Re: цензії

Серед житейських і культурно-літературних «знахідок» останніх часів та нав´язаних нам меншовартісних манівців, ця поетична книга виглядає як така, що дуже «проти шерсті»: проти шароварності, з одного боку, а з іншого - й проти шаро-вартості деяких новоспечених поетів-постмодерністів. Книгу «Кирилиця київських вулиць» («Ярославів Вал», 2011, ілюстратор Сергій Якутович) Станіслава Бондаренка вже назвали «найконтроверсійнішою». Адже автор ставить під сумнів усталене сприйняття української культури як суто селянської за походженням і змістом. Більше того, образною мовою й чуттєвими знаннями поет підтверджує, що вже понад тисячу років «всьому голова» - Місто, яке ще Феофан Прокопович назвав «новим Єрусалимом». Комусь такий підхід видасться посяганням на святе, навіть - образою засадничих поглядів, приниженням села як «колиски мови» тощо...

Чи має автор вагомі аргументи й право на це переінакшення? І наскільки реально довести подібне поетичною мовою? У всякому разі, є загроза, що дехто з читачів пробіжить лише «верхніми поверхами» книги, не розчувши авторського поклику щонайменше «ходити на десять віків углиб». Якоюсь мірою нетрадиційність книги підтверджує недавнє вручення поетові премії ім. Бориса Нечерди з таким формулюванням: «За самобутні художні відкриття та утверження нових напрямків в українській поезії». Але чому саме проглядають ці «нові напрямки»?

Починає поет здалеку, хтось скаже - як турист, якому Бог дав трохи «літа при зимі, легкий кредит тепла і волі» аж десь у... пустелі на Синаї, неподалік Червоного моря, де «гори стримані й стрункі, // як складки Божої одежі». Але вже в кінці цього ж таки «Літа в грудні» - зовсім не туристичний фінал:

...Ні, ця пустеля - не німа,

І щоб зі світом вже не сталось,

У Бога тут насправді склалось,

Бо тут самотності нема.

У тому, що поет - зовсім не турист у своїх «ходіннях сходинками Сходу», і вірші - ніяк не подорожньо-споглядацькі картинки, переконуєшся доволі швидко. Він скоріше прочанин, невипадково й свою кохану супутницю називає «прочанкою»:

Шляхами птахів - до Єгипту,

допоки ще Ніл не змілів

й до дна ще Дніпро не допито, -

туди, де Господь заповів

невільникам вищі закони,

прочанам простелеться слід.

Прочанко, такою до скону

любитиму й тисячу літ!..

(«Чари пустелі»)

Звідти багато видно не лише тому, що вершина Синайської гори доволі висока - просто це місця особливих видінь і явлень, де Ісус усамітнювався на сорок днів, де Мойсей водив народ сорок років і де отримав від Бога Десять заповідей. Звідти, навпевне, легше й ідентифікувати хвороби «вітчимської вітчизни», діагностувати страшні прояви амнезії:

І не те важливіше: чи Каїн твій брат, а чи Авель.

Та хоч бореш, хоч ореш ти, а хоч пасеш, -

найнестерпніше те, що нікого з братів не спасеш,

не збратаєш - ні кодом, ні зводом законів чи правил.

І не те вже важливо, чи Кремль тебе гріє, чи Вавель,

і які там отари чи землі примножить сім´я:

слухай, Каїне-брате, а може... а може, ти - Авель?

Чи Іван? При Дніпрі амнезія давно вже своє засіва.

(«Ідентифікація амнезії»)

Взагалі, чи можна знайти в «дітях Каїна» багато від Авеля і чи є щось дієве, що можна протиставити «при Дніпрі» амнезії, яка «давно вже своє засіва»? Скажімо, у землеробстві, щоб врятувати поле від згубних бур´янів, саджають «сильну культуру», яка їх витісняє. А як діяти, коли це стосується культури душі? В першому розділі «Шляхами птахів» - лише почато пошук лікувального зілля, просуваючись у часопросторі від біблійних місць: у тому числі, від «Молитви в Гетсиманському саду», де Ісус перед арештом передрік: «Нехай обійде мене чаша ця, втім, не як Я хочу, а як Ти»:

Ще Єрусалим не пересолив

моря Мертвого,

не підсолодив ще Єрусалим

горя терпкого.

Між твоїх олив я в твоїй руці

на долоні весь,

Саде Світовий, дай ще дорости

до твоїх небес!..

......................................

Не як хочу я, а завжди як Ти:

над всіма - Ти є!..

Серед наших круч - і твої квітки,

Гетсиманіє!..

Віднайдено «золотий перетин», надважливу спільність «квіток» Гетсиманського саду і тих, що зустрічаємо на дніпровських кручах - не лише рослинних, а й «вирощених» квіток-храмів, які пов´язують два міста особливим глибинно-духовним корінням. І наводять на думку, що Київ теж - Богообране Місто, тобто його сутність відрізняється від багатьох інших міст. Одним із найдавніших підтверджень цього може бути поява на дніпровських схилах апостола Андрія (55 рік н.е., коли ще жили люди, що бачили й чули Христа), який передрік: «Бути тут граду великому та благодаті Божій»...

Невипадково нещодавно на американському сайті Vox («Портал українця») я прочитала цікаву думку: «Та людина, яка побувала на горі Мойсея, і та, яка про неї нічого не чула, - це дуже різні примати, хай навіть вони в одному літаку повертаються додому» (з інтервв´ю Ст. Бондаренка «Київ як непізнаний ретлянслятор духу»). Тож орієнтація на приматів мислячих.

Красномовно пояснює саме такий вибір маршруту руху-повернення фрагмент анотації до книги: «Високими «шляхами птахів» автор веде читача від єгипетської пустелі, гори Мойсея та Гетсиманського саду - через європейські міста, де «розчинилося» чимало наших «блудних синів» і доньок, - додому, до рідного Києва, до заглиблень у древню «кирилицю вулиць», яка проступає під палімпсестами пізніших нашарувань. Книга є чи не першим концептуальним зразком міської лірики в нашій сучасній поезії, або ж продовженням «розстріляних» традицій Євгена Плужника. Таке Місто, хоч і злюмпенізоване, залишається певним казаном для бродіння культури».

Варто нагадати ще два підтвердження Богообраності Києва. Одне сягає часів Старого Заповіту: адже гора Хорив з біблійного Синаю якимось чином «подарувала» свою назву київській Хоривиці, а легендарний Кий, як прочитується в Другій Книзі Мойсея, навіть своєрідно «перетворювався» на... Щека. Точніше, в Книзі сказано: коли Мойсей повів стадо «до гори Божої, Хорива», явив себе Господь, і Мойсей попросив підтверждення-чуда. Тоді сказав Господь: «Що це в руці у тебе?» Той відповів: «Жезл». Господь сказав: «Кинь його на землю!» - і, впавши додолу, жезл перетворився на змія. Суть у тому, що «Кий» і означає «жезл», а «Щек» по-старослов´янськи - «змій». Отож, і Хорив, і Щек, і Кий говорять на користь давніх біблійних зв´язків Міста на Дніпрі й про те, що «Київ - другий Єрусалим». Про це казав ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, а вже на рубежі ХХ-ХХІ століть цілу теорію щодо цього виклав знаний філософ, Шевченківський лауреат, професор тієї ж Могилянки Сергій Кримський - та про це більш логічно говорити пізніше.

Інший цікавий приклад - із теж затемнених для нас часів «неразумных хазар», які, заполонивши Київ десь у VIII столітті, почали зводити тут не просто храм - вище нинішнього Хрещатика (де тепер готель «Україна»), а саме - копію храму єрусалимського. І що їм завадило довести справу до кінця -- невідомо. Майже половина віків Києва, включаючи часи його засновників, досі «в імлі».

Тож збірка тому й починається з «ходіння сходинками Сходу», що там наявні знакові місця для всього людства - Синайський півострів разом із горою Мойсея, та монастирем Святої Катерини, а також, звичайно, Єрусалим з його Гетсиманією та Via Dolorosa (Хресна путь). До речі, лише католики, на відміну від православних, особливо шанують Хресну путь з її 14-ма зупинками, де остання і є Гроб Господній, а от, скажімо, 6-та зупинка - те місце, де молода жінка Вероніка насмілилася витерти кривавий піт з чола Ісуса, коли Він востаннє йшов Via Dolorosa. Вероніка у католиків визнана святою. І от очевидно той останній земний шлях Спасителя особливо вплинув на поета, пронизав автора струменем, який бере початок з тих давніх часів і сягає сучасності:

Скільки віків Dolorosa йти,

щоб озиратись юрба почала?

