Український видавець до недавнього часу тримав читача на відверто злочинній інтелектуальній дієті, майже абсолютно виключивши з його раціону поживний жанр есеїстики. Тож, до недавнього часу в актуальній українській літературі було хіба що троє есеїстів - Кость Москалець, Юрій Андрухович і Василь Махно. Оксану Забужко я залишаю за дужками цього короткого списку, бо її есеїстика завше була надмірно публіцистичною за змістом і формою, тобто безпосередньо «бойового» призначення (не говорячи вже про її відчутний кон´юнктурний присмак). Із такою публіцистикою можна сміливо йти на вибори або рухатись до здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка, але не до читача, який гостро потребує інтелектуального, але водночас і стилістичного свята. Не так давно київське видавництво «Грані-Т» започаткувало цікаву та симпатичну книжкову серію «De profundis», у якій і з´явилася книга, про яку буде далі мова.

«Дуби і леви», найновіша книга есеїв і статей знаного письменника Івана Андрусяка, книга з дещо химерною назвою, - є, по суті, унікальним прикладом-зразком того типу письма, який я для себе визначаю, як письмо-насолоду. Письмо І.Андрусяка - якесь особливо затишне й навіть інтимне, але при цьому воно завжди розгортається в суспільно значиму перспективу. Він пише просто, але не в сенсі примітиву, а в розумінні привабливої доступности. Можливо, цьому сприяє тематичний спектр, але, радше, тривала практика писання для дітей і про дітей. Я схильний до другого варіянту, й зрештою, це очевидно. Пишучи для дітей, письменник навчається чіткого й точного вислову, позбуваючись натомість вимушено-прикладної риторичної мішури, якою хворіють «дорослі» письменники або й читачі.

Есеї з найновішої книги І.Андрусяка виразно групуються в два тематично-стилістичні блоки, кожен із яких, своєю чергою, засвідчує актуальність рідного (мала батьківщина) та прекрасного (література й мистецтво; зокрема, народне мистецтво), але водночас чужого й потворного (чужа церква й зовсім чужа політика). Осмисленню актуальности рідного присвячені есеї про Гуцульщину (село Вербовець Косівського району й околиці) та людей цього краю, а також про села Східної України, - Опішне, Гелон, Куземин, Більськ, у яких письменник останнім часом реґулярно буває. Есеї про малу батьківщину автора мені особливо цікаво читати, бо цей край - Гуцульщина, хоча і є знайомий мені від раннього дитинства, але фактично ще й досі зовсім не пізнаний мною. Напередодні кожної зі своїх відпусток я починаю думати про поїздку в Карпати, але все не складається... Для мене цей край, до певної міри, - екзотика, а з іншого боку, - незаперечна актуальність свого, рідного, національного, автентичного і навіть метафізично позначеного. Я знаю, що це - моє, попри те, що я народився в степах, якими у 70-х роках були густо розкидані вугільні копальні, про які сьогодні нагадують такі ж численні терикони. Читаючи ці есеї («П´ятдесят сотиків України», «Пам´яті рядового Лаюка», «Ступа вуйни Яковихи», «Камінь» і, зрештою, «Подих генія»), я маю щасливу можливість бачити Гуцульщину та її людей очима І.Андрусяка, причому в помітному часовому діапазоні - від початку 1970-х (спогади автора про власне дитинство) і, фактично, - до наших днів. І це дуже хороший, добрий, людяний, вдячний погляд. Без зайвого замилування, без зайвого патосу, але з незайвою синівською любов´ю. Що треба людині для щастя, крім солодкого й сталого тяжіння рідної землі? А, здається, нічого більше й не треба. В ґлобальному розумінні, звичайно, бо є ще родина, наші батьки й наші діти. Є наша домівка, і є посаджені нами дерева, є наші друзі й багато іншого, за що відчуваємо певну відповідальність. Але попереду всього - вона, Батьківщина. Й, зокрема, її свобода. На яку традиційно посягають численні мерзотники, навіть, якщо йдеться не про сьогодення, а про інтерпретацію віддалених історичних подій. Ось про всі ці речі й міркує І.Андрусяк, щедро вділяючи і потенційному читачеві зі своїх розмислів: «Ось, скажімо, та земля, що одразу за моїм обійстям, - виходимо з хати, метрів зо тридцять ідемо до брами (тут я сумно зітхну, бо коло брами росла красива молода смерека, висока й розкішна, якою я все не міг налюбуватися, й, коли приїжджав, неодмінно фотографував на ній пташок: то чорного дрозда, то жовну зелену, то плиску гірську, то горихвістку чорну, то сойку; моя бабуся посадила тут цю смереку саме того року, коли я пішов до школи, а тепер, коли бабусі не стало, смерека забанувала за нею і всохла, так що цього літа мусили її зрубати), далі звертаємо ліворуч і йдемо метрів сімдесят до кладки (ми з вуйком Іваном, татовим найкращим другом, збили цю кладку в день бабусиного похорону, бо мали прийти старші люди, бабусині верстваки, хто ще дожив, вони рідко куди виходять, хіба на похорони, а молодші цей рівчак доти просто переступали) - й одразу за кладкою починається та земля, про яку мова» («П´ятдесят сотиків України»). Цей есей цілком доречно розташований автором першим у книзі, й має, крім назви, додаток-уточнення: «замість передмови». Лише на кількох сторінках І.Андрусякові вдалося в цікавій ненав´язливій формі простежити історію свого роду, а разом із ним і всього свого краю, плавно перекинувши кладку від його минулого до майбутнього: «Так минуло століття двадцяте, а що було тут у дев´ятнадцятому столітті - я не знаю, й розпитати вже нікого, а що буде далі у двадцять першому - не знаю тим паче. Проте нещодавно зустрів сільського голову, і він сказав, що цю ділянку відвели під забудову - у Вербовці багато молоді, й усі хочуть зводити власне житло. Так що в мене, певно, невдовзі з´являться нові сусіди, а їхні діти вже й не пам´ятатимуть, що на місці їхньої хати колись була якась ферма... І знову все зміниться на цих маленьких п´ятдесятьох сотиках великої України...».

