Не знаю, що й сказати. Коли’м читав останні сторінки цього роману, - розчулився, як при перегляді старих добрих радянських кінофільмів. Правду кажучи, не гадав я, читаючи цей роман, як та ворожка «вірю - не вірю» (це мій коментар до рецензії Олександра Гавроша «Озброєний лис із мукачівського виноградника», дивись : Українська літературна газета. - 15 жовтня 2010 року. - №21. – С.7), а сприймав його як добру казку про справедливого і чесного розбійника з відомої з радянських часів збірки закарпатських казок «Три золоті слова». Зрештою, сам автор нагадує просту і вічну істину, якої не варто забувати: «Світом (...) править ще й віра » (с.114).

Історії Олександра Лисицького (Лиса), сиріч Івана Звонаря, переповідати не буду. Так само, як і дивуватися його переродженню. Інколи треба вірити в те, що людина здатна і може змінюватися. Змінюватися в кращий бік. Про це говориться двічі в романі, устами архімандрита Луки (брата-близнюка Миколи) і кримінального авторитета Тату, який називав Олександра-Івана своїм сином:

«На рахунок цього можу повторити його достеменно, бо свого часу ці слова стали для мене визначальними. Прийде час, казав блаженний Веніамін, і ви не схочете, не зможете бути такими, як раніше. Це  може статися враз. І не слід цього боятися. Все змінюється в цьому світі. І людина теж. Змінюйтесь. Одягайте іншу сорочку на тіло. Одягайте душу в нові шати. І не чекайте для цього нового ранку чи понеділка ставайте новою людиною вже. Якщо мало працювали, працюйте більше. Якщо забагато, працюйте менше. І так у всьому. Вирівнюйте себе з Природою. Скидайте з себе недобрі звички старої людини (без огляду на те, скільки вам років) – і обновитесь. І з полегкістю підете вперед. І не озирайтесь, не жалкуйте за тим, що лишилося позаду, що впало з вашого горба... » (с.242-243).

Кримінальний світ змальований в романі з домінуванням романтичних фарб. Так, це не «Хрещений батько» Маріо П’юзо, а «Капітани піску» Жоржа Амаду стали для автора відправною ідейно-смисловою точкою для написання цієї історії, у якій є все – драми і трагедії, любов і ненависть, але відсутня зневіра... І все-таки любові більше. Герой ­– а кримінальний авторитет Лис є героєм – діє за правилами героїко-романтичного жанру: карає винних і обдаровує тих, які не зневірилися... Як результат – подарунок герою – красива жінка. Знову афоризм від автора (сиріч героя): «Якщо хочеш мати гарний настрій – думай про гарних жінок» (с.33).

В романі не забагато афоризмів. Їх досить, аби відчути сконденсованість досвіду, що живе в гармонії з Природою. Тому афоризми виголошуються різними людьми: злодіями, бомжами, письменниками (в романі один письменник, якому Лис розповідає власну історію життя).

А ще рецепти (тортів, різних страв закарпатських, наливок).

А ще недремне око міліції (полковник Правик, який рапортує в Інтерпол  про дії Лиса в Мукачевому наприкінці роману винагороджується його кримінальним візаві).

А ще тло (легке, ефемерне) соціяльне: тема Афганістану, Чечні, розвалу імперії.

Але найголовнішою темою  в романі є тема прописаности  власного життя у вічній книзі Буття. І що має трапитися тебе не омине. Головне – вміти чекати і не розчаровуватися: «Навчися і умій чекати. І тоді переможеш усе. Навіть якщо вже нічого  не чекаєш доброго, все одно – чекай. І коли нічого не робиш, не просто сиди і лежи, а – чекай. І навіть коли відходиш – чекай. Чекай до прощального подиху » (с.218-219)

У романі є ще один наскрізний герой – саме місто – Мукачево («місто нашого серця», як твердить автор в останній фразі роману). Так виписати, міфологізувати місто може тільки закохана в нього людина. Подібний настрій я зустрічав у романі Ярослава Яновського і Найдени Веселової «Долина Бельведеру» (Івано-Франківськ, 2007),  щоправда, сей роман не мав достатнього розголосу через маргінальність видавництва і погану редактуру. Але ота містичність образу Міста присутня і в цьому романі.

Гадаю, досить. Блудний син знаходить свою родину і віддячує їм за те, що вони у нього є, не розкриваючись їм. А єдина розказана архімандритом Лукою притча стає своєрідним композиційно-ідейним ключем до цього твору: «Жив один чоловік. Жив праведно, і тому шлях його був легким. Повсякчас відчував допомогу з Неба. Але настали для чоловіка сутужні часи. Та він не зламався, ревно молився і пережив лихоліття. І ось під кінець його земної путі відкрилося йому чимало істин навіть дар бачити потаємне. І оглядаючись назад, спостеріг свою дорогу – скрізь, де йшов, бачив не одну, а дві пари слідів. Тільки на найважчому відрізку життя сліди були сиротливо одні.  І прийшовши до Господа, спитав чоловік: Отче, Ти завжди був поряд і підтримував мене, і я ступав Тобі вслід. Але де Ти був, коли мені було найважче,найсутужніше» – «Тоді я ніс тебе на руках», - відповів Господь» (с. 245-246).

Що тут ще додати? Хіба те, що такі романи теж потрібні. І не просто потрібні, а необхідні, аби ми вірили, що Людина здатна змінитися, коли до цього внутрішньо готова. Нагадування цієї істини не зайве. Особливо, коли воно зроблене у формі кримінально-мелодраматичного роману, що може перетворитися в «народний бестселер». Письменники змінюються. Читачі підходять…