Скільки зростатись з хрестом, щоб ти

витерла піт кривавий з чола?

Скільки разів треба бути ро-зі-п´я-тим,

щоби повірили в тебе натще?..

Нині не менше разів п´яти -

треба й воскреснути ще.

Поетове «ходіння» - як встановлення стовпів, натягування дротів зв´язку між першим і «другим Єрусалимом», або важливий початок координат - не тільки культурних, а перш за все духовних, на шляху до Києва, навіть, якщо хочете, до координат національної самосвідомості. У будь-якому разі там, «де Ратай Небесний зірок нам насіяв, - над прірвою», відчутно, що самотності нема, бо у всьому віднаходяться благодатні сліди й наявна присутність Бога. І здавалось би, самотнє дерево в пустелі викликає відчуття Богообраності рослини, схожої до обраності поета:

Чи ви раділи дереву в пустелі,

неначе брату,

який уміє без «дахів» і стелі

знайти відраду

у шепотінні тихім, ще й веселім?..

Бог зна, як зветься,

та дерево - поетом у пустелі

ще зостається.

І не попросить розколотись гори

чи принести хоч річку у долоні,

а соки з глибини аж десь під зорі

пливуть своїми руслами по кроні.

І світ живе, допоки грають соки!

З ним Бог - не сам і зовсім не карає

пустелею це дерево високе:

скоріше - як поета - обирає!

(«Дерево в пустелі»)

Лякає поета хіба що тепершнє «нагнітання мороку» (за висловом Івана Дзюби) чи загроза «земного чужіння», що стає майже всесвітньодіючим, майже як закон земного тяжіння:

Боюсь я земного чужіння,

ще більше - появи закону

чужіння земного! Й тужіння

в часи ці останні - до скону.

Це «ходіння» - ще й уточнення головної системи координат, щоб після поверення читач, може, відчував, що Київ здатен опинитися десь на тому ж рівні висоти, що й Єрусалим.

МІСТО - НАСКІЛЬКИ РОЗКРАДЕНЕ, НАСТІЛЬКИ Й ТВОЄ

При тому, що 70 % співвітчизників живе нині в містах, мало хто має, погодьтеся, своє місто? У опорному (суто київському) розділі «Вулиці нашого вулика» пошук Міста починається з несподіваного сумніву: «Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?» Хоча скоро знаходимо підтвердження, що таки існує, принаймні вночі, коли господарями його виступають поети, такі, як Стус, який «вірив, що на Лисій горі в Києві збираються не відьми, як здавна вважалося, а душі поетів»:

Чи є це місто? І чиє воно, якщо є?

Місто - наскільки розкрадене, настільки й твоє,

бо тому, хто пізно приходить, все ж лишаються кості

й ребра битих будов, куди покійні сходяться в гості

і нагадують, що воно в тебе є.

Воно переважно ще, мабуть, таки твоє,

досі, видно, не стільки їхнє воно - твоїше.

Навіть на Володимирській, яка вона тут не є,

уночі вже справді не катується тиша.

Як вертають Вінгран, Римарук і Стус

на Лису гору, то всі сім пагорбів резонують,

і деякі люди з Печерська теж відчувають струс

й виходять зі сплячки, доводячи, що існують.

А місяць чіпляється за гілки, за-ви-са-ю-чи,

застряга між віт, як камінець у рогатці,

щоб чути віршників, господáрів міста вночі.

Вже потім летить від міста - світ зá очі:

не хоче знать, чиє воно вдень і кому віддасться.

Тут поети - як важливі свідки того, що Місто духовне, попри «розкраденість» скоробагатьками й очільниками, дійсно живе, тож «не стільки їхнє воно - твоїше».

