Завантажити

„хата”…
Коли авто загальмувало коло будинку, в якому мешкаю, дівчисько стримано запитало в „їздового”:
– Ви „пріватнік”?
Той кивнув.
– Вот вам адрес етого тіпа, – показала на мене. – Єсли со мной что­то случится за ночь, пусть пєняет на себя… Передайте ребятам…
Водій узяв цидулку, цвенькнув через плече:
– Будєт здєлано…
Тільки зараз я збагнув вельми важливу річ. Хто керує загалом смердів… Тіло! Ненажерливий тлін. Ся потолоч не має меж. Вона заволоділа грудкою срібла, ввібрала в себе світло, пильнує наші душі. Ми – заручники власного тіла…
– Дочко, ти не бійся мене, – подав їй руку.
– Папочка, мне нєчєго бояться за себя. „Ізвозчік” контроліруєт сітуацію... – На порозі моєї комірчини замешкалася. – Знай, что я єщо дєвственніца. Беру только в рот.
Що воно ще незаймане, я глибоко засумнівався. Проте не став наполягати, аби довело. Зараз поводитиметься трохи інакше.
– Ой, что ето? – сахнулося назад.
– Людські кістяки, черепи, а в скляному посуді аналітичні речовини. Дочко, ти не бійся мене.
– Па… Дядєнька, кто ви?
– Важко сказати. Археолог, лікар, митець. Одне слово, арлім.
– Арлім. Пожалуй, я пойду.
– Дочко, куди ж проти ночі попнешся…
– Мне страшно. Я боюсь.
– Вовків боятися – в ліс не ходити.
Воно спантеличено глянуло спідлоба на мене:
– Волк!.. Ой!.. Ви обратились в волка, – притьмом знепритомніла.


ПРОМIЖ

І Говерла дочекалася пологів. З двовійстя, звідки беруть початок братик з сестрицею –
Прут і Тиса, з’явився на світ Корочун. Спарований Сонцем і Водою. Виплило на світ русяве хлоп’ятко. Пухнастеньке орлятко. Верещить, заливається плачем. Почули той крик рахмани, повели за собою кшталт нації в долину. Поважний вожак схилився над немовлям, узяв його на руки:
– Маємо!.. – свято мовив. – Власне обличчя.
Вої, рахмани, заможні селяни підходять до Корочуна, кладуть до ніг вожака кожен свій обладунок. Шляхетні вовки – зброю, мудрі рахмани – закурені чаші, хлібороби і скотарі –
ярмо та плуг. Відтак кланяються немовляткові. Боже дитятко свобідно спочиває на руках вожака, наповнює серця соняшним теплом.


НIЧ ШОСТА

Зомліле дівчисько лежить у моїй робітні. На сріберному столі. Минає доба нашого знайомства, а її покровителі так і не цікавляться нею. Щоправда, хтось телефонував.
Я готую знаряддя до праці. Зухвалого досліду. Спробую розчепити її навпіл (тіло і душу), а потому знову скласти докупи. Натираю витравною сумішшю „Ї” оті принадливі ноженята, руки, тулуб. Тільки шию й голову не чіпаю. І думаю: невже тебе, дівко, мати на те народжувала, аби я вправлявся на тобі? Отой сердешний батько дбав про свою доньку… А ти осьо лежиш голаголісінька на срібному ложі й гадки не маєш, що за хвильку­другу втратиш свою подобу, обернешся на лячне страховисько.
Арлімовський засіб тривав до ранку. Тіло від п’ят до трішечки звище ключиці геть розклалося. Шкірою обтяг­нуті шия й голова дивом трималися на облізлому кістяку. Я зібрав затхлу м’якуш у відро, поклав у холодний льох. Обережно, як крихку дернину, положив в емальовані ночви рештки дівчати. Тільки додав у загодя приготовлену купіль сполуку вуглецю, як закалатав дзвіночок. Непрошені гості… Пішов одчиняти двері. Двоє опасистих дебілів стоять. Один з них запитує:
– Гдє она? – бавиться тесаком.
– Вона? – прикидаюся дурником. – Зараз побачите.
Враз обертаю дві груди м’яса на мордатих псів. Аж загавкали. Взяв за шкірку, завів собак до себе. Перевертні вчини­лися напрочуд благі. В передпокої присіли на задні лапи, принишкли.
– Арліме, Арліме, – долинає дівочий голос із ванни. – Ходи...
Пси ні пари з уст. Я ввійшов. Її очі жадібно дивляться на мене:
– Арліме, де моє тіло? Ти одібрав моє тіло, –
заговорила раптом рідною мовою.
– Дочко, ти ошукала мене своєю незайманістю. Я пересвідчився, що окрім пупка твої отвори тіла нечисті. Нащо брешеш?
– Любий Арліме, я вигодувана брехнею. Замість правди…
– Ти заговорила рідною мовою…
– Так. Я нею думаю. Хочу вдовольнити тебе.
– Стривай. Тут прийшли по тебе.
– Хто? – заторохтіла кістяком, присіла на коліна.
– Слиняві пси, – загнав собак у тісний ванькир. – Он…
Вона знітилася, хотіла прикрити руками груди. Знічев’я розплакалася:
– Пси пархаті, геть з очей моїх!
Собаки переглянулися між собою, вперлися вирлами в мене. Чекають рішенця. Я пригорнув її голову до себе:
– Встигнеш прогнати. Най пооблизуються.
Кістлявими останками пальців уважно взяла хвалоса в рот. Приплющила вії. Кінчиком язика торкнулася:
– Ні, не можу.
– Дочко, дотримуйся свого ж слова. „Беру только в рот”.
Вона впала долілиць, залилася слізьми:
– Боже, нащо створив мене людиною. Адже так гидко на душі.
– Ти, дочко, виплакайся, а я відведу собачню.
Прихопив шмат гнилої ковбаси. Вивів псів надвір. Світає. Поодинокі перехожі зустрічаються нам. Певне, думають, що вигулюю твар. Опинилися на пустирі. Жодної душі. Тільки курять звалища. Щосили жбурляю

читати