Завантажити

розвертались, вітер надував усе дужче й дужче вітрила; запінюючи голубі води, дромон, а за ним і всі кораблі почали відходити від півострова.
Просто перед собою Анна бачила ворота Босфору, там вставала висока хвиля, густо синіла вода, вгорі пливли, як неповороткі, важкі дельфіни, темно-сірі хмари.
Анну не лякала похмура, тьмяна далина, в Константинополі, від якого віддалялись кораблі, їй нічого було втрачати, там Анна була б тільки родичкою, сестрою василевса, не їй, а імператору належить там і честь, і слава.
За дромоном поспішає ціла флотилія суден, тут везуть вінці для князя Володимира й Анни - він і вона будуть василевсами Руської імперії, з нею їде багато священиків, вони везуть з собою царські одяги, церковний посуд, ікони, ризи... Це - добра зброя, Анна дуже надіється на неї.
І Анна зовсім не думала про того, хто мав у далекому Херсонесі назвати її жоною, їй було байдуже, який з себе князь Володимир, їй хотілось тільки швидше стати поряд з ним, одягти вінець, бути василісою.
З Константинополя дивились, як кораблі з василіками, данню й царівною Анною вийшли із Золотого Рогу, розвернулись біля ріжка півострова й попливли до воріт Босфору, - всі в городі просили бога, щоб він послав їм попутний вітер, щасливу дорогу.
Задоволений був і імператор Василь - одягнутий у легкий дивітисій, у черевиках на босу ногу, він стояв після виходу в Золоту палату біля вікна своїх покоїв, підставляючи обличчя, шию, груди свіжому вітерцеві, що повівав з протоків Пропонтиди.
Дорогою ціною купував він на цей раз мир з руським князем - щоб зібрати йому дань, довелось знову продати купцями з Венеції і Амальфи чимало коштовностей з Великого палацу й навіть шолом імператора Костянтина Великого; довелось Василеві дати ще й посаг сестрі Анні - одяги для неї й князя Володимира, ікони, ризи, чимало грецьких книг, - убога Візантія стає ще убогішою, злиденною.
Проте мир виграно - Клімати з городом Херсонесом залишаються фемою Візантії, у викуп за це Василь дає Володимиру корону й сестру Анну, василіки везуть у Херсонес харатію імператорів, у якій золотом написано, що Візантія не чіпатиме земель Русі над Понтом Евксінським, виведе свої війська з Болгарії.
О ні, виводити військо з Болгарії імператор Василь не збирається - того, що написано в харатіях, не буде надалі, нехай грецькі кораблі швидше пливуть до Херсонеса, імператор Василь велить своїм військам іти в Родопи! Так імператор Василь бореться за мир, так він знищить Болгарію... А Русь, що імператорові Василеві Русь. Доки в Києві сиділи князі, Візантія боролась з князями, нині Русь імперія - він боротиметься з нею.
З вікон Влахерна також видно Золотий Ріг, Пропонтиду, кораблі, що прямують до Босфору. Звідти дивиться на них Феофано.
Це не та вже красуня василіса Феофано, що скоряла імператорів красою, а імперію - хитрістю, чварами, зрадою. Колись у неї були сили й здоров'я - вона розтратила їх у шаленому вихорі життя.
У Феофано була колись краса - її називали, і не без підстав, кращою жінкою світу, за один її поцілунок, пристрасть, жагу вмирали - тепер вона була нікому не потрібна, зів'яла квітка, кинута обіч дороги.
Маючи силу, здоров'я й красу, вона мала колись і друзів, що присягались їй у вірності й любові, але одних не стало - вона вбила їх власною рукою, іншим Феофано була вже не потрібна.
Тепер вона сказала дочці своїй Анні, і це була, либонь, єдина правда, промовлена нею за все життя:
- Ти недобре робиш, Анно, що не виконуєш загаду свого брата Василя й не їдеш на Русь.
- Але ж ти сама говорила мені, та й сама я достеменно знаю, що брат мій Василь не зробив і ніколи не зробить добра ні тобі, ні мені.
Феофано зітхнула - це був, либонь, перший у її житті людський стогін.
- Так, - згодилась вона, - я тобі говорила й знаю, що мій син, а твій брат Василь - наш недруг, ворог... Справа, Анно, зараз не в ньому, - я пам'ятаю Константинополь і імперію тоді, - заплющила очі і замріялась Феофано, - коли на чолі її стояли жорстокі, дужі люди - Костянтин, Никифор, Іоанн, - тоді світ боявся імперії... Василь також жорстокий, але безсилий, він оточив себе такими ж безсилими, бездарними людьми, у нього немає вже навіть полководців, його військо - священики та ченці.
- Це страшно, мамо! - промовила Анна.
- Так, це страшно, - згодилась Феофано, - бо Василь, - він уночі приходив до мене, - може ще залити кров'ю Болгарію, може ще раз обдурити Русь, але, вір мені, а я добре знаю, наша імперія розпадається, загибаємо ми - ти і я, загибає імперія. Тому говорю тобі, Анно, їдь на Русь, там ти житимеш, матимеш честь і славу.
Анна зробила, як їй радила мати. З вікон Влахерна було видно, як кораблі грецькі один за одним входять у ворота Босфору, завертаючи, зникають за високими скелями.
Феофано зітхнула - тепер вона буде одна, зовсім одна у Влахернському палаці, скоро помре.
І смерть недалеко - уже цілий рік Феофано хворіє, не може їсти, худне, в неї часто колотиться серце,

читати