Київ топонімічно постає для поета з його ядра -- з найдавнішого «міста Володимира», явленого на Старокиївській горі й оточеного колись кремлем-дитинцем, через що такі міста ще називали «цнотливими». Адже самі стіни якраз і пов´язувалися зі словом «цнотливість». І лише після появи Жанни д´Арк, дівчини-лицаря, як уточнював філософ і, очевидно, ідейний соратник поета Сергій Кримський, це поняття було перенесено на жінок. А до того воно стосувалося саме стін, котрі охороняли «мудрість міста». І таке місто розумілося як суцільний образ. На жаль, завдяки навалам монголотатар, місто Володимира втратило «цнотливість» і дійшло до нас, в основному, лише контурами та фундаментами дорогоцінних будівель, найцінніша з яких, принаймні для поета, Десятинна церква. У часи, «коли на місці, де Париж, // іще будили дикий ліс, // де Пітер - вили упирі, // а де Москва - «ква-ква» та біс» лише подавали свої ще нелякані голоси:

...Хтось маківку ції гори

подовжив храмом до небес,

і храм той сотні чад укрив

від хтивих варварських очес.

І меч учився говорить,

і - спершу пошепки - слова

з плачів навчилася творить

пра-православна тятива.

Та ліг той храм, як чорний біль,

в цю гору. Й люди - до раїв...

І з плачем в слові «чорнобúль»

плив наголос... аж до руїн.

(«Десятинна церква»)

Окрім «пра-православної тятиви» тут вбачається не менш блискучий і трагічний підтекст, на який можна вказати навіть «стрілкою» Дніпра разом із Прип´яттю, і тоді слово «чорнобúль» із плаваючим наголосом через сім віків перетвориться на «Чорнобиль» разом із четвертим реактором. Тільки руйнівне варварство вчинено вже не кочівниками...

Сьогодні важко уявити, що інший дорогоцінний храм виріс уже за межами того древнього Києва. Не всі знають, що храм Софії постав на місці переможної битви русичів з печенігами, після якої останні взагалі зникли з історичної «арени». Але до Софії з її трансєвропейським значенням, а також із нещодавно віднайденими там графіті у вигляді молитв-акровіршів і дитячих малюнків, ми підійдемо дещо пізніше. А поки що разом із поетом спустимося від фундаментів Десятинної, де сучасна Володимирська (яка ще не так давно діяла як «вулиця катівень») переходить у в´юнкий Андріївський узвіз, на Поділ. Для того, щоб, зокрема, відчути рідкісну долю вірша, «Вулиці нашого вулика», котрий і дав назву київському розділу. Він має епіграф: «Як вулиці не перейменовують, кожен називає їх по-своєму...» - вірш саме про столичні вулиці, хоча несподівано зрезонував на далекій вітстані, про що написали й за рубежем:

Ця вулиця - тихенький равлик...

А є ще вулиці-в´юни:

без тромбів чи бетонних вкраплень,

як вени, сходяться вони.

Я знав і вулицю Катівень

(не дай вам Боже тих господ!),

проїзд Бандюг і площу Хтивих,

ще - сяючий бульвар Заброд.

Та в цьому ж місті кирпоносім

уникла перейменувань

й мене ще терпить і підносить

крутюща вулиця Кохань.

Всі їх сходив - і за негоди -

і до каміння промовляв...

Шкода, що досі площі Згоди,

хоч як шукав, - не натрапляв!

Хай каже хтось: вона в Парижі,

а не на нашому кутку!..

Та сподіваюсь, хай вже рідше,

що десь і в нас знайду таку.

Щоб прояснити приємний «рекошет», варто просто навести примітку: «Нещодавно від рядка саме цього вірша було названо площу Згоди у майже повністю вирізаному в роки громадянської війни містечку Дубóве неподалік Умані. Із 2,5 тисяч євреїв, що мешкали там, серед живих тоді залишилось лише 26. Разом із представниками влади автор відкривав у Дубовій пам´ятник. На площі також планують збудувати Стіну Пам´яті й Покаяння, а режисер Олег Бійма знімає фільм про тодішню трагедію та міжнаціональне примирення».

Чи не диво, що від вірша живого поета в наші «глухі часи» за ініцітивою місцевих мешканок-вчителів та за рішенням громади назвали площу? Принаймні, це ще раз підтверджує правоту геніального Тютчева: «Нам не дано предугадать, как слово наше отзовется».