Розповідаючи читачеві про свого земляка, поета Тараса Мельничука, І.Андрусяк знаходить, знов-таки, цікаву форму подачі ніби-то загальновідомих фактів про автора збірок «Князь роси» й «Чаґа», але додає майже невловного власного чару, тому читач не пошкодує, що погортав цих декілька сторінок есею «Подих генія». Цікавою є згадка про суперечку зовсім молодого тоді ще І.Андрусяка з Т.Мельничуком про вільний вірш і силабо-тоніку. Аби довести спроможність та актуальність силабо-тоніки, І.Андрусяк на вимогу старшого колеги прочитав власний вірш: «Я прочитав тоді котрогось зі своїх віршів, і поет чіпкою, жилавою рукою міцно схопив мене за потилицю і щосили врізав своїм лобом об мого - аж іскри мені з очей посипалися! Така була в нього форма похвали. Я прекрасно розумію, що надто вже специфічною була та похвала, як надто специфічним було в Тараса відчуття й розуміння поезії, та й багато кому, особливо за традиційною письменницькою чаркою, були роздані такі аванси. Але для мене досі саме ця похвала значно дорожча від будь-яких інших відгуків і рецензій знаних і маститих на мої вірші...». Дивне диво, один із останніх дисидентів і геніїв, поет Т.Мельничук, дожив до нашого, цілком осяжного пам´яттю, часу, але залишається й до сьогодні - майже недослідженим, а для молодих людей -  фактично невідомим. Тим часом, на думку І.Андрусяка, «він доходив таких глибинних осяянь, так природно ув´язувалася в його світобаченні тонка тканина поезії в тонку тканину життя й навпаки, що світ крізь призму його міркувань і його творів бачиться дивовижно довершеним - саме таким, яким сотворив його Бог, а руйнує людина». Ці міркування автора змушують згадати про іншого й зовсім із інших часів українського поета, а саме - про В.Свідзінського, який творив свій тихий і людяний світ, ніби дивлячись у непомітне нікому люстерце, що в ньому відбився й промисел Божий, і природня людська доброта, що були поетові за єдиний і непідробний камертон у власній неповторній творчості.    

