Завантажити

Вона – знавець християнської культури. Обожнює витворену (роблену) митцем красу. Я заперечую їй. Я дух стихії! Противлюся вершникам природи. Мені рідне дерево життя, я проти тесаних хрестів. Милуюся живими барвами. Не сприймаю суміш красил і пахно металів.
– Каву?.. Чай?.. – переодягається за дверима.
– Якщо можна – шкалик горілки, – розглядаю напівосвітлений затишний покоїк.
– На жаль, тільки вино… – долинає з кухні.
– Облиште… Несіть те, що маєте, – визначаю за оздобою оселі уподобання господині.
Охайна. Самолюбна. Не потребує сімейного достатку. Одне слово, знає собі ціну. Вкладає мізерні кошти в давні ікони, малярські полотна, ошатні друковані видання.
На таці принесла такусяку вечерю:
– Може, втримаємося від спиртного? – обхідливо повелася.
Я не наполягав одкорковувати пляшку. Тільки попрохав зготувати чаю. Бажано з трав. Чорна кава шкодить мені.
– Вірите в допотопні звичаї, – гейби усміхнулася. – Даремно сподіваєтеся на вороття сивого Діда.
– Треба їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти.
– Кожен тлумачить приповідку на свій лад…
Мимоволі підсунулися одне до другого. Вона не пручається, коли моя лабета гострим косяком застрягла в жіночих шовкових тенетах. Забрав руку:
– Ви не цибуля…
– Справді, ваші ручища гострі, як ніж. Не треба мене „чистити”… Я сама… Тільки вимкніть світло…
За якусь мить я чув уже іншу жінку. Не бачив її, лише хляст бюстгальтера і рубець на білизні ще свідчили про перевтілену попередницю. Біля мене лежала потвора. Обсипана бородавками… Колода. Лежала нерухомо. Спроквола мовила:
– Така як є…
– Саме вас я шукав, – притис до себе. – Ви дорожите своїм тілом?
– Так. Я належала тільки Христові.
– Еммануїл гребував жінками.
– Не плутайте Сина Божого з Цельсовим байстрюком.
– Нащо ж зараз ділите плащаницю зі мною?
– Попівське чванство загальмувало розвиток християнства...
– Гадаєте залучити мене до його розвою?
– Свого часу Україна спромоглася на власне бароко…
– Стривайте… Пригадуєте в Тичини: „Минув, як сон, блаженний час і готики й бароко, іде чугунний ренесанс”. Але й „чугунний ренесанс” не прижився. Україна відмінна від цілого світу…
– Хуторянський позір?..
– Селові властивий вид синьовиру. На відміну од вокзальних приміщень. Тут відгонить затхлістю. В селі навіть багно пахне. Квітне ніч і падають зірки закоханим у долоні. Що не кажіть, а село запанує над містом. Зведе нанівець міщанську зверхність. Мазанина сюрреалістів, експресіоністів і решти сіоністів поблякне на тлі яскравої блискавки.
Вона мовчки пестила мене. Пучками пальців. Певне, я чим раз подобався їй суто як чоловік.
– Я також випасала худобу. Мріяла про когось і щось. Власне про вас і зміни в природі. Ладна була пожертвувати собою задля добра. Зло видавалося мені чорне й нице. Добро –
рожеве. Але мізер знань обмежив мою змогу. Вище хрестового рамена я не сягнула… Христос веде мене. Я часто спілкуюся з Ісусом. Він навідується до мене снами, промовляє з ікон, зринає на сторінках „святого письма”. Він добрий і лагідний. Не такий, як нинішні „завбачливі” чоловіки. Йому кортить освідчитися...
– Невже зі мною вам однаково? – просунув руку на єдвабний горбок.
Вона піддатливо ворухнулася, аби звільнити від білизни свої чари. Я розв’язав їй той полон. Тільки перси лишилися невільні.
– Я вперше чую сміливця, що зважився переспати її мною.
– Даремно дорікаєте долі…
– Беріть… Чимшвидше беріть мене, – задрижала осиковим листям.
Я розгублено навалився, спересердя затис її в обіймах:
– Най буде гречка...
Але туга жіноча тасьма загнуздала мого огира. На диби став. Зашпори вп’ялися в гарячу кров.


ПРОМIЖ

Перекотиполе не має мозку. Котиться собі степом, ні про що не думає. Десь об щось зачепиться, „перепочине”. І котиться, котиться, котиться. Тим часом вільний мандрівник дибає пустою. Він не зважає на втому, спеку, хвищу, дощ. Простує щораз до обрію й ніяк не дістанеться його. Вільний мандрівник обіймає ходою землю. Безмозкий кущик сього не усвідомлює, що поряд ступає відун. Йому однаково…
Жива і мертва істоти рухаються водночас, в один бік, але порізно. Відун шукає певну ознаку сенсу. Покращання вияву свідомості, оскільки загал уважає позасвідомість за зло. Відун прагне довести протилежне. Перекотиполе – небіжчик, набитий лайном і сім’ям. Не думає про наслідки. Тільки доволиться зрошуванням. Породжує „рудих ягняточок», що вони загатять відтак отарою вигін. Отару треба доглядати. Інакше благуваті вівці розбредуться хто куди, втратять волю. Боже збав свободи! „Я пантруватиму їх! – заятриться пастух. – Не дам на поталу вовкам”.
«Годі! – звів десницю відун. – Я знову очолю вовчу зграю”. Вільний мандрівник завернув до виярка. Сіроманці охоче зустріли його. Відун обернувся на зубатого кланцака, а вовкулаки перекинулися на ставних легінів, обперізаних широченькими чересами.
Тепер і вовки будуть ситі, й кози цілі. Тільки зайшлих пастирів порозганяємо на чотири боки.

читати