Поезія Остапа Сливинського справляє враження такої, що не передбачає виголошення через мікрофони, мегафони та інші засоби підсилення голосу у величезних залах, вщент заповнених слухачами. Вона розрахована на вдумливе, безлічразове прочитання, що потребує усамітнення читача і думок автора. Коли ж вірші і виголошують на публіку, то те, що звучить, синтезуючись із читацьким досвідом слухачів, набуває іншого, я сказала б, глибшого сенсу. Якщо тобі вдається вловити ритм, налаштуватися на потрібну частоту і дозволити голосу проникнути в себе – ти починаєш слухати не просто вірші, ти слухаєш вже свій Світ.

«М’яч у пітьмі» – це своєрідний спосіб привласнення життя, всіх його проявів. Неважливо, що це: запах, світло, звук, дощ, тиша. Все це, з певного моменту, починає належати лише власному внутрішньому світові і вже там продовжує снитися, жити інакше, по-своєму. Це – Світ спогадів і снів, у якому на рідні ландшафти нашаровуються інші, бачені колись, портові міста, можливо, навіть ті, що наснились, які не існують насправді. У цьому Світі окремі сни так міцно переплетені зі спогадами, що вже несила провести чітку межу між життям і сном. Тому, ця книга – це історія одного Світу, відчуваючи дихання і пульс якого, починаєш дослухатися до свого, внутрішнього.

А розпочати слід із запитання, на яке кожен знайде свою, єдиноправильну відповідь – скільки насправді може вмістити у собі вірш? А й справді, скільки? А головне – що?

Ці вірші мають своє світло і колір: колір, що вказує нам на час, допомагає орієнтуватися у зміні світла і пітьми; світло, що є непевним знаком, «самочитальним ієрогліфом». Колір нерозривно пов’язаний з часом, у якому і відбувся вірш: чи то «внутрішній двір вечора» , чи то ранок, коли «ще тільки шоста», а можливо і 4:25 – час, коли прибуває потяг, такий важливий для когось. У цьому Світі існує час доби, вічно повторюваний, кільцевий. Він визначає кількість світла, яку має у собі вірш, визначає оту «змінну напругу світла і кольору».

Ці вірші надто уважні до своїх слів, звичайних, «ніби морська вода». Нічого зайвого, все виважено і ритмізовано. Потрібно тільки відчути. Пам’ятай: читаєш у тому ж ритмі, що й пишеш; читаєш, як дихаєш.

Насправді, ці вірші більше мовчать – все зрозуміло і так:

«Всі ключі, які ми носили на шиї, всі марковані стежки,

змагання з розпалювання вогню, дні без їжі й води,

на самому вині, на самій любові, наші таємні місця,

значені світляками, змерзлі плечі і задимлені голови –

все наздоганяє нас і мовчить».

Мовчання, що «забирає найкращих», порушується зосередженим вимовлянням слів. Промовляючи їх раз за разом, відчуваєш, як зростає їхня сила, яку вагу починає мати кожне слово, поступово перетворюючись у магічне закляття.

Окрім слів, існують знаки, які кожен прочитує по-своєму, радіоперешкоди, що «говорять із нами мовою духів». У віршах присутня любов, як замінник слів, зріла, невід’ємна частина цього внутрішнього Світу, «незайнята радіочастота, на якій зрідка хто-небудь / затримується, аби почути дещо своє»:

«Думав, саму любов можна

послати на той бік, мовчазну, ніби хліб

із запеченим у ньому ключем?

Так не буває, велике тіло! Поки мовчиш, ти – клунок,

повний нетутешнього одягу. Шматяні губи пасують до мікрофона,

знайденого у піску, тому говори. Світло, колись нічиє, буде

швидко записувати.

Люблю тебе, тятиво, ліяно, люблю, сонна затоко, -

кожне слово, наче серцевий м’яз, щосекунди

закриває вихід у прірву.

Я відчиняю вікно, і западає тиш».

Ці вірші мають свою стихію. Вони поглинають тебе своєю повінню, навалою води, що «пахла зеленим чаєм, підсвічена з дна цілим міністерством субмарин» . Вірші наповнені нею: потопають у далекій повені, розливаються дощем, бунтують зливою. Деякі плещуться озером, чи океаном, що впав на маленьке місто, у якому тепер «шумлять дерева, перекачуючи прозору воду» , або ж рікою «з усіма її вогнями» , яка «все одно припливатиме до тебе щоразу, як дельфін». Є й інші, що містять у собі щось дотичне до цієї стихії: вологі східці, безлюдні пляжі, мости, баржі, маяк, пристань, портові дошки, запах риби, напівзатоплені дамби. У цьому світі панує вода. Вона невичерпна, адже постійно знаходиться у неперервному процесі трансформації, перетікання з одного стану в інший: з небесної води – в озерну, і навпаки, з дощу – в калюжі, з калюж – у туман, а по тому – знову в зливу. У самому власникові цього світу «ще шумлять старі протоки». Ця стихія має безліч виявів. Існує безліч слів для того, щоб спробувати називати її інакше, кожного разу, ніби вперше. Можна лише повчитися майстерності автора підбирати слова, володіти підсвідомим змістом мови.

«М’яч у пітьмі» – книга, що має в собі ще багато знаків, предметів, людей, імен, назв, безумовно важливих для автора, пов’язаних з його життям, переживаннями та відчуттями – велосипед, рибальський гачок, загнаний у палець, м’яч, що котиться у пітьмі, Змійка, Богуш Золаї, колесо. Вони мовчазні – ми нічого не знаємо про історію їхнього переходу у цей Світ. Тому можна довго шукати зачіпок-слів, підказок-слів, натяків, щоб спробувати хоча б передбачити, яка їх мета, яка у них міра значення для цього Світу. Вони переходять у наступні вірші іноді без змін, а найчастіше, набувши інших форм існування. Наприклад: перетворившись зі старого механічного генія на сузір’я Сяйливого Велосипеду.

Мандруєш від вірша до вірша і розумієш, що світло, час, люди, спогади, знаки, слова, сни – це лише початок, підказка, нитка, за яку слід хапатися з надією розплутати клубок, знайти вихід з лабіринту, відгадати загадку, записану між рядків.

Навчитися читати життя і промовляти, проговорювати його, розуміючи потаємний зміст слів, зуміти, врешті решт, називати тьму новими і новими словами – ось ключ до дверей у цей Світ. То ж, «вмій слухати, далі розчиняйся безгучно, будь цукровою ватою», дослухайся до свого і чийогось Світу, говори мовою його знаків.

Від редакції: Рецензія надійшла на конкурс літературних критиків