Завантажити

наморочиться голова, німіють руки, ноги, безнастанно пече й пече під грудьми... Студениця* (*Студениця - рак.) - так назвали лікарі хворобу, а від неї, як достеменно знає Феофано, немає вже рятунку.
І Феофано розуміє, що це - кінець, вона, що все й завжди перемагала, не може боротись з студеницею, на цей раз, і вже востаннє, переможе хвороