Завантажити

– Хіба я?..
– Ніні... Лежи тихенько...
Спершу просунув найтовщу шийку, відтак запустив меншу пляшку, а вже наприкінці тої роботи геть усередину засунув чвертку…
– Ти збожеволів! – процідила крізь зуби.
– Покладися на мене, – погладив набухлий горбок.
– Я вмру? – з острахом запитала.
– Радше, житимеш...


ПРОМIЖ

Лихі часи настали. Містом бродять голодні пси, вітрять поживи. Снують якісь примари. Істоти, які ще вчора вва­жалися людьми, геть втратили свою подобу. Гору беруть ницість і твань. Нікому й вгору глянути, трішечки, на якусь хвилю збагнути, що насувається густа хмара, вона враз проковтне, перетравить і накладе повну купу лайна „вчорашніх”... Над Україною гуркоче січ. Змагаються дві сили, моя істинна тінь – Свастика. І роблений тлін. Хрест. Тіні надокучило панькатися з тліном. Свастика жадає нестрим­ного плину. Хрест – імпотент. Бляшане розп’яття. Моя тінь рухає світ. Мертвий Ісус тільки плутається під ногами, не дає вільно простувати, зачепитися поглядом неба. Торохтять чужі мощі в нас за плечима, і не бачимо перед власним носом рясного цвіту... Хизуємося, що в батьківському саду пологи надкушеними яблуками. Якась незвідана напасть одібрала в нас посаг ОсобиЛюдини, ОсобиДуха. Тисяча літ воюємо „за правоє дєло», а воно – ні туди ні сюди, лише рахуємо збитки…
Говерла слухає... Кшталт нації провадить Велику раду. Веде мову про лихі часи, голодних псів, ницість і твань, густу хмару, дві сили, чужі мощі, рясний цвіт, надкушені яблука, гідність і честь ОсобиЛюдини, ОсобиДуха… Шляхетні вої, мудрі рахмани, заможні селяни вибудовують оту вісь, довкола якої згуртується цілий загал виняткової раси. Білих горватів. На все свій час…


НIЧ П’ЯТА

Звісно, що вправи з пляшками не завдали ніякого лиха їй. Моя модель, проте, отримала величезне задоволення. Адже завдяки „чверт­ці” я добув аналітичну рідину. Одне слово, пляшка трохи побула в її хворому тілі, наповнилася реґулами цілого організму. Крім маткових кровинок, сечі, лайна, жовчі, я таким чином одержав якісно новий склад речовин. Незнаний поки що сущим. І позбавив її надалі зайвих кло­потів…
– Ти добре познущався з мене, – криво всміхнулася.
– Я тільки позгрібав мотлох, що назбирався впродовж тисячоліття. Майже не завдав шкоди собору твоєї душі. Тіло полишив…
– Невже тепер воно варт чогось?
– Безумовно. Ти поки що єдина в своїй подобі...
– Поки що?.
– Тактак. Маю намір залучити ще кількох жінок для вкрай важливої праці.
– Схаменися, бо накличеш кару небесну на себе.
– Я суворо дотримуюся обраного шляху. Моя дорога визначена Богом. Жодного злого помислу Йому не завдаю. Він, і тільки він, здатен вказати на просвіт…
– Куди ведеш?
– До волі. Цілковитої волі. Адже наші душі закуті осоружним лайном, і потребують негайного звільнення. Відтак може бути пізно. Я чую, нюхом чую, що насувається страшенний вибух. Його тлум гуркоче, поволі „спинається на ноги”. І коли станеться спалах, буде вже пізно покладатися на власні сили… Вибух породить осяйне немовля. Радше, се буде Корочун. Промінь Сонця. Його сповиють не в царських палатах і не в яс лях коло худоби, а на Говерлі.
– Одходиш від буддизму й християнства?.
– Горнуся до землі, аби не замерзнути в холодному синьовирі…
– В?ди… Веди не дають тобі спокою…
– Ото ж бо. Прагну зрештою вздріти сутність власної тіні. Дорожити собою…
– Хто ж не дає тобі?.
– Тіло… Розіп’яте на хресті тіло.
– Христос їсти в тебе не просить. Нащо чіпаєш його?
– Якось я вже казав: „Христос і християнство протилежні одне другому”. Мене дратує попівське чванство, яке смакує тілом Христовим і запиває кров’ю його.
– Кожен спокутуватиме за скоєні гріхи.
– Люба жоно, доста жити чужими гріхами. Час милуватися світом. Най наша присутність тут приноситиме радість там...
– Так твердить будьяка релігія.
– Мало когось напучувати Словом. Слід би підкріпити його, Слово, гідним учинком. Без гасел і надмірної маячні. Адже окремо взята особа – ціла релігія… Не забуваймо про наслідки…
– Ми втрачаємо родову пам’ять. Наслідки нас не обходять. Геть наплуталося праведне з грішним. Глибоко сумніваюся, що комусь поталанить довести до ладу непочатий край…
– Окрім нас – нікому…
– Заздрю твоїм пориванням.
– Шкода, що тільки заздриш…
– На більше нездатна…
Порішили відкласти наші здибанки на деякий час. Во­на одійде від перенапруги, а я вивідки вестиму й надалі…
Знову поночі тиняюся занехаяним містом. Тьмяні ліхтарі навіюють нудьгу. Сопливі повії підпирають простінки готелів, кав’ярень, вокзалів. Гейби на вигляд і гарненькі, а викликають відразу. Саме те, що мені треба.
– Дочко, за скільки продаєшся?
Обскубане дівчисько зміряло очима мене, зневажливо кинуло:
– Дорого, папа… Мєстним не по карману…
– А ти ж звідки?
– Папочка, чеши бруствером… Іначє, позову мальчіков…
– Гаразд… Сідай до мене в авто…
„Сопля” розв’язно запитала:
– Где „тачка”?
– Зараз буде „фура” і

читати