Завантажити

повітря золотим теплом. Крутий ґрунь зби­рав на раду кшталт нації. Напередодні шляхетні олені об’єдналися з вовками й утворили зграю шляхетних вояків. Попереду черленого загону збройників ступав сивий кланцак. Мічений табун вів золоторогий вожак. З іншого боку гори чимчикували статечні рахмани. Кожен тримав у руці закурену чашу. Третіми бралися вгору заможні селяни. Не­сли ярмо і плуга.
Бог Сонця Дажбог зустрічав своїх протуберанців. Яскравою загравою Його постава палала вогнем. Стояв навдивовижу могутній. За кілька сажнів од ґруня прибульці зупинилися. Вражено дивилися на Його. Ніхто не зважувався йти далі...
– Настав той час, – долинуло згори, – коли вогонь і вода мусять злягтися, аби вкотре проявити свою снагу. За­початкують Нову Істоту на землі. Подібну вам… Я запросив вас сюди, аби наставити… Вельми довгий шлях подолали арії, доки знову дісталися материнського війстя. Тобто звідки вибралися, туди й вернулися. Своє вогненне колесо вони доправили назад. За те їм честь і хвала. Тепер на вас, три владні сили, покладаю свою надію. Невпинно додержуйтеся заповітів пращурів. Позбудьтеся чужого. Суворо карайте ворогів. І твердо йдіть дарованою вам дорогою...
Вогненним струменем Бог Сонця подаленів у вись. До власного обійстя. Одлучився від землі на тривалий невизначений час. Покинув Говерлу на Велику раду. Кшталт нації зібрався колом біля живої ватри, веде мову…


НIЧ ЧЕТВЕРТА

На клумбі людного майдану привиділися мені жіночі пелюстки. „Уста”. Рожеві принади. Розпукла соковита брунька. Заклопотані перехожі снують тудисюди, не зважають на те джерельце. Женуться одне поперед одного на цвинтар. Чия візьме. А мені треба ще тут пожити, намилуватися сущим. Навіть побути в ніжній бруньці, над­ихатися своєрідним пахном. Доторкнутися тендітних пелюсток, лизнути хоча б язиком. А потому цілком заволодіти жінкою. Примушувати її народжувати здорових дітей. Потрібних кшталту нації. Дужих хлопців, ставних дівчат. Покоління гідності –
шляхетних нащадків. Здатних одібрати від хитровзутих Nazi наповнену мудрістю свастику, покласти край пануванню чужинців у рідній хаті. Інакше ніколи не виберемося з тисячолітньої руїни...
Коли настав вечір, я ступив на пухнастий пласт клумби. Проник у безодню. Помалу дістався клейкого споду. Затишної криївки. Тільки інколи ввижається, гейби клеко­че вулкан. А обіч нього принишкло сиджу я. Прислухаюся....
Жінка, моя модель, певне, зачула тлум, бродіння вибуху. В її серпанковому лоні хтось порядкує. Якась незнана сила бере владу над цілим світом. У пориві страху кинулася шукати мене. Отого Незнаного ґазду.
Біжить. Спотикається на битій дорозі. Падає. Я випираюся.
– Боже, де ж ви взялися? – збуджено викрикує.
– Я завжди побіч вас, – ураз отямився.
Вона присіла навпочіпки, заправила спідницю:
– Отак відразу?.. – невлад запитує.
– Мені було цікаво там, – киваю на оголені коліна.
– Ви не боїтеся гріха?
– Мої висновки переважно беруться з власних спостережень. Аніскільки я не завдав шкоди Природі. Навпаки. Я ще більше довідався. Зміг окинути оком запілля.
– Ви зруйнували мене повністю.
– Я прагнув сього.
– Зараз ви задоволені своїм успіхом?
– Успіх приходить не одразу. Я ще не чую його.
– Хто керує вашими помислами?
– Господь.
– Тільки не він. Радше, що диявол…
– Ми неоднаково сприймаємо світ. Вам улюблений колір мені не до шмиги…
– Невже ви переможете?..
– Принаймні, я переміг себе…
– Тільки не чіпайте мене…
– Ліпше зверніться до себе…
– Ви… Ви не людина…
– Можливо… Я трішечки вище за вас…
– Антихрист!.. Чорний ворон…
– Е, ні… Я білий горват. Цілком білий…
– Тьху на вас, – мерщій подалася геть.
Її тьмяна постать щезла з очей. Я лишився сам посеред битої дороги. Поночі. Тільки насторожена тиша околом сновигає. Чомусь не спиться бідолашній. Мандрує полями, лісами, горами, водами, степами…
Мовчить натомлена Природа. Її первісна душа мовчить. Виснажилася. Безліч минулих днів виссали живлющі звуки. Покинута… Німа… Лише холодний Місяць серце гріє… Отак і я…
Треба рушати. Кудись іти. До чогось пристати. Почути під ногами мідяну твердиню. Окинути згори землю, охопити її простори, висотати звідки накопичену гниль. Вернути сердешній свіжу кров. Бути причетним…
Вона вже спала, коли я дістався до її помешкання. В нічній сорочці, боса, відчинила мені двері:
– Міг би й не приходити…
– Ми вже на „ти”?
– Чому б і ні… – прилягла.
– Посунься, – розібрався, ліг обіч.
– Я не кликала тебе, – одвернулася.
– Ти хвора…
– Твої ліки злобливі…
– Я лікуватиму тебе побічними засобами. Не втручатимуся сам…
– Покладаєш надію на Стороннього?..
– Зараз побачиш…
Вона слухняно чинила, що я казав. Знайшла в комірчині три різні за розміром шийок пляшки, обмила їх гарячою водою, поставила на ослін біля ліжка. Відтак вимкнула світло, лягла як мати народила. Я запалив липину, звелів розкинути ноги:
– Ніколи не сподівайся тільки на себе...

читати