Завантажити

були Клімати, тепер вони одрізувались від Константинополя.
Тому імператор Василь так швидко, почувши про похід князя Володимира, й послав василіків до Херсонеса, тому він тепер так нетерпляче ждав їх у Великому палаці.
І не тільки він - василіків з Херсонеса ждав Константинополь, вся імперія, життя й майбутнє якої висіли на волосинці.
І от нарешті між чорними берегами Босфору вималювались обриси хеландій - василіки імператора Василя повертались до столиці.
Ці хеландії мали жалюгідний вигляд - у Руському морі біля гирла Дунаю вони потрапили в люту бурю - на деяких з них поламані були щогли, на всіх порвані вітрила, раби на подіях і самі василіки, на чини свої не гляди, мусили виливати воду, гребти, рятуватись, ледь вирвались з пащеки смерті.
Виснажені, кволі, нетверді в ногах після морської хитавиці, стояли тепер василіки перед імператором Василем, що приймав їх не в Золотій палаті, а в одному з покоїв, - сам імператор, що не спав уже багато ночей і дуже хвилювався, страждав від сердечної хворі, не хотів він також, щоб розмову його з василіками чули сторонні особи.
Те, що почув імператор, було страшним, неймовірним...
- Херсонес упав... Князь Володимир сидить у городі.
- Він прийняв вас? Говорив з вами?
- Говорив, василевсе! Він пропонує нам ряд... Ряд! О, як втішило й одразу підбадьорило імператора це одно слово.
- Що ж хоче руський князь?
Василіки сказали, що князь Володимир вимагає, аби Візантія дала дань за всіх воїв - живих і мертвих, що боролись під Абідосом, - що ж, імператор згоден!
Правда, сплатити таку дань зараз нелегко - скарбниці імперії давно порожні, щоб платити сенаторам, сановникам, всім урядовцям, вже не раз продавались скарби Великого палацу, доведеться, либонь, знову торгувати срібними панікадилами, а може, й одягами імператорів колишніх - добре, що в Італії й Німецькій імперії охоче все це купують.
Коли василіки сказали, що руський князь утверждає старі договори про Клімати, в нього наче тягар спав з серця. Купля, пільги купцям у Константинополі, вільне пересування їх і зимівля в гирлі Дніпра і на острові Елферія - це все не лякало імператора Василя, добре зробили василіки, що згодились з руським князем: імператори вміють складати договори, але краще вміють і обходити їх...
Князь Володимир говорить про Болгарію - він не перший, усі князі руські завжди турбуються про цих місян, - гаразд, імперія обіцяє не чіпати їх, нині ж не Візантія, а Болгарія наступає на Константинополь, імператор Василь після поразки в Родопах довгі роки збиратиме сили.
Дуже втішила імператора Василя й звістка про те, що Русь приймає християнство. Шкода, що князь Володимир уже християнин; болгари, це тільки вони, це їхня рука...
А втім, з християнином-князем буде легше говорити, аніж з варваром, він не хоче коритись константинопольському патріарху, - і це болгарська рука, їхня церква сотню літ не визнає константинопольського владики.
Проте князь Володимир просить дати йому священиків, церковний посуд, книги, ікони, - Візантія дасть усе це, пошле священиків - аби їх пустили на Русь, вони зроблять те, чого прагне Константинополь!
- Усе? - запитав імператор Василь. - А Клімати, він іде з Херсонеса?
Василіки затялись - хитавиця, далека дорога...
- Князь Володимир згоден укласти ряд, якщо ти, василевсе, пришлеш йому вінець...
- Вінець імператорів худородному князеві?
- А Клімати й Херсонес він покине тоді, коли ти даси йому в жони сестру свою царівну Анну...
Імператор Василь схопився з крісла, обличчя його налилось кров'ю, очі палали - це був не чернець, а нестямний василевс... Василіки мовчали.
2
Рано-вранці, коли вітер віяв до воріт Босфору, із Золотого Рогу мимо Сотенної вежі вийшов на веслах у голубі води Пропонтиди великий дромон, на найвищій щоглі якого маяло знамено імперії, а за ним кілька памфіл, кумварій* (*Памфіли - легкі бойові судна, кумварії - довгі тихохідні.) і хеландій.
Напроти рогу півострова, де височіли стіни Юстиніана, палаци, собор Софії, судна ці зупинились, на них стали піднімати вітрила.
На насаді дромона стояла Анна.
Проминув один день відтоді, коли вона кричала братові Василеві, що не буде жоною київського князя й не поїде до города Києва, а вранці говорила з матір'ю Феофано.
І чого не зумів досягти Василь, те дуже швидко зробила Феофано. Сувора, заглиблена в свої думи, але спокійна, одягнута в сріблясту туніку, з червоним корзном на плечах, у червоних сандаліях, з оздобленою перлами пов'язкою на голові, Анна стояла на палубі дромона.
Вона дивилась на палаци й тереми, собор Софії, позолочена баня якого в сяйві аж сліпила очі, на сади, високі стіни, тополі над морем, - там лишилось її дитинство, брати, матір.
Їй тепер нічого не було жаль, їй здавалось, що в неї ніколи тут не було й немає нічого рідного; презирлива посмішка з'явилась на її устах, коли вона пригадала брата Василя, матір... Їй нічого тепер не було жаль!
Судна

читати