Багато в чому показовий і вірш, який містить рядок, покладений в основу самої назви «Кирилиці київських вулиць» - кілька років тому я спершу прочитала в інтерв´ю незабутього Павла Загребельного (це останнє, здається) газеті «Бульвар» цитату з нього і лише зараз у збірці побачила повний текст «Старого Києва». Тоді Павло Архипович, відповідаючи на запитання кореспондентки про те, як він оцінює сучасне життя України, зауважив, що доволі точно наш час схарактеризував Едуард Багрицький у «Думі про Опанаса»: «Раньше шли мы в запорожцы, а теперь - в бандиты», після чого додав, що, можливо, ще точніше означив сьогодення сучасний поет Станіслав Бондаренко, написавши: «наш путь - из варяг до... ворюг». Та, видається, вірш «Старий Київ» скоріше оптимістичний:

Кирилицю вулиць завчав,

в глаголицю гулу шугав я,

про щастя твоє (через «щ»!)

в запилених вікнах читав я.

Будинків томи - по складах -

із повних зібрань... на легені.

Та ти - не із хамських невдах:

скоріше - потерзаний геній.

Твій шлях - із варяг до... бандюг,

на тебе ще виставлять пращі,

та все ж зі свічками на прощі

каштани відмолять твій дух...

..............................................

...Парижам її не пізнать -

твою цю кирилицю вулиць,

де хрестик і нулик зімкнулись,

явивши Спасителя знак.

І знову напрошується важливе пояснення, власне, воно і є - в цікавій несподіваній примітці: «Стародавні азбуки, перш за все, глаголиця, мали в своїй основі графічні буквосимволи: хрест - символ Ісуса, коло - символ Вседержителя, трикутник - символ Трійці». Тож практично всі літери обох древніх азбук - лише варіації чи графічні комбінації саме цих трьох символів. Адже задумувалися обидві рівноапостольними браттями Кирилом та Мефодієм і їхніми учнями як церковні, сказати б, духовні абетки, засоби для порозуміння у вірі. Тож складаються вони не просто з літер, а з могутніх символів. До речі, деякі серйозні вчені (зокрема, професор-філолог Володимир Казарін) переконані в тому, що браття задумали слов´янську абетку саме на території сучасної України - не в Києві, щоправда, а в Криму, де Кирило й Мефодій провели більше часу - кілька місяців, а потім повернулися до Моравії, де й завершили та оприлюднили свою азбуку. В усякому разі, варто наголосити, що кирилиця з глаголицею - речі більш духовні, ніж ми могли думати, як і семипагорбова «кирилиця» вулиць!

Цікаво, що одним із небагатьох, кому «відкривався» стародавній духовний Київ, був великий російський поет-реформатор Велимир Хлєбніков, якого теж треба віднести до одного з предтеч-вчителів автора поетичної «Кирилиці». У поемі Хлєбнікова «Зангезі», зокрема, Київ постає як Фенікс - він часто гине, але постійно відроджується: «Был 20 раз взят и разрушен Киев, стерт в порошок». І все ж таки, за Хлєбніковим, Київ стає своєрідним еталоном міста або ж «единицей городоведения». І коли поет під час своїх київських вакацій у сестри в Святошині (1908-1909 рр.) закохався тут в Марію Качинську (без взаємності), а потім подався до Нижнього Новгорода, то і його називав уже «Києвом на Оці». Та важливо, що цей Голова Земної Кулі потім постійно повертався поетичною думкою до Києва, до «беспросветных времен праславянства» й Русі. Не випадково героїня його поеми «Внучка Малуши» - давньоруська княжна Малуша летить із первозданного Києва до сучасного поетові Петербурга на «лесном чудище» й каже: «Прощайте, девушки, поющие в Киеве, // О, веселые какие вы». І соціальна революція чи більшовицький переворот включалися поетом саме в київський міф:

Туда, к мировому здоровью,

Наполнимте солнцем глаголы,

Перуном плывут по Днепровью,

Как падшие боги, престолы.

Між іншим, дивовижний Велимир вважав, що українська мова древніша за російську, й активно використовував у поезії наші слова: «чоботи» «чарторий», «мавка», «клуня», «млин», іноді модернізував їх, створюючи на цій базі неологізми: «Стая легких времирей, ты поюнна и вабнá» (від «вабити»). На відміну від свого учня по футуризму Маяковського, який поставив на робітничий клас і компартію, «утопіст» Хлєбніков ставив на чолі цивілізації клас... творян - саме людей, які творять, він ставив «во главу обновляющегося и единого человечества, где личность не унижается государством». Додам, що й сам російський футуризм народив Хлєбніков разом із братами Бурлюками саме на території України, а точніше - на Херсонщині, якраз у маєтку Бурлюків.

Властивий Хлєбнікову києвоцентризм, реформаторська сутність, постійна жага словотворення та ще й спільна для обох схильність до паліндромії дозволяє назвати Голову Земної Кулі одним із найперших вчителів Бондаренка. І напевно ж, невипадково бачимо в «Кирилиці» вірш «Київський маніфест Велимира Хлєбнікова (знайдений у Святошині через 100 років після того, як поет жив тут у сестри)». Між іншим, у кінці «Маніфесту» є дуже несподіваний, по-хлєбніковськи розкішний неологізм - «ФЕЛІЧИТАч», хоч декому з сучасних поетів, можливо, сам цей вірш видатиметься образливим, адже починається він так: «Ви вважаєте, що ви - явище? // Що вищі від пущаводицьких дубів?// Зважте, не кажу, що за всіх вас разом - я вище, // бо ми з різних сфер, епох, порід голубів». У кінці ж, від імені Хлєбнікова, автор радить теперішнім «писунам» перекваліфікуватись у читачі:

...Бо поетам справжнім їх конче не вистачає!

А ви тим самим і собі підвищите сенс,

перекваліфікувавшись у ЛЮДИНУ, ЯКА ЧИТАЄ!

Вас, мабуть, проситимуть читати й зі сцен.

Тож пропоную варіант щиросердного щастя!

Якщо хоч кожен другий із вас нещасний партач

самоліквідується як писун - зуміє початись

як справжній щасливець: ФЕЛІЧИТАч.

Не знаю, наскільки образиться потенційний «щасливець-ФЕЛІЧИТАч» : скоріше, більшість тих самих «писунів» і «партачів», про яких іще Олена Теліга нищівно писала, вирішать, що це не про них, але хтось же, може, замислиться, і замість того, щоб писати погане, почне читати хороше. Надто багато любителів тепер у наші поезії й прозі почали вважати себе професіоналами - й ті, що поголовно стали називатися постмодерністами, й ті, що навіть не чули досі цього терміну!

На презентації «Кирилиці» в книгарні «Є» Іван Драч зазначив, що Станіслав Бондаренко навчився, очевидно, «зчитувати якийсь код з вулиць, будинків та храмів». Дійсно, ним і храми «читаються», як текст, що має свій зміст: скажімо, 13 куполів. Чому 13? 13 апостолів - чи то включаючи Христа, чи то включаючи Іуду (адже він теж був апостолом, обраним Христом). 13 руських племен - поляни, древляни, кривичі, угличі, в´ятичі... Тож Київ разом із Софією не просто «духовний Єрусалим», а за словами автора, «ретлянслятор Духу».

От тепер, мабуть, варто торкнутися справді дражливого для багатьох питання: то чи селянська українська культура за походженням і суттю? Власне, своїми засобами, поетичною мовою й чуттєвими знаннями автор «Кирилиці» фактично висловив те, що науково описав відомий філософ Сергій Кримський: «Взагалі ніяка культура не може бути селянською! Культура виробляється в містах. І Україна - особливий регіон світу. Тут до середини XVII століття сіл не було як таких». І справді, натиск Степу (кочівників) «могли витримати тільки укріплені місця - міста». Тож варто співставити: на час появи сіл уже 5-6 віків як були видатні літописи й мудрі літописці (Нестор та інші), «Слово о полку Ігоревім» і величний храм Софії - тож наявна культура, а сіл іще довго нема! Тоді яка ж вона селянська? Нав´язану дезорієнтуючу думку треба виправляти, - каже автор, -- заради модернізації самої культури й позбавлення її «шароварщини». Отже заради подолання тієї ж «амнезії», яка заважає розвитку.

До речі, поет навіть своєю долею, як син колишнього в»язня трьох концтаборів (включно з Бухенвальдом) був наділений особливою чутливістю до виявлення правдивої історії, до боротьби з «амнезією».

