Зрештою, з легкої руки Пасічник: «Алкоголь, дві троянди – усе, що сьогодні потрібно…» (так вона пише у попередній збірці «Портрети доби Ренесансу»). Мед поезії – то як на чий смак. Мені особисто ця книга нагадала при дегустації добряче кріплене червоне вино, «найміцніше з торішніх вин», – напій справжніх естетів та аристократів, напій чуттєвості, поєднаної зі схильністю до сибаритства. Це вже під мікроскопом і в ході хімічного аналізу в цьому напої добачаєш і верліброве молоде шумовиння, і незначні домішки сивушних масел – недопарованих рим та ритмових збоїв, надто, однак, малі, щоб украстися в смаково-запаховий букет. У цьому вині триває невгамовний процес бродіння паротяговими коліями, що лишає гіркий осад спогадів – вино, як і життя, мусить мати осад, без цього неможливе очищення. Або – грецькою – катарсис.

Для когось, хто ще не розсмакував суть поезії Пасічник, магістральні характери її другої збірки (маестро, оті самі «дивні» юнак і юнка) лишали б по собі враження притчових взірців для наочності, а тон і манера письма – попри всю чуттєвість – віддавали б холодом інтелектуальної схоластики. Для поезії, до того ж ліричної, ця провина – сміховинна: хіба обов’язково тут малювати з натури і вражати ефектом trompe d’oeille? Зрештою, хіба не фантастичною здатністю переконувати й викликати отой самий чуттєвий катарсис наділений «дивний чоловік» із роману однієї англійської пані, інспірований – примха випадку – саме італійським портретом доби Ренесансу? 

Скажете: до чого тут племінниця винахідника булевої алгебри та її романтичний герой зі шрамом? Справді, надто натягнена аналогія. Та насправді вона не така вже виссана з пальця, адже, коли вже говорити про рідний і європейський контекст, то поезія Пасічник і близьких їй поеток межі тисячоліть (як і творчість Войнич) стоїть на стику новоромантизму й модерну. Не останнє місце у їх тематиці займає емансипація – у розумінні культур і статей, – і так само емансипується героїня книжок Наталі Пасічник: коли у «Портретах…» майже весь простір сцени населений чоловічими ролями, а жінка при них відіграє лише факультативну роль схиленого в німому напівмолитовному екстазі силуету, у третій книзі Пасічник віддає головну роль саме їй. І стає зрозуміло, що ця жінка, яка «втратила більше, ніж мала», вміє мало просити або не просити ні про що, бути гордою, не належати нікому й нікого не обожнювати… Засновки цього образу проступають уже в «Портретах…». Та коли сторінки «Портретів доби Ренесансу» ще відчутно «пахнуть зів’ялими трояндами» (майже дослівно!), то з третьою книжкою до читача озивається інша частина жіночої психології – одержима, та, що вчиться вже не любити, а ненавидіти: долю, минуле, слабкість, що проявляється в коханні… До того ж разом із мотивом амадеївської гри з другої книги Пасічник до третьої перекочував і герой – контамінація учудненого «дивного натхненного хлопчика», «маестро» та умудреного життям посивілого самітника, «схожого на дерево в грудні»; у його змалюванні переплітаються і змішуються, як шари у коктейлі (ось і знову алкогольна алюзія!), давнє обожнення і нові нотки зверхності та несхвалення («Мій Казанова»). Власне, героя нема – є лише його змалювання, а сам він перетворюється на фігуру відсутності, тим часом як над героїнею, за біблійним висловом, прокочуються житейські «хвилі й бурі». «Поезія виникає тоді, коли гра перестає бути грою. Коли той, хто пише,… пробираючись крізь натовп вигаданих і невигаданих героїв, усе-таки наважується поставити потрібний розділовий знак і поглянути в дзеркало», - стверджує Наталя Пасічник у «Слові до читача» («Портрети доби Ренесансу»). У наступній збірці завдання ускладнюється. Розділовий знак (хоч і правильний) обернувся розлукою, а у дзеркалі – «порожній квадрат». Коли гра вже не гра – боляче й страшно, але по-своєму легко. А коли ні гри, ні тим більше не-гри вже немає? 

Образ місця (міста) дії у «Портретах…» пахне середньовіччям, ворожіннями, янголами, тут грає мелодія церков, мелодія кроків по бруківці, мелодія старих платівок… Розділовий знак поставлено. Прикрашання реальності вже не має сенсу: з неї щез найромантичніший її промінь, завдяки якому крихкими обрисами проступав неповторний, але минущий ракурс бачення. Змовкла музика; диск-рулетка припинив обертатися, круп’є оголосив геймовер, і крізь романтичну пелену став проступати Львів із його іржавими батареями, роботою, буднями, будильником на шосту... Від цього прагнеться втекти в нескінченну подорож, навіть збожеволіти чи померти. Героїня мусить змиритися з тим, що час, який майже вдалося зусиллям поетичного марення по-фаустівськи зупинити, і далі йде й затирає спогади, як пісок – сліди в пустелі. В одному з циклів Пасічник згадує про птаху-пересмішника; правда полягає в тому, що у поезії авторки жіноче начало – навіть достатньо розкуте й емансиповане – тільки відбиває чужі почуття і пристрасті, мов дзеркало, і коли витікає в небуть світло чужого погляду, залишається порожнеча, яка може тільки відлунювати. Важко, з зусиллям брати високі ноти. Ловити запах зів’ялих троянд із листів. Повторювати алгоритм укотре пройдених у самотині вулиць. Повторювати заклинання вкотре казаних слів. Порожнеча: порожнє місто, німота замість голосу, порожні площі й скриньки, немає нічого за дверима в інобуття. Це не ознака виписування чи схоластичності мислення. Це суцільна фігура відсутності, що займає свідомість настільки, що про щось інше годі писати. 

Я не цілком підтримую теорію поезії, яку розвиває Маріанна Кіяновська у передмові до «Портретів…», але вона права в головному: музику спогадів про генія, що поєднує в собі Моцарта і Шопена, либонь, можна розуміти лише способом Сальєрі – розклавши на кісточки топосів, мотивів, метафор, символів та художніх деталей. Тоді й зрозумієш, яку реальність (уже ж не об’єктивну, а ідеальну, а якщо ще точніше – бартівську «дереальність») бачить перед собою героїня книжок Наталі Пасічник. Але коли йти таким шляхом надто довго, то відчуєш, що копирсатися в тонкощах лірики скальпелем критики – все одно що виголошувати розлогий грузинський тост над келихом налитого вина. Червоного й досить кріпленого.