Мені наразі здається, що найвагомішим у найновішій есеїстиці Івана Андрусяка є час. Можливо, до такого відчуття реальности - передовсім через фактуру часу - схиляє наша доба перемін, яка затяглася й ніяк не випускає нас із лабетів совка, хоча перед цим уже закинула в жорсткі лещата асоціяльної ринкової економіки, ринкової аморальної етики й суцільної ґлобалізації, головною ознакою якої є нав´язування світовими метрополіями всьому іншому світові уніфікованих цінностей і поглядів на життя (зокрема, на літературу й мистецтво). В одному з есеїв, зітканому з п´яти міні-рецензій, автор міркує, зокрема, про час, як найважливішу літературно-мистецьку категорію: «Одна з ключових проблем сучасного письменства - й українське тут не є винятком - полягає в тому, що воно, попри всі докладені протягом останніх десятиліть чималі зусилля, так і не змогло виробити єдиної оптимальної стилістики для художнього відображення часу, в якому ми тепер живемо. <...> Відтак люди мисливі не раз змушені були констатувати, що жодна стилістика в таких умовах не має ні найменшого шансу стати панівною. Тим не менше, охота до пошуків такої стилістики, - хай би це навіть було не більше ніж процесом ловлення вітру, - й досі залишається одним із найважливіших самозавдань літератури, якою б різношерстою й дезорієнтованою вона себе не почувала». Навряд чи в нашу добу розсіяння можна говорити про єдину оптимальну стилістику чи поетику. Але, мабуть, стриміти до цього треба, - відновлюючи та повертаючи втрачені за роки постмодерністських ігрищ національні й загальнолюдські цінності, у впровадженні яких стилістика відіграє не останню роль. Те, що І.Андрусяк назвав пошуком оптимальної стилістики, я би назвав пошуком порятунку проти еклектики, проти вражаючої всеїдности в сучасному суспільному та мистецькому дискурсах.

Відчуття часу для І.Андрусяка - це, передовсім, рятівний місточок між минулим і теперішнім (навіть, якщо він існує виключно в пам´яті автора). Порозуміння з часом - це ще й форма елементарної адекватности у взаємненні зі світом, який оточує, який є безмежним, - будучи одночасно лінійним і дискретним. У цьому сенсі прикметним видається есей «Ступа вуйни Яковихи». У тексті йдеться про щасливе дитинство автора, про майже казкові й сакральні обставини дійства, в якому задіяна така буденна, здавалося б річ, як ступа. Втім, вона анітрохи не буденна: «Унікальний старожитній інструмент - ступа для піхання пшениці - зберігся лише у вуйни Яковихи. Це була товстезна дубова дошка з видовбаною з одного боку круглою заглибиною і з прибитим посередині невеликим дубовим-таки кругляком. Зверху на неї старанно встановлювалася ще одна дошка, також дубова, з виїмкою посередині, яка ідеально допасовувалася до того кругляка; ось лише закінчувалася вона зверненою вниз круглою довбнею, яка падала точнісінько в заглибину. Тато поклав туди кілька жмень пшениці, а вуйна Яковиха додала трішки кип´яченої, але вже ледь теплої води. А тоді почалося дійство! <...>«. Я міг би цитувати і далі, але хай читач насолодиться разом із автором і дізнається безпосередньо з тексту, в чому полягає те дійство піхання пшениці, з якої потім буде смачна кутя. З цього ж есею читач дізнається, чому син вуйни Яковихи, вчитель Петро, «старанно повертався в інший бік», щойно побачивши сільських дітей, які йшли до церкви святити заборонену паску... Все ж, не можу втриматись, тож, будь ласка, цитата в призабутому епічному дусі: «Тому що він добре знав, як стукає ступа життя»... І це теж майстерність автора у прописуванні колишніх часів і людей тих часів. За будь-якого часу, на щастя, знаходяться люди, які воліють лишатись людьми. Про це і нагадує нам Іван Андрусяк.