ЛІКВІДАЦІЯ ПОРОЖНЕЧ І ОНОВЛЕННЯ СОНЕТА

Загалом рідкісна поетова пам´ять і чуттєві знання про невідомі більшості земляків втрати, «брежнєвські й інші навали», якими, на жаль, надто багатий Київ ХХ-го століття! Наприклад, досі мало хто знає, що на 9-й ділянці Байкового цвитаря є така болюча порожнеча - могила блискучого поета «Розстріляного Відродження» Євгена Плужника, тіла якого тут не було й немає, бо його знищили на Соловках. Вірш звучить - як постріл: це й салют пам´яті поетові, заритому енкаведистами десь в урочищі Сандармох, і постріл в сатанинський режим: « Така вже тут музика з історією, // такі-то в нас при могилах танці: // натхненно диригентом Кобою створені // «Нєвозвращєнци» - по-нашому «Неповертанці»:

Ось могила Плужника - але порожня

(як йому в Карелії сандарможеться?):

не пропускала тіл сусідська таможня,

тож і на Байковім пустоти множаться...

А скільки живих із Києва вкрадено?!

Скільки могил ми світу напозичали?

З них п´ять Україн могло бути складено -

саме тих, яких нам завжди не вистачало.

Як зерном, поля засіяні українцями -

всі врожаї перекрив тут смерті доробок...

Й моря тілами наповнювали по вінця ми...

Може, й Карпати - не гори, а гігантський надгробок?

Саме задля ліквідації порожнеч-амнезій у нашій душі поет і творить, залишаючись не розсудливим істориком, а чуттєвим ліриком. Це стосується й такої от «Порожнечі між берегами» -- вірша, присвяченого пам´яті рано померлого внаслідок травми Аттили Могильного, який свого часу заявив себе саме як міський поет -- першою ж збіркою «Турмани над дахами»:

Вибувають люди як такі,

як зі школи учні вибувають...

Чи як під лопатою - струмки,

що з землі сльозою видибають...

Тисячолітнє дієслово «видибають» та ще «з землі сльозою» продовжує довгу лінію пам´яті. Загалом, Київ для автора - місто поетів, вони для нього - головні кияни, хай і «невгодні в салонах», але на кілька голів вищі за «інших присосок»:

Поети - самотні вовки,

міські сіроманці голодні,

невгодні в салонах, не модні,

та в декого з них є віки.

Якби хто поглянув здаля,

з прийдешньої там... високості:

усі шоумени - вже кості,

та й інші присоски - вже тля,

а ці, ніби так, без тривог

пливуть, хоч і буря не вщухла.

Й дарма, що надламана щогла...

Так з ними ще й радиться Бог!

Окрім поетів, з якими «ще й радиться Бог», для автора важливими є, безсумнівно, діти. Достатньо згадати дівча, яке «в уклінній шані приклалось до долонь каштанів», і тому автор вважає, що вони з дівчинкою рівні, бо обоє - « діти Міста». Хоча є й зовсім іншого штибу підлітки, чиї «душі вже відділено // від тіл - аж за екран, // їх лиш більмо мобільного // відраджує від ран». Та й у них не все безнадійно: «Хай князь з хрестом не сердиться // за весь цей переділ: // ще, може, душі вернуться, // ще вернуться до тіл» («Подільська вулиця»). Крім того, серед особливо цікавих для поета киян... бомжі (на відміну від президентів і прем´єрів). Це може видатися дивним, адже авторові збірки в житті випало познайомитися з багатьма очільниками - Б. Єльциним, О. Квасьневським та іншими (інтерв´ю Станіслава з ними багато хто пам´ятає). Але київські бомжі його цікавлять більше, особливо, коли це вихідці з «колишньої інтелігенції». Тоді ніби перевертається шкала цінностей, і можновладці опиняються на дні, а безхатченко, що «як сорока-білобока, // як собака-пасталака // ходить... одиноко // коло сміт-тє-во-го бака», заслуговує на звернення: «Святий бомже!»:

...От шкуринки помаранчів,

от кавун, що навпіл тріснув,

а між ними, наче в рамці, -

президент з прем´єр-міністром.

Таж не справжні, паперові...

А якби таки зустрілись?

Бомж би: «Будьте нам здорові!» -

бо в бомжів є певна зрілість.

Він би й Плужника читав їм,

і не став би щось просити.

Потім - греків чи китайців...

Тільки б трохи закусити.

