Клясичний варіант  розмови з творцем залишив німець Еккерман, який в середині 20-х років ХІХ століття спеціально приїхав у Веймар, де жив великий Гете, і найнявся на службу до письменника, описуючи кожний день його життя з 10 червня 1823 року до 11 березня 1832 року. Тільки після смерті Еккермана німці зрозуміли, що залишив їм цей дивакуватий біограф. «Розмови з Гете» залишаються взірцевим варіянтом біографії, яку виповідає сам митець.

Російські жиди теж вдалися до подібного кроку, створюючи автобіографічний міф Йосипа Бродського. Маю на увазі книгу Соломона Волкова «Диалоги с Иосифом Бродским», структура якого не щоденникова, як у Еккермана, а епічно-хронологічна: у книзі зафіксовані розмови з поетом від зими 1979 до зими 1992 років. Але це теж добротний пласт використання традиційного жанру розмови, який цікавий і десь навіть повчальний.

Українці завжди «пасуть кіз», коли всі вже їх загнали в стайню. Непогана ідея виникла в Андруховича з його міфологічною автобіографією під назвою «Таємниця». Хоча до цього задуму і його втілення у сучасників є і залишатимуться претензії,  не можна заперечити,  що книга зіграє свою ролю і її належно оцінять років через …надцять. Бо такі вже українці є.

Не згадую тут літератури інших наших сусідів, тих же поляків, але й у них подібна лектура появляється. Можна згадати хоча би щоденник краківського поета Юзефа Барана «Концерт для носорога»,  виданий 2005 року в Познані, де подані фраґменти розмов із діячами польської культури. А перед цим Юзеф Баран видав книгу розмов із видатним польським критиком Артуром Сандауером.

Словом, жанр розмови, геніально просто «запущений» Сократом і канонізований Платоном, має свої невичерпальні можливості завжди і всюди, де є Творчість на рівні ідеї й на рівні індивідуальности.

Чернівецький літератор Мирослав Лазарук, якому пощастило бути знайомим із ґеніяльним Миколою Вінграновським (1936-2004) в останнє десятиліття його життя (з травня 1992 до травня 2004) задумав теж написати книгу про українського клясика літератури. Вона вийшла у харківському видавництві «Фоліо», яке започаткувало серію «Знамениті українці», і в цій серії вже появилися книги про Івана Мазепу, Григорія Сковороду, Тараса Шевченка та ін.

Однак, коли я почав читати цю книгу, мене не покидало відчуття розчарування. Хоча книга має назву «Микола Вінграновський» з відповідним  гарними підзаголовками, вона залишається порожньою і непотрібною. Бо там відсутній Вінграновський. Є якісь дріб’язкові спогади, як п.Мирославові пощастило познайомитися з Вінграновським, як йому пощастило випити з ним (на передньому місці автобуса), як йому пощастило бути у нього вдома, приймати того в Чернівцях, організовувати відпочинкові поїздки Митцеві, читати йому свої вірші, не завжди добрі (бо коли Вінграновському вривався терпець, він казав п.Мирославові не читати своїх віршів вголос: «не те ви пишете, а ще гірше читаєте », с.83; коли ж він відходив і махав на все рукою, тоді знову п.Мирослав читав свої вірші), але відсутня у книзі перспектива і простір, – самі ті риси, які й виправдовують появу подібних видань. Бо головним у книзі є не Микола Вінграновський, і навіть не різноманітні ситуації, пов’язані із ним, – головним у книзі залишається п.Лазарук, який говорить про Вінграновського. І в пам’яті читача залишається тільки єдине враження: що Вінграновський був позбавлений належної уваги і приймав їх від людей посередніх, і те, що Вінграновський любив вживати слово: «веліколєпно »! Напевне, немало, коли виходити із вторинности задуму і маргінальности втілення.

Є декілька «зачіпок», які п.Лазарук  міг би розвинути, якби не був так зациклений на своїй не менш ґеніяльній персоні: це початки розмов про виникнення того чи іншого творчого задуму в письменника (найбільше є згадок про історичний роман Вінграновського «Северин Наливайко»,повість «Манюня» і документальний проект «Чотирнадцять столиць України»), спогадів Вінграновського про навчання у Олександра Довженка і співпрацю з Юлією Солнцевою у фільмі «Повість полум’яних літ» (с.29), деякі штрихи інтимної біографії (с.53)  та фраґментів його думок про сучасну літературу («Українська сучасна проза – це Григір Тютюнник, поряд із ним нема більше кого поставити, щоб гідно виглядав , с.67; подібна думка висловлена с.46-47) і сучасних письменників ( в одному місці п.Лазарук наводить фраґменти міркувань Вінграновського про своїх сучасників, але не називає імен, див.с.93). Є ще у книзі кілька Лазарукових віршових присвят Вінграновському, в цілому незлих, посередніх віршів, таких яким  був  і є п.Лазарук-поет (автор сам згадує, як привіз у Київ вірші свого сина, і хтось зі знайомих сказав йому, що в Чернівцях є автори, які ніколи не писали і не будуть писати так, як цей молодий поет, маючи на увазі п.Лазарука-старшого).

Мені прикро, що навколо постаті Вінграновського зринають «випадкові друзі», які сподіваються, що мертвий клясик по інерції і їх затягне в історію української літератури. Бо п.Лазарук є вторинним автором у всьому, що би не писав: вірші, прозу, п’єси, спогади, некрологи etc. І справа не в тому, що він там поганий чи нецікавий, справа у тому, що він вторинний. І книжка спогадів про Миколу Вінграновського цьому є свідченням. Бо жанр спогадів такий же «хитрий», як жанр «щоденника»: тут особливо помітна відсутність авторської уяви, яка потрібна навіть для того, аби говорити правду про вчорашній день великої людини.

Вже не кажу про форму висловлювання (чи як би писав Іван Андрусяк, – а дискурс то колхозний): оте постійне «шаркання» в бік Вінграновського: ґеній; ґеніяльний; не пасує підказувати ґенієві; не пасує заперечувати ґенієві; не пасує … до виходка йти ґенієві (остання фраза вже моя, не Лазарукова). А ще твердження, що в особі Вінграновського п.Лазарук набув названого духовного батька («духовного наставника»)… Все це так мівко і провінційно.

Українська спогадова література ХХ століття в цілому має гарний набуток: «Листи з чужини» Ярослава Окуневського (перший том яких виданий у Чернівцях), «Українська богема» Петра Карманського, «Письменники зблизька» Михайла Рудницького, «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича (при всій міфологізації у Рудницького й ідеологізації у Смолича), спогади Лонгина Цегельського,  Дмитра Дорошенка, Юрія Луцького, Юрія Шереха, Романа Корогодського, Михайлини Коцюбинської, Івана Дзюби, Романа Іваничука та ін. Не згадуючи збірників спогадів про Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Лесю Українку, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського… Але той варіант, який запропонував п.Мирослав Лазарук про Миколу Вінграновського є свідченням того, що вторинні літератори навіть у жанрі спогадів не можуть перескочити вище своєї голови. А жаль. Бо їхнє намагання говорити про Великих нівелюють саму ідею жанру споминів як таких.