До часу І.Андрусяк ставиться з повагою і, водночас, тверезо або об´єктивно. Він хотів би, подібно до свого тата, гукнути сьогодні своїх дітей і піти з ними напередодні Різдва піхати пшеницю, відновлюючи нитку традиції, й просто даруючи дітям казку й щастя: «Але куди ми підемо? <...> Світ уже інший, і люди в ньому інші. Повернути те, що було, на сорок першому році життя знову пірнути в таємницю дитинства неможливо...». Світ направду змінився. Казковим і теплим він постає зі спогадів автора про дитячі роки або ж із картин, які він відтворює, розповідаючи про топоси, не позбавлені досі пам´яти й духу історії. Натомість, щойно автор торкається сучасного людського життя та людських стосунків, приміром, у місті Києві, як одразу ж з´являється відчуття відчуження, яке він ілюструє переконливо й цілком із власних спостережень («Виклик мустанґа»). Про не менш сумні речі йдеться в есеї «Бодріяр помер, симулякри залишилися». Зрозуміло, що кожна нормальна людина бажала б, аби Бодріяр ще пожив, а симулякри відійшли до історії. І.Андрусяк уміє радіти і дивуватися напрочуд простим речам, - приміром, дубові, що його він зустрів посеред села Опішного. Рівночасно він дивується місцевим українським левам, не конче тим, яких так багато у місті Лева, а й тим, яких він зумів розгледіти у деревах-дубах центральної України: «Дуб спокійно ріс собі посеред Опішного, і в його поставі, в його обрисах, у його усмішці виразно відчувалися доброта, сила й ґрація лева. Бо ніщо не народжується з нічого». Воістину: «Раціональним сприйняттям неможливо охопити живу суть». Для цього потрібне серце, мистецький поклик, розуміння непроминального. У І.Андрусяка направду дуже теплий, майже дитячий погляд на світ. Попри те, що він помічає (не може не помічати) й негідників, і мерзотників, і просто нечесних аморальних людей, що здатні маніпулювати на нашій пам´яті, прагнучи остаточно вкрасти у нас майбутнє. Мерзотники, які потрапили до цієї книги, дещо псують її затишний культурологічний спокій, але читач розуміє, що прописування часу, чесна його обсервація - неможлива без висвітлення й найбільшої з наших хвороб.

Час у кожного покоління свій. Саме тому нам і здається, що він суб´єктивний, тобто він або біжить і поспішає, падає й летить, або ж уповільнює свою ходу до непристойности й заледве не завмирає, дратуючи нас. Зрозуміло, що він тягнеться як ґумка, коли нам би хотілося швидше переступити в нову добу; й швидко вивітрюється, коли нам кортить затримати приємні миті власного існування. Суб´єктивним є, звісна річ, не так час, як наша людська свідомість. Я говорю про час Андрусяка ще й у тому сенсі, що письменник Іван Андрусяк під теперішню пору перебуває на піку своєї професійної форми. Не знаю, чи можна писати краще, але сьогодні він пише і фахово, й глибоко, і читабельно. Це досвід, перемножений на талант, який у підсумку дає відчуття бездоганного поєднання форми й змісту, причому одразу в кількох літературних родах і жанрах - у ліриці, есеїстиці й художній прозі (як «дорослій», так і дитячій).

