цю країну нам впарив знайомий драгділер / це наркотик це щось неймовірне й гидке / вляпався по самі вуха / але нема ні бажання і сили зупинятись // а знаєш / на моїй долоні було записано безліч номерів / але всі вони неодмінно починалися кодом моєї країни / плюс тридцять вісім це вже діагноз / це вічно підвищена температура / це вічно підвищений тиск / в передчутті ранкових новин / слухай свій пульс слухай вимкни телебачення / бо яке в Тебе може бути майбутнє з такими новинами / які можуть бути новини в таку погоду <...> // ... можливо хтось прийде і скасує нарешті ці вибори / і закладе вибухівку під раду / і витягне тебе звідси / Тобі ж не треба багато / просто когось кому можна вірити». Ліричний суб´єкт О.Чупи направду вимагає від своєї країни не так і багато. Всього-на-всього трохи правди в новинах і, умовно беручи, відчуття перспективи. Це, направду, не є багато.

***

І останнє, що хочу сказати, - не без суму, але й не без радости. Наклад цієї збірки - лише 52 примірники. Тобто, як розумієте, шансів бути прочитаним у автора майже немає. З іншого боку, донецькі поети до такого абсурду давно уже звикли, вони загартовані та надійно щеплені проти психозу у вигляді «феномену» Люко Дашвар із накладом останньої книги у 45 000 примірників. І ці півсотні читачів Олексія Чупи, - дивне, але виняткове товариство посвячених, хворих, затятих. Такий собі, непомічений податківцями орден безумців, нас тут триста, як скло, товариства лягло, і земля не приймає. Хай собі інші, як знають, а Олексій Чупа, сподіваюся, ніколи не зречеться своєї донецькости, бо це уже група крови, це зимові птахи у венах, збурених коханням і алкоґолем, але водночас, і щиро-юним прагненням бути. Просто бути і твердо стояти на цій землі. А ті, що розвісили на наших деревах зашморги, - не дочекаються жодного свята. Їх потяг давно пішов і ніколи уже не повернеться. І ця збірка віршів молодого поета неспростовно засвідчує саме такі реалії і перспективи. А двомовний донецький поетичний нотатник-словник, - лише свідчення про об´єктивну реальність і цивілізований підхід до місцевої паралінґвістичної проблеми, яку в нашому часі ніхто, на жаль, не розв´яже. Ніхто, окрім, можливо, поетів. Бо, як би ви їх не ганили, майбутнє все ‘дно належить їм... Про це читаючу світову спільноту вже давно сповістив Генрі Міллер...