Отримавши цю книгу до рук ледь після друку, я хотів написати щось про неї мало не одразу. Та не склалося. 

Багато віршів були знайомі мені раніше, до видання окремою збіркою, і я був певен, що думка, усталена протягом таки досить тривалого часу, мусить отримати тільки легенький поштовх, і екстракт цієї книжки мирно собі ляже у слова.

Відкривши, перечитавши її кілька разів протягом короткого часу, я таки не спромігся на такий висновок, який був би готовий запропонувати, як цілісний, чи такий, що претендує на остаточність. Нині, відклавши «Гру..» набік, я сподіваюся, що слова знайшлися, сумніви відійшли (ясна річ, не цілком, бо на те це і вірші), і за якісь півгодини текст буде готовим.

Причина затримки полягає в самій книзі. Усіма сторінками проходить кілька наскрізних ліній, на яких ця поезія і тримається, чому вона, зрештою, може зватися збіркою, а не компіляцією творів одного автора. Майже всі вірші, ба навіть усі без винятку дуже чуттєві, і настрій загалом - незмінний від першої до останньої сторінки. Авторка пише про любов, про самотність, про очікування, про спокуси, які спершу видаються обіцянками. 

Я б дав цій книжечці кілька назв: «Солена книжка», «Мій казанова», «Розвиток тем», та й, мабуть, усе. 

Щодо першого. Навмисно не ставив за мету, але враження, що «сіль», «солоний», «солоні», «солона» - щотри тексти. Цей смак, поряд із відчуттям міста, яке полишає «він» (часом «вона»), створює загальне враження легкого смутку. Сюди справді пасують кава і цигарки, про які сказано менше, та, завдяки наскрізності,  вчуваються вони повсюдно. Непевність, крихкість, це теж те, чого тут не бракує: крихкі, наприклад, слова. Як і самі вірші. Їх можна назвати сюжетними, бо все ж, більшість таки оповідають різні модифікації тієї самої історії, розвивають ту саму тему, про що, зрештою, нижче. Так от, повертаючись до крихкості, непевності віршів, маю на увазі постійні шальки: «або», це саме те, що дає надію, світло у цьому, здавалось би, тінистому просторі присмерку. Сум, але з  очікуванням. Щоправда, це наче біль, завданий собі навмисно, бо це «або» завжди прямо передбачає можливість негативного кінця: а з настрою окремих поезій, хай там як автор намагається переконати свого ліричного героя в нормальності всякого виходу, бачимо, що і сам автор, і його адрес бояться, що ніхто не повернеться, вони навіть це передчувають, хай і плекають надії на щось іще. 

Всі вірші - це звертання. Всі слова - це або висновки «мудрішого» автора до «недосвідченого», але такого близького ліричного героя, або звернення його ж до того мудрого, та не до кінця зрозумілого «Казанови». Всі тексти - це епістолярій до себе. Я далекий від ототожнення реальних і художніх осіб, але це виразно інтимна лірика, яка мало дбає про межу відвертості, а більше про межу неповернення. Умовний «ментор» – це автор, що з відстані часу дивиться на власне минуле і радить тому, хто, на його думку, ще може все зробити по-іншому. Ясна річ, це плач біля розбитих ночв, але ці сльози (ще одне слово, передбачувано, що тягнеться линвою крізь більшість сторінок, переплітаючись часом із рештою «якорів», на які автор ставить читача) – це те, чого «мудрий вчитель» хоче запобігти як для себе, так і для «Казанови». Згадуючи постійну «відсутність», «мінус» якої сподівається замінити на «присутності плюс», згадуючи полишені (до часу) вокзали-перони та міста, пам´ятаючи про листи, відповіддю на які має бути «його повернення», автор залишає собі-недосвідченому, такому, що знов помилиться і сумуватиме, і плакатиме через розлуку, традиційну розраду – хай ти не поряд, ти таки зі мною. Зрештою, всі вірші так чи так про любов, а вона, знов-таки очікувано, слабка і сліпа. Тому ще є листи, писані до «казанови», котрий мав би дослухатись, почути смуток звіддалік, почути його як свій смуток, мав би зглянутись над собою в першу чергу, бо автор постійно згадує, що разом їм – найкомфортніше, і природно буде повернути стан спокійного задоволення, приємного шепоту і повільних поцілунків під каву і цигарки, природно – для всіх.  

