Завантажити

корисного для нього, чи не вихід до волі. Але там виявився невеличкий туалет із унітазом та емальованим вмивальником, до якого з погано закрученого крана тяглася тоненька цівка холодної води, було видко, що на несправного крана давно ніхто не звертав уваги, бо той вмивальник був досить сильно вкритий рудою плівкою від багатої на залізо води з-під крана. На коротенькій пластиковій поличці між унітазом і вмивальником лежав шматок господарського сірого мила і рулон туалетного паперу. “Боже мій,” - зрадів Сірий, - “як вчасно мене підняли з ліжка!”...
Повертаючись з туалета до своєї непривітної казні, подумав, наскільки мало треба іноді людині, навіть у його скрутній ситуації, аби відчути якусь там радість, нехай маленьку, але й вона скрасить на певний час гірке становище в’язня. Добре виспався, трохи перекусив, справив потребу, але що робити далі, не спромігся надумати.
Просто ще трохи потинявся кімнатою, споглядаючи найдрібніші деталі, але їх було зовсім обмаль, в кімнаті нічого не було зайвого – тільки ліжко з голим матрацем і кусючою ковдрою, ані столика, ані стільця. Вже й зовсім притамував голода, доїдаючи залишки ковбаси та хліба, потім знов освіжив обличчя холодною водою, але чим зайняти себе, так і не надумав. Програвати варіанти своєї подальшої поведінки із ворогами не було ніякого сенсу, бо невідомо, що вони встигли, за проминулий від першого допиту час, наколупати за тими його вчорашніми “правдивими” зізнаннями. “Треба ізнов покладатися на експромтні фантазії, все залежатиме від їхньої першої фрази,” – вирішив для себе Сірий. Потім почав знічев`я навіть вишептувати свої давні віршовані вправи, мо` й не такими вже професійними вони були, аби їх пам’ятати, але ж зумів колись ними привабити до себе Марійку, хоча різних залицяльників вона тоді мала вдосталь, багато хто з її однокурсників постійно крутився біля неї. Спогад про дружину ізнову підвів його з ліжка, бо на цей час вона має бути вже страх як знервована, бо не могла не дізнатися, що його захопили невідомі вороги, мабуть, точніше буде – маловідомі. Щось про них довідався своїми каналами Довбня, але на запитання Сірого відмахнувся лишень кількома словами про те, що нічого серйозного вони собою не уявляють, але натякнув, що може вигоріти справа з повернення дискет, де й він буде задіяний, якщо все піде за наміченим планом. “Ха-ха-ха, все пішло за наміченим планом – повернули і наступного дня втратили!” – Реготнув нервово Сірий, і його знов почали чіпати за живе спогади про події вчорашнього дня. “Нічого серйозного, лохуватий дрібняк,” – раптом озлився на Довбню, повторюючи із жовчною іронією слова свого шефа, – “а ці лохуваті дрібняки таку базу мають для своїх оборудок, є навіть де заручників тримати, де їх допитувати, а як майстерно вирахували і ще моторніше пов`язали мене вже наступного ранку! Мабуть, треба було мені тоді не тікати відразу із парку, а сидіти спокійно зі своїми ґазетами, хто б звернув увагу на мене поруч із тими бабцями, овно скрізь було таких читачів, не полізли б вони нагло нишпорити в мене під ногами, бо ж були певні, що злодій втік з їхнім пакетом. Треба знайти якісь дуже правдоподібні мотиви для своєї вчорашньої поведінки, бо дійсно, а навіщо я так стрімко вхопився за чуже добро, як прискіпливо питав отой вчорашній франтуватий блазень із ненатоптаною люлькою в зубах, бо ж я мав побачити зі своєї лави шалену гонитву за злодієм, тобто я таки вкрав їхнє добро свідомо, а я ж не виглядаю на злодія – то святая правда! Якщо так, то навіщо взяв, якщо мене дошкульно ятрить колюче слово “вкрав”, дійсно, навіщо підняв і не віддав чуже, коли бачив чиє воно?”...
Хід його думок обірвало несподівано нове скиглення ключа – увійшов до кімнати саме той із захопників, котрий зустрів вчора заручника, сидячі у присмерках занедбаного цеху між мертвими верстатами в театральному фотелі, невимушено покусуючи зубами мунштук ненатоптаної люльки, саме той, про якого наразі згадав Сірий, саме той, котрому треба буде ізнову щось набрехати, але більш досконалішого ніж те, що він навигадував експромтом вчора, тільки нове не може перекреслювати вчорашнє, а має бути тільки його логічним продовженням. Ворог увійшов до кімнати зі стриманою зверхністю, як справжній господар, мовчки постояв проти Сірого зі схрещеними на грудях руками, потім лагідним голосом вичавив із себе до бранця запитання, котре могло означати одночасно і привітання з новим днем:
- Оклигуємо потроху, дорогий колеґо? Бач, як про тебе турбуємося, як ревно тобою перейнялися, навіть молочком тебе поїмо, як завше тут було заведено пощезлими власниками, коли тут вирувало старе виробництво, а що поробиш, як обійтися без молочка, коли ми із тобою теж займаємося надто шкідливими для власного здоров`я справами – беремо участь в злочинних бандитських операціях, чи не так, колеґо?
- А з чого раптом “колеґо”? Не сіло і не впало, а просто десь літало. Ти що, теж в якійсь урядовій установі наймитуєш чиновником, заробляючи на шматок хліба переписуванням і перекладаням

читати