Читачеві цієї книги, напевно, запам´ятається есей про Миколу Бажана. В цікавій читабельній формі автор дав ляконічно-конденсовану, але доволі вичерпну характеристику одному з найбільших українських поетів першої половини ХХ століття. Який, хоча й перейшов у своєму житті та творчості екватор того кривавого століття, але сприймається передовсім у контексті першої його половини, у колі репресованих, замучених, убитих. У скельцях Бажана, здається, відбиваються змучені профілі й Ґео Шкурупія, й М.Семенка, й М.Зерова, й В.Свідзінського... - усіх, хто долучився в 1920-х роках до створення українського культурного феномену чи пак ренесансу. Історіософічне значення українських 1920-х - сьогодні годі перебільшити. Нація запрагла бути й голосно про це заявила своєю культурою. Бажан - ув осерді цього процесу. Водночас, він пережив і загибель червоного ренесансу, чинивши, як видно, посильний опір, консервуючи рафіновану інтелектуальну форму поезії, яку був таки змушений виповнювати брудною водою, безглуздим бляшаним змістом, нав´язаним ординцями-більшовиками. Але! - Бажан розумів, чим він займався, і що він у підсумку зберіг для культури нації. Він залишив нащадкам форму, як слушно наголошує І.Андрусяк: «І в Тичини, і в Рильського, не кажучи вже про Сосюру, легко відрізнити власне поезію від ідеологічної каламуті, - у Бажана ж, такого собі Верґілія при Октавіані Віссаріоновичу, ідеологічна каламуть не випадає в осад, а міцно скріплена цементом довершеної форми, лягає в підмурівок високої та справжньої літератури. Це протиприродно, так не могло бути, так категорично не повинно було статися, - але саме таким є Микола Платонович Бажан, до якого, з відстані часу й незважаючи на жодні ідеологеми, визначення «великий український поет» достосовано повною мірою». Складно з цим не погодитись. А зміст-непотріб завше можна витрусити на смітнику, подібно до того, як ми звільняємо мішечок із пилососу від спресованого пороху та сміття. Й нарешті наповнити досконалу форму, витворену майстром Бажаном, новим і прекрасним змістом. Чим, до речі, й займається вже понад двадцять років поет Іван Андрусяк, автор по-своєму унікального та комфортного циклю сонетів «Temporis», у якому є й вірш «Микола Бажан. 1962».

Єдиний мент із цієї книги І.Андрусяка, з яким я, можливо, хотів би посперечатись, стосується есею «Karl Marx Tour». Зрештою, сперечатись немає про що, швидше йдеться про щось на кшталт пояснення-корекції. І.Андрусяк слушно вказує на злочини більшовиків, так званих лівих у СССР, які нещадно експлуатували людину праці, періодично влаштовуючи лінґвоцид і ґеноцид; і доречно згадує при цьому відомих письменників Заходу, які свого часу майже повірили облудній більшовицькій пропаґанді, як от улюблений Іванів е. е. каммінґс, але вчасно розібралися з фальшивою лівизною совка й цілком адекватно відреаґували на сталінський зоопарк своїми віршами, есеями, памфлетами. До е. е. каммінґса, Федеріко Ґарсія Лорки й інших, яких згадав автор, я би обов´язково додав ще американця Джона Дос Пассоса й француза Л.-Ф. Селіна, - їх більшовики намагалися так само приручити та завербувати, перекладаючи їхні твори й запросивши відтак відвідати СССР із гостьовою поїздкою. Але ці письменники виявилися порядними людьми (на відміну від Л.Араґона або А.Барбюса), й прозвітували своїм читачам цілком адекватно та об´єктивно; і це навіть при тому, що їм, звісно, не показали Соловки або вимираючу від штучно створеного голоду Україну.

Селін (Луї-Фердінан Детуш), будучи мистцем із надтонкою чуттєвою мембраною експресіоніста, встиг за парадними фасадами та рестораціями розгледіти всю повноту жаху диктатури пролетаріяту, про що й написав, повернувшись до Франції. Саме тому СССР наказав своїм служкам-васалам у Парижі цькувати письменника, невтомно та послідовно ліплячи з нього образ коляборанта й фашиста. Але час усьому надав корекції, і сьогодні Селін - заслужений клясик французької модерної літератури. Попри те, що М.Уельбек, приміром, уважає авторитет Селіна штучно роздмуханим. Але це уже наслідки так би мовити, компенсації. Людині, яка так гостро відчувала несправедливість світу сього й гучно кричала про це зі своїх абзаців, все одно коли-небудь мали віддати належне. Я знаю, що Селіна неабияк шанував наш Олесь Ульяненко. Це письменники одного карасу. Їх долі - у чомусь невловимому й дуже вагомому - аж надто подібні. Вони не зазнали щастя бути почутими та зрозумілими за життя. Селіна, можливо, ще й досі як слід не чують, але вже написали про його творчість чимало дисертацій і монографій. В Уляна, сподіваюся, це ще попереду, - і вдячний читач, і дослідження творчости.  