Але є те, що я назвав «розвитком тем». Одного разу авторка звертається до себе на ім´я, і цей вірш – про забуття, про безнадію, про спробу зробити крок, після якого вертатися нікуди. Перемкнути щось у собі і заклацнутися із середини. Ще «це єдине чого я хотіла» – тут не так відверто, як у попередньому вірші, але йдеться про абсолютне минуле, про перейдений етап. Про розчарування, зрештою, невиправдані надії, після яких «не давай її [адресу] більше нікому наталю» і спогади про недовершені, але такі виплекані спроби отримати просту річ - любов. І навіть вірш «За мотивами Романа Скиби» не дуже тікає звідси: мотиви, цілком можливо, «Одісеї 2000» – це мотиви недокінченої мандрівки, коли час уже минув, коли вже всі терміни позаду, а його нема, і героїня чекає на свого «Казанову», тільки цього разу створює собі можливість не дочекатися, вона переконує себе, що всякий вибір – є вибір добрий, бо повернення неминучі, в який би спосіб і хто б не вертався. 

І ще є триптих «Гра в три руки». Де «казанова» – це «амадей», де «є лиш любов і музика». І гра в три руки - це не стільки означення себе-себе_збоку-його, як  спроба робити все ж за власним бажанням, не дослухаючись до минулого, «коли немає правил або є» – те саме улюблене «або» в ролі не сумніву, а якраз ствердного «нема значення», аби лише музика подобалась, а правил, хай вони й присутні, не існує, коли знаєш, чого справді прагнеш.  

Заключний вірш збірки таки песимістичний. Декаданс до кінця. Зрозуміло, що його поставлено тут через «і тепер наостанок ти скажеш» і не він, а саме згадана вище трійка поезій під одною назвою формують основу, націленість збірки. Та туга, сум – це таки те, що ціла збірка знаходить у любові найбільше. Поетка каже, що любов - це перш за все приємне страждання, і за чудову музику слід платити. Обірваними нитками, розлукою з імператором», чиєю підданою сама робишся, і все  більшими проблемами при зіткнення з суспільством, буднями, що так далекі від того недавнього задоволення. Але поїзд пішов, це так, каже Наталя Пасічник, поїзд там, тобі краще зіскочити з підніжки, поки він пригальмовує, аніж випадати на повному ходу – однаково тебе тут вже не треба. Тут стоїть остання крапка в  цьому епістолярії. Історії львівські, італійські, тернопільські, чи ще якісь - позаду.  Верліброві звіряння паперові, акцентні а-ля Бродський погляди з-майбутнього і чіткі, з точними римами і квадратами розміру «скибівські» «клапті» про те, що  «можливе, але тільки «або», разом складають спробу вийти за межі двох рук, зіграти неіснуючий акорд «третьою рукою», здійснити щось у цій пере-і-ще-раз-оспіваній любові, щоб вона поверталася сама, щоб їй хотілося, щоб усе було так само, тільки без дурних помилок. 

Зараз я схиляюся до ще однієї назви цієї книги – «Назад у майбутнє». Хоча, як обман зору – це те саме, що гра «амадея» в три руки, ривок для здійснення неможливого за допомогою збірки листів до себе. Нічого дивного, що описати це одразу не вдалося: потрібно було, аби сплив час, і його машина запрацювала в  потрібному напрямі. Тому, що тим найбільшим здобутком цієї книги є її спроба вийти за межі власного банального плачу над втраченим коханням. Сіль на рану у вигляді витверезника – це не нове. А от роздум над тим, як перейти тонкий лід, і потому, перейшовши, над тим, як не побоятися це робити вдруге у доброму, безумовно, виконанні – це плюс. Читати варто насамперед через самі враження. Часом воно видається банальним – бо слова ті ж. Але поєднання добрі. І  асонанси крізь цілі вірші - добрі. Якби не зайва шаблонність, де зачасто, як на мене, обіграно той самий сюжет схожими метафорами, то йшлося би про відмінно. 

Але це тільки в разі, якби я взагалі міг судити – бо як?: ведемо ж мову про вихід за межі правил.