Мирослав Дочинець – редактор заснованої ним же двадцять років тому газети «Новини Мукачева» та директор видавництва «Карпатська вежа». Міг би надрукувати свій роман у себе у друкарні, але текст цього роману автор відправив до столичного видавництва «Ярославів Вал» - там він і був надрукований. Мирослав Дочинець - автор книжок «Гірчичне зерно», «Оскал собаки», «Він і вона», «Мункачі з Мукачева», збірок афоризмів «Роса на фігових листках», «Дами і Адами», а також «Многії літа. Благії літа», «Хліб і шоколад», роману «Краєвид із жінкою».

Герой роману «Лис у винограднику» – неоднозначна особистість зі складною долею, сильний чоловік зі звіриним нюхом, якому судилося, потрапивши на батьківщину, у Мукачеве, провести ревізію свого життя… Лиса назвали мукачівським Доном Карлеоне та закарпатським Робін Гудом, а роман – хто мелодрамою, хто - детективом…

- Мирославе, що та скільки у головному герої із прізвищем Лис – від автора?

- Все, що ми пишемо, – про себе. Ще Толстой казав: Кареніна – це я. В коморах нашої підсвідомості стільки всього намішано й замішано, що вистачить на сотні типажів. Якщо ти володієш психологічним рисунком, то герой виходить переконливим, він сам тебе «веде» під час писання. Звичайно, Лис – не я, але це той тип мужчини, якому інтуїтивно скоряється чоловіцьке плем’я і про якого таємно мріє жіноцтво. Хоча він далеко не рафінований позитивіст. Ще б пак, за плечима – колонії, тюрми та інші загадкові темні сюжети. Але в ньому є справжність і чесність сталі, що не іржавіє, не мнеться. Цей персонаж зітканий з різного людського матеріалу, зліплений з трьох чи більше прототипів. Чимало витягнуто на світло з глибин власного серця.

- Один із персонажів роману – письменник. «Вам відомо, що таке творчий запій?» - запитує він головного героя. Як цей стан виглядає у Мирослава Дочинця?

- Пишу щодня. Вправляю руку, записуючи до «Вечірньої книги» фрази, думки, несподівані образи, обривки діалогів, запашні слівця. Така «гімнастика» тримає форму й дисциплінує. А ще накопичується матеріал для серйозної роботи. Бо коли пишеш роман, то, як ворона в гніздо, тягнеш до нього все, що є за душею. Нова книга «зрушується» в мене після того, як вловлюю її тональність, ритміку, навіть лексикографіку. Відтак починається «золоте прядиво» сюжету. Як на мене, книга повинна дихати, як дихає здорова людина. Творчий запій триває, поки не віддаєш твір до видавництва. Якісь фрагменти з’являються тобі навіть зі снів. Але найкращі думки й картинки приносиш із тривалих прогулянок околицями Мукачевого. Цього колись навчив мене місцевий мудрець Андрій Ворон. Прогулянки – це розкіш для очей, мозку, м’язів і легень. Це потужний еліксир творчості.

- Коли роман написано, чи потрапляє до рук перших читачів для оцінки? (Зрозуміла, що Василь Герасим’юк саме з їх числа, бо його відгук – на обкладинці книжки).

- Прочитати готовий рукопис можу дати дуже небагатьом – Василеві Герасим’юку, Василеві Портяку, Галині Пагутяк, Михайлові Слабошпицькому, Петрові Сороці. Втім, крім орфографії, нічого не виправляю. Народжених дітей не переробляють. Нехай таким йдуть у світ, нехай такими живуть. Крім того, втрачаю інтерес до закінченої речі, дивлюся на неї вже тільки чужими очима.

- У романі чимало афористичних висловів. Як народжуються афоризми від Дочинця?

- На відміну від роману афоризм прочитують до кінця. Це жарт, хоча скільки видано романів, з яких не вилущиш навіть кількох афоризмів, – концентрованих, елегантних думок. Добре писати – це добре думати. Справжня проза – сплав філософії з поезією. Я навчався цього в новелістів Стефаника, Чехова, Буніна, Акутагави, Меріме, Бйоля, у нашого дивовижного фольклору. Перш ніж сісти за романи, видав дві збірки афоризмів і п’ять – оповідань. Кажуть, моєму стилю притаманна філософія іронії. Ну як це передаси без афористичного мислення? Зараз скорочують, адаптують до лінивого читача романи Толстого й Панаса Мирного. За видатними книгами знімають кількахвилинні комікси. Проте нікому не прийде в голову переробити Святе Письмо. Бо це – афоризми, кристали думки, мікроромани на кілька абзаців.

- Одним з автографів до роману «Лис у винограднику» є слова Андрія Ворона з книжки «Многії літа. Благії літа» (Заповiдi 104-літнього Андрiя Ворона – як жити довго в щастi i радостi). Це така порада: «Пізнай і прийми печаль. І дай їй ім’я. І полюбиш її. І стане вона світлою. Бо народжуємось ми в темряві, а покликані світлом». Які думки діда Ворона стали вашими життєвими законами?

- Знайомство з Вороном – етапна, світоглядна для мене подія. Він був прихильний до мене, молодого журналіста. Після тих зустрічей залишилися два списані зшитки унікальних записів. Настав час, і я впорядкував це в книжку «Многії літа. Благії літа», наклад якої перейшов 50 тисяч. Андрія Ворона нині називають «українським Сократом», «закарпатським Сковородою», носієм живої етики. Його заповіти – золоті крихти мудрості, як жити довго в щасті й радості. Хочу навести лише одне його прощальне напуття мені: «Світ сей належить майстрам. Будь і ти майстром свого діла. Пиши, якщо тобі відкрилася лоскітно-тривожна радість слова. Але служіння Слову – то важка схима. Коли пишеш, твоє наповнене серце вділиться також руці. І серце промовить до іншого серця. Нехай писання несе читальникам світло, знання і задоволення. Інакше для чого мордувати руку і нищити папір?!»...