Загальна позиція І.Андрусяка в цьому есеї мені зрозуміла й не викликає жодних заперечень: «Одна з украй небагатьох у цьому світі речей, яку я, хоч убий, ніяк не можу збагнути, - це «лівацтво» цілої низки молодих українських письменників». Але: Україні, як і будь якій іншій країні, потрібні реальні ліві, можливо, навіть фанатично ліві - у спектрі політичного життя і, звісно, у профспілках, у культурі тощо. Теоретично, реальні ліві мають подбати, аби будь-яка влада не забувала про основи соціяльної справедливости й будь-якої іншої справедливости. Інша справа, - це символи, які прикрашають книгу вибраних творів С.Жадана, - серп і молот, зірка тощо, на які вказує І.Андрусяк. А от у назві («Капітал») і актуалізації імени Карла Маркса ніякого криміналу, як на мене, немає. Інша річ, що у виконанні видавців усе це відверто апелює до кічевої складової сучасного життя. Це мені теж не подобається. А ще я зовсім не зрозумів назву поетичної збірки молодого киянина Вано Крюґера - «Ніжна посмішка Берії». Бо коли вже ходить про актуальність соціяльної справедливости, то про кіч варто забути, пам´ятаючи натомість, про згадану соціяльну справедливість і боротьбу заради цієї справедливости. До якої, між іншим, найкривавіший сталінський кат Берія - не має щонайменшого стосунку. Щось подібне, направду, - і сумно, і зовсім уже незбагненно.

  

***

Книга І.Андрусяка завершується оптимістичним акордом, якому передують розмисли про найновіші забавки західних науковців-фізиків: «Можливо, це й стане початком нової - духовної - ери, яка, за припущеннями деяких філософів, мусить невдовзі розпочатися, змінивши нарешті часи тотальної бездуховності...». Я зі свого боку, приєднуюсь до подібного оптимізму, який зрештою, не раз уже артикулював у своїх рецензіях і есеях. Людство має отямитись, упершись у певну останню межу й змінити ставлення до життя, до екосистеми, до свого майбутнього. В Інтернеті чимало проґнозів щодо ґлобальних катастроф або навіть Третьої світової війни, яка має розпочатись у 2012-му році. З картинок, що зображують Третю світову починається, до речі, останній із завершених творів О.Ульяненка, роман-ґротеск (або ж «фантастика», як приватно говорив про цей твір сам автор) «Перли і свині». Але, все-таки, хочеться вірити, що життя не лише утримається, але при тому ще й відродиться людина духовна, яка зневажатиме банкіра й менеджера тьмяної доби споживання й непевних реформ, запропонувавши натомість життя цікаве та перспективне в своїй нескінченності. Писав бо Ігор Костецький понад півстоліття тому: «Життя духу виявляється у сферах позапросторових. Ми знаємо про нього лише з відчуття. В царині реального ми не можемо діяти інакше, як тільки так, наче б усе залежало від нашої волі. Нехай це омана, але без цієї омани неможливо кроку ступити, не то що державу збудувати. Якщо ми діємо в оманній нашій волі, не відступаючи від законів Божих, Бог пробачить нам самоілюзію» («Етюди українсько-европейські»). Інакше говорячи, дорогу здолає той, хто запрагне її здолати. У Господніх долонях немає зла, а самі ці долоні завше простерті у нашому напрямку:

Господь простяг мені обидві руки

І мовив так: «Відголоси

Ту чорну папороть, той овид муки,

А потім навіть смерти в мене не проси»...