Завантажити

Провадив ватаг. Його обступило товариство тісним колом, уважно слухало. Знайшовсятаки ґазда на праотчині. Не ділитиме в рідному краї своїх на „поганців” і „праведних”. Слава Дажбогові! Зітхнули гуртом.


НIЧ ДРУГА

Сього разу я прийшов до неї напідпитку. Натис прищик дзвінка. Двері відчинила молода жінка, привітно посміхнулася:
– Проходьте, – повела бровою.
Одразу впізнав її, оту придбану поночі модель. Середнього зросту. Довге чорне волосся. Махрова шматина таїла від мене вдатну пругкість. Зараз вона повпадала коло мене.
– Я щойно з ванни… Прошу вибачити, – вдає душку.
Її коротесенька халамида, голі литки, прив’ялюванні сушарочкою коси враз прикро вразили мене. Охота поплазувати біля сього гарненького тіла пропала. Адже я мав намір насолоджуватися потворою, разками її бородавок, що замість коралів скидалися, власне, на звичайнісінькі боби. Кортіло потертися об них, чути коло себе почвару. Перейняти владу од неї над страхом.
– Може, я не вчасно?.. – збився з пантелику.
– Ні, ні... Що ви… – взяла мене за руку. – Тільки хвильку зачекайте. Я хутко переберуся.
– Вам дуже личить... – пригорнув до себе. – Бути напіводягненою...
Вона легусенько відштовхнула мене:
– Пані знає, що каже...
Тільки лишився сам в передпокої, як одразу зважив на кількість дверей у помешканні. Здається, троє. Навпроти – двоє. Одні були ліворуч, а ще одні... Одне слово: чимало...
Тут же, в просторому передпокої, я вмостився в шикарне крісло, закинув ногу на ногу. Гейби не взяв до уваги побачене. Попустив напружені нерви.
– Ось і я, – виринула з лабіринтів у блакитній сукні, білих панчохах, обрамлених коштовностями черевичках на височеньких підборах. Нашвидкуруч вдало зачесана.
– Я не примусила вас довго чекати? – торкнулася мого плеча.
– На превеликий жаль, що дозволено жінкам, чоловікам – зась.
Лозою обвилася довкруж мене:
– Сьогодні ми будемо лише казкувати. Так –
краще… Принаймні, мені… Ходімо у вітальню, до столу.
Я взяв її на руки, як пір’їнку, переступив порога великої зали. Широке вікно. Під стелю довга полиця з книжками, давнім хатнім начинням, принадними цяцьками. Три пор­целянових глеки на лутці різьбленої шафи. Килими засте­ляють стіни. Софа. Двійко бездонних крісел. Посередині – грубезний стіл. У кутку нудьгує заморське дерево. Телевізія екраном до стіни.
Через порожній стіл тече між нами казка.
– Вам знана творчість Мейстера Екхарта? –
чемно запитала.
– Так. Я знайомий з джерелами лицарського духу німців. Але, знову ж нагадую, німців, а не укрорусів. Ви завше блудите чужим городом. Невже грушки смачніші в сусіда?
– Запропонуйте своє?
– Чому – своє, а не наше?..
– Ну, я вихована на конгломераті…
– Невже я впав з іншої планети… Доволі наслухався плачу. І те не так у нас, і се погано чинимо. Наче хтось забороняє нам набути власної гідності.
– Гідності набувають віками, – втупилась поглядом в один з глеків. – І не в яслах коло худоби, а в заможних маєтках.
Я повернувся туди, до кого пані гейби зверталася:
– Вам цікавіше з ними спілкуватися?.. – кивнув у бік порцеляни.
– Там, в урнах, зберігається тлін моїх пращурів. Він завжди зі мною. Хоч би де була, хоч би що робила…
– Навіть, якщо зараз кохатиметеся зі мною?.. – взяв на кпини.
– Ми ж домовлялися…
Але моя хіть не зважає ні на що. Вона знає своє: давай! Блакитна пані підняла руки, покірно далася роздягнутися. Я вимкнув світло, запалив лампадку біля тліну її предків. Помалу спала ниць шурхотлива білизна… Навмисне залишив її взутою, най похизується „однаковим” зі мною зро­стом. Панчохи облягають налиту литку.
– Тільки без того, – благає.
Софа скрипіла під нами добру годину. Ми виціловували одне другого на всі лади. Вона затято стругала стегенцями, не впускала в себе. Шпичастими підборами впиралася в рядно, вихилялася з­під мене. Відтак не витримала, вхопила набундюченого хвалоса, лизнула раз, удруге, ледь спрожогу не проковтнула. Тлін її пращурів заввижався мені. Троє витягнутих тіней споглядали за нами. Бачили, як вона –
нащадок їхнього роду – впадає коло свого володаря. Доволить себе, возвеличує Його.
Біле шумовиння запорошило їй підборіддя, шию, потекло на груди.
– Ви сильний, – зморено звалилася обіч мене.
– Я вдячний вашій слабкості, – погладив розхристані коси.
– Тлін моїх пращурів не простить вам, – боязко пригорнулася до мене.
– Страшно за себе…
– Я потроху звикаю до нас…


ПРОМIЖ

У диких нетрях походжає олень. Гордовито споглядає на світ. Йому конче потрібно зустрітися з перевертнем­кланцаком, повести мову про ватагу, що він її очолив. Най би ті легіні взяли з собою многоногого табуна на добру справу. Най би зрештою згуртувалися войовничі сіроманці й шляхетні олені в одну добірну дружину. Разом покладуть край бешкету. Зайшла твар обсіла рідну землю, глумиться над святими просторами.
Золоторогий ватаг дістався поділлям степу. Вийшов до криївки. Перед яругою обернувся на ставного

читати