Перевага бомжів, принаймні деяких, над президентами та прем´єрами для автора - в їхнім наближенні до народу й культури, у знаннях не лише Плужника й Конфуція, правоту якого - в тому числі й щодо нинішніх «хазяїв життя» з Банкової - теж засвідчує поет: «Правий Конфуцій: у темнім «мерсі» // не знайдеш чорного гладкого кота, // особливо, коли, за одною з версій // він уже в літаку і скомандував: «От вінта». У когось може виникнути сімнів: де бачив автор таких розумних бомжів? Дуже схожого й зараз, виявляється, можна зустріти на Подолі - під псевдо «Борода», під яким його, власне, й вивів раніше Станіслав Бондаренко у своєму романі «От я вся - я свято, або Віхола лохів», що витримав уже два видання. Так от, напівгрузин і напівукраїнець, той Борода читає в оригиналі Шевченка й Руставелі, був офіцером на Афганській війні й «тягав серед гір зі своїми бійцями-розвідниками власні кишки», а коли розкрив канали поставок наркоти під «дахом» генералів, його розжалували й посадили, і вже після розпаду Союзу знову дістали ті, в кого руки довгі, й посадили, відібравши помешкання.

Загалом для автора характерне відчуття Києва як цілісності, єдиного організму - навіть зі своїми болячками, як у вірші «Сирітство сцени»: «Сьогодні Місто не виходить з дому, // Місто каже: «Слизько й мерзлякувато мені. // Боюсь зазнати травми чи перевтоми...». Поет, який починав писати російською, дійсно «віднайшов своє Місто... //І тоді написав українською // як Плужник і Вінграновський - // обидва, разом узяті: // бо навчився ходити Містом // на десять віків углиб. // ...І ніхто вже не міг розстріляти Відродження // українського».

Доведеться залишити для окремих досліджень і, напевно, дисертацій ще два не великі, але невипадкові розділи книги «ПАЛІНДРоскоші» та «Дітлахартія з хармсизмом», де вміщено й переклади з поета-стражденця Даниїла Хармса, - і те, й друге цілком «в руслі модерної поетики Станіслава Бондаренка». Але це тема окрема. Ми ж закінчимо, як і сам поет, «Post sсriptumоm» - незвичним сонетом «Зозуля в Новобіличах» з присвятою незабутньому Миколі Вінграновському. Але спершу хотів би звернути увгу на цікавий формотворчий момент: сонет здавна був сталою, закритою формою -- традиційний італійський і англійський сонети, окрім обов´язкових тези й антитези в кінці, мають 14 рядків. І в обох рядки постають строго так: 4+4+3+3 й, відповідно, 4+4+4+2. А от у «оновленому» чи перевернутому сонеті Бондаренка строфіка зовсім інша: 3+3+3+5. І антитеза не в кінці, як було віками, а ближче до початку. Тому, за порадою одного з колег-поетів, цей оновлений зразок традиційної форми означено «стасів сонет»:

Золота сеньйора Зозуленція

наклепала, ні ж бо - наплекала,

що мої вже настають часи.

Дякую, висока екселенціє,

за сигнали круглі, як лекала:

так воно чи як, а все ж єси.

Ваші «ку» люблю, як кулеметні

лементи. Ви більше накували,

ніж разом би ковалі усі!

Справді настають терпкі, предметні

ці часи мої, і їх немало...

Новину сховати б від сусі-

дів, нездар, нахаби і нахвала...

Ваш, сеньйоро, звук - як мед їси!

Хочеться побажати, щоб «синьйора Зозуленція» справді «наплекала» немало предметних часів. У всякому разі «Кирилиця» - не просто урбаністична книга у звичному розумінні слова. Це книга обґрунтованої гордості, направленої на вивищення самооцінки українців, на позбавлення від гніту»меншовартості» за рахунок поглиблення киеєвоцентризму! Місту, яке навчило автора «ходити», поет віддячив глибоким розумінням його.

Проілюстрував книгу один з найталановитіших, вдумливих художників-графіків сучасності, лауреат Національної премії Т. Шевченка Сергій Якутович. Це насправді виявився чудовий тандем поета й художника. (До речі, це вже друга поетична книга Ст.Бондаренка, котру оформлює С. Якутович, перед цим було видано російськомовний поетичний збірник «Камо летеши») Така книга - справжній інтелектуальний подарунок поціновувачам книги як витвору мистецтва й книги як скарбниці думок.