Завантажити

Абідосі, - живим на прожиття, у мертвих залишились родини, - а городу Києву дві тисячі гривень.
- Ми скажемо імператорам нашим, - забурмотіли василіки й одразу ж виправились: - Ми згодні дати дань за живих і мертвих руських воїв.
- Ця дань буде справедлива, але це ще не все, - повів далі князь Володимир. - Минулого літа нашим воям не тільки не дали дані, а хотіли їх послати в Болгарію. Чому? Ще в Адріанополі, а потім і в Доростолі мій отець Святослав, розмовляючи з Цимісхієм, вимагав, аби імперія залишила й не чіпала землі болгар, яка їй не належить. Я такожде говорив про це василікам у Києві. Чому ж імператор Василь іде й іде в Болгарію?
- Не імперія нині нападає на болгар, - щиро признались василіки, - болгарський коміт Самуїл іде й іде проти Візантії.
Князь Володимир засміявся:
- Коміт Самуїл воює з імператором Василем у горах болгарських, і Фракії, й Македонії - там і вирішуйте свою сваргу. Але легіони імперії стоять нині над Дунаєм. Проти кого націлені їхні списи? Проти болгар? Ні, супроти Русі... Пишіть: Візантія да не неволить сусідні землі свої, да повік не загрожує Русі з-за Дунаю...
- А Корсунська земля? - скипіли василіки. - Князь Володимир не загрожує, а ступив на нашу землю, взяв Херсонес, що скажемо ми імператорам про цей город?
Князь Володимир не квапився з відповіддю.
- Правда, - промовив нарешті він, - Корсунська земля, сиріч Клімати, - то ваша фема, і князі руські писали, що не імуть власті на цій землі, що Клімати не підкоряються їм. Від цього не відступаю, про землю Курсунську пишемо по старому ряду. І Херсонес був вашим городом. Проте давайте поговоримо про город цей пізніше, коли кінчимо весь ряд... Обіцяю - вашого собі не візьму.
Слова про Херсонес збили з толку й дуже стурбували василіків імператорів - чому ж князь Володимир, укладаючи ряд про Клімати, не хоче зараз говорити про Херсонес, невже ж він думає залишити собі цей город?.. Адже Клімати без Херсонеса - тіло без голови!.. Та ні, він сказав - вашого собі не візьму, отже, не візьме й Херсонес.
Втрутились купці:
- І про куплю-продаж скажи їм, княже!
- Правда! - згодився князь Володимир. - Ми говорили з василікамії в Києві - не можемо так, як нині, торгувати з Візантією.
- Імператори згодні прийняти в Константинополі купців, скільки хоче Русь, нехай вони самі визначають ціни. Заговорили й бояри:
- А про челядь, княже?
Володимир з одного слова зрозумів бояр - так, на Русі, особливо ж у боярських вотчинах над Дністром і Дунаєм, бувають випадки, коли челядь, смерди, що стали обельними холопами, покидають землі, ідуть у ліси, тікають світ за очі, часом потрапляють і до Візантії.
- Мої бояри кажуть, - звернувся до василіків Володимира - що часом челядь з Візантії утікає до Русі, а наша буває у Візантії... Напишемо про челядь, аще ускочить на Русь з Візантії, і про ту челядь, яка може ускочити з Русі до вас, - восп'ятити* (*Восп'ятити - повернути назад.) мусимо їх.
- І про татьбу та розбой, - стиха гомоніли вже купці. Це була правда - в Константинополі траплялось не раз, що в руських купців викрадали товари, - що говорити - і в Києві, на подольському торзі, є доста татів між голодними смердами.
- Гаразд, - згодився князь, - і про це мусимо написати: аще гречин щось украде в русина або русин у грека - показнені будуть по закону грецькому і по уставу руському; аще уб'є гречин русина або русин грека - да уб'ємо їх.
Тоді василіки схопились.
- Ми згодні, - сказали вони, - і запишемо про татьбу й розбой, як писали про це й допреже. Але, княже Володимире, ти мусиш смертю покарати й тих, що забили в городі Києві купця-гречина Феодора з сином, а за двір його і всі скарби нехай тать заплатить.
Князь Володимир довго й пильно дивився на василіків, а тоді суворо сказав:
- Якби Феодор був токмо вашим купцем, я покарав би головників і повернув Візантії всі його добра, але він - не купець, а послух Візантії, що продав Русь, і карали його з сином усі руські люди... Хочете викуп за нього мати - говоріть з усією Руською землею, а я не раджу вам таку розмову мати... Запам'ятайте, василіки, й перекажіть імператорам: коли присилатимете до нас послухів, зрадників, татів - смертю будемо карати їх, як і патрикія Феодора... Тільки цього не будемо писати в нашому ряді: шкода вас!
Якби це робилось не в Херсонесі, а в Константинополі чи іншому городі Візантії, василіки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не сміли рота розкрити.
Проте, згоджуючись з усім, що їм пропонував князь Володимир, вони хотіли досягнути й свого - якщо не в бою і не силою, то хитрим словом.
Підвівся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський.
- Ми, василіки, - сказав він, - приймаємо твій ряд, княже, будемо молити бога й певні, що божественні василевси його підпишуть. Проте це - ряд велій, такий, як і з Німецькою імперією, могутніми державами світу...
- Чого ж хоче митрополит?
- Ми дамо Русі

читати