Завантажити

Лячна страта, що ти її вигадав, чоловіче! – сказав Господь. Най буде все так, як ти просиш, проте і ти сиди вічно там на коні своєму, й не буде тобі царства небесного, доки сидітимеш там на огиреві своєму! Й оте все так сталося, як було мовлено: й донині стоїть на Карпатах на коні дивний лицар, і бачить, як у бездонному проваллі гризуть мерці покійника, і чує, як отой під землею покійник рос­те, гризе в нестерпних муках свої кістки й лячно трясе цілою землею.

„Страшна помста”. Микола Гоголь

Він ліг горілиць, склав руки на животі:
– Ходімо, – стиха мовив.
Один­однісінький помандрував. Його відсутність одразу сприйняло мертве тіло. Ледве тепле. Отой тлін прагнув ожити, знову поневолити його. Однак натужувався марно. Він загодя лаштувався втекти. Такісякі утрудини подолав одразу. Ковтнув трішечки волі. В голові запаморочилося. Згодом зважився перепочити, окинути незнайомий терен. Якась таємна сила брала своє. Він, проте, линув собі.
Тим часом мрець і надалі лежав посеред дороги. Гибів чорною колодою поночі. Ген у горах, далеко від села. Коли достигають чорниці. Може, рановранці його побачить хтось і потому розповідатиме про покійника, власне, радше мовчать. Помовчу хвилю і я. Най ота примара наблизиться. Вона обачно підійшла до небіжчика, навприсядки обдивилася. Млявий місяць сприяв. Жінка. Молодиця. Шморгає носом. Щось шепоче собі. Поволі оголилася. Блиснуло пругке стегно. Гейби натерте до лиску. Тискається до закочанілої плоті. Вдає любощі. Лячний стогін ріже ніч. Терпне роса. Лоскоче мені п’яти. Проймають дриґоти. Я уподібнююся до цвіркуна. Точніше, обертаюся на сюркотливого коника. Трава покошена. Сіно складене в копиці. Саме враз...
Отож гайда на кін пристрастей. До вертепу божевілля. Допоки верховодить тьма!
Високе панство, якщо ви зсунулися з глузду, то – не беріть на глум мене. Адже тямковата голова якось поцікавилася про істину: „А повашому, Місяць сяє тільки тоді, коли на його дивишся?” Звісно, небесне світило повсякчас спогадає за нами. Кожен мій рух позначає. Певне, тому доручаюся ночі. Дорожу грудкою срібла.
От, приміром, добре мені знайомий, тобто –
я, зважився вибудувати власну особу. Досягнув стану, коли розчинився надвоє. Тепер – ми обидвоє колись одного цілого. Вельми цікава забава. Я – живий, і я – мертвий. Між нами хлюпюче річка. Її не знайдете на жодній мапі. А все­таки є…
Одійдімо від берега. Покиньмо грішну землю. Най помисли наші сягають вільної душі. Подякуємо перевізникові Кию, що він доправив нас сюди. Подалі від людного городища, до –
царини духу. Тут нуртує природа. Невпинно твориться світ. Одне слово, – гірські криївки. Лише я знаю про них.
Молодиця отот задоволить себе. Саме зараз я впізнав її. Он воно що. Тінь, моя тінь жадає вічного плину. Коли­вання. Вона, гляньте, без мене ніщо. Їй неодмінно потрібен чоловік. Навіть – небіжчик. Лиш би протилежне жінці.
Цвіркуном забираюся на її спрагле тіло. В пориві не відчуває мене. Захоплена тліном. Прагне оживити його. Тлін? Радше – хвалос. Длубається, як садівник коло саджанця. Прив’язала кілочок. Дмухає на зів’ялого пагона. Водночас доводить себе. Ненавмисно й розчавила б мене. Кузьку.
Душа, моя душа затаєна в комашці. Сахаюся чимдалі. Страдниця, інакше й не назвеш мою тінь, поволі відходить. Притьмом задрімала. Тлін і тінь спочивають в обіймах. Ду­ша милується ними. Бідолашка трішечки­трішечки заздрить спарованим. Бо ж сама, одинока.
Мені вельми скрутно визначитися. Кому надати перевагу?.. Попервах здавалося, що вільний лет – свобода. Чую, душа потребує прихистку. Тяжко одній­однісінькій мандрувати. Ніхто не зважає на тебе. Чини собі будьщо. Чини, та знай міру. Необачно можеш знову опинитися в смердючій в’язниці.
Я рідко милувався „визначеними” жіночими поставами. Молодим дівочим тілом. Розкішним волоссям. Привабливою посмішкою. Уникав гарненьких. Мене тягло до спотворених.
Я шукав у споганених відображеннях чисту красу. Старість і калічна постава завше були зі мною.
Якось поночі я тинявся містом. Тьмяні ліхтарі навівали нудьгу. Здавалося, що крім мене вже не існує самотніх. Кортіло накласти на себе руки. Згорда одійти від загалу. Та масні калюжі зупинила Я вкотре пересвідчився у власних силах. Тому ж і поборов примхливу немічність. Узяв гору над скороминущою оманою. Серед іншого, знайшов (зустрів) модель. Літню жінку. Непримітну зовні. Ми захопилися одне другим. Вона як жертва. Я перейнявся тілом офіри.


НIЧ ПЕРША

Обидвоє переступили поріг її помешкання. Вузький передпокій. Велике люстро. Вмонтована в стіну шафа. Незначні речі. Я повпадав коло неї. Вона залюбки корилася мені. Тільки очі тупила. Загодя налаштовувалася бути підвладною. Я одразу відчув. Але тримався гоголем. Шал наших почуттів лише розпочинався. Вона прагнула чоловічої снаги. Я – звитяги. Чути перемогу. Адже свідомість обидвох саме жадала протилежного. В повітрі наростав грім. От­от гримне. Звістить, що в одному з київських помешкань арій подужав християнку. Взяв силоміць.

читати