Завантажити

гнилим куснем. Собаки навперейми кинулися перехопити здобич. Кому перепаде.
Небавом вернувся до свого помешкання. Моя модель, поклавши голову на лутку ночов, міцно спить. Її кістяк навзнак лежить на споді металевої діжі. Ніяких ознак, що там животіє істота. Тільки, якщо придивитися уважно, скроня ледьледь тремтить. В’юниться в жилах кров, працює мозок. Серце, печінка, нирки –
відсутні. Цілком, увесь електричний струм я перевів на голову. Сюди щільно стікаються соняшні промені, що не дають завмерти рухові. Даремно страхаємося винятковості…
– Любий Арліме, ти?
– Дочко, зараз поверну тобі звичну подобу, –
знову беру її на руки, несу до сріберного столу. – Лише ніколи не бреши.
– Ручаюся, мій любий… Я десь чула казку про правду і кривду. Неодмінно прочитаю.
Поволі кістяк обріс м’якушем. Дівчисько знову набуло звичної людської подоби. Зніяковіло лежить проти мене. Ховає долонями срамоту, ніяк не прикриє…
– Дочко, поки ти вдягатимешся, я зготую чаю.
Сидимо на кухні, гейби снідаємо. Вона відмовилася від канапок, п’є добавку чаю:
– В мами очі на лоба полізуть, коли почує від мене рідну мову.
– Ти на те не зважай. Опануй себе і розважливо закладай основи Арійського Простору. Гадаю, се щось буде навдивовижу особливе. Своєрідне.... Нами захоплюватиметься цілий усесвіт. Уявляєш?
– Арліме, отот виростуть у мене крила.

ПРОМIЖ

Корочун народився на Великдень. Коли Сонце на крузі. Тим часом по довколишніх селах калатали дзвони, попи кропили короваї. Християнський обряд майже витіснив із ужитку його, Корочунове ім’я. Верховинці послуговуються чужим жидівським словом „паска», що нічого не має спільного з арійським короваєм. Адже: паска – паскою, а багатий коровай – уславлення Сина Сонця Корочуна. Він, Коровай, водночас хвалос, хліб, родючість. Одне слово, вічність. Майже одійшли верховинці від звичаїв пращурів, інколи, денеде, здогадуються про славне минуле. А згадати є про що!
Ота в синьовирі свастика – чотирикутна зірка „Українська хата” – достатньо зберігає арійських скарбів. До речі, та сила підвладна лише прямим нащадкам аріїв.
Кшталт нації відає розгадками синьовиру. Вони, три владні сили, провадять мову про Корочуна. Розмірковують… Залишатися Йому на Говерлі, посеред полонинських вітрів, або десь поселити в долині поміж людьми…
Корочун належатиме вибраним. Особам виняткової краси і духу. Поклали: поки те та се, вивітриться зайшлий сморід, осяйне дитя перебуватиме неподалік Говерли, в затишку прохолодних нетрів Брецкула.


НIЧ СЬОМА

Якось у затінках вечірнього Хрещатика я зустрів її. Свою синьооку модель. Самобутню панянку у вишиванці (на серці й звище ліктя на правому рукаві золотом вигаптувана свастика на синьому тлі), в червоних черевичках. На когось чекала під цвітом обсипаним каштаном.
– Дочко, ой леле, як я давненько не бачив тебе,– привітався до неї.
– Арліме, мій любий друже, я, я нудьгувала за тобою, – чую її щирість.
Здалося, що на Хрещатику зупинився рух. Її дзвінкий, чистий голос перебив отой невпинний гуркіт.
– Тобі дуже пасують арійські шати, – люб’язно схвалив її вбрання.
– О, Арліме, я вельми вдячна тобі за ту фатальну ніч. Тепер щодня згадую тебе. Щоразу після сніданку виходжу надвір, і дякую Сонцю за світлу днину й бажаю тобі най­кращого.
До нас підійшов вродливий парубок, стримано подав руку:
– Святослав.
– Князю, – вона звернулася до ставного хлопця. – Арліме, – відтак до мене. – Знайомтеся. Князю, прига­дуєш, я дещо розповідала тобі про ОсобуЛюдину, ОсобуДух, яка… ну, яка зрештою й познайомила мене з тобою? Згадав… Молодчина. Арліме, ходімо з нами. Тобі буде цікаво.
В міській діброві довкола ватри неголосно співала молодь. Коли надійшли ми, гурт змовк, насторожено звернули на мене увагу.
– Високе панство, прошу зазнайомитися. Особисто Ун, ОсобаЛюдина, ОсобаДух завітав до нашого коша, – відрекомендувала мене красна панянка.
Я склав щиру подяку за нагоду поспілкуватися з ними, молодою шляхтою. Адже знано ж, що наші пращури­арії величали себе благородними, шляхетними людьми. Вельми любо чути себе в сьому крузі. Перейняти дещо.
Слово по слову – потекла розмова. Молодь охоче слу­хала мене. Без упередження, вільно, розкуто. Молодь не терпить лжі. Я щиро викладав свої думки, не запобігав перед ними. Прагнув – менше сподобатися, радше – вникнути в їхній погляд на світ. Адже саме вони перегодом убавлять відстань до моєї мети – чотирикутної зірки…
– Арліме, – чую, тихо кличе мене. – Вистава скінчилася. Гайда з нами, – тримає за руку свого князя, – з кону пристрастей. Вертеп божевілля спорожнів…

ПРОСТIР

Хм… Вистава закінчилася. Вертеп спорожнів. Посеред сріблом залитого лісу я веду в танок дівчину. Цнотливу вроду. Незайману красу. Вимріяне творіння, митець вибудував власний світ. Іще не вірить, що з душної зали вивів на свіже повітря арійську породу. Тут, посеред віковічних дубів і присягнемо на вірність одне другому. Вона досягла мого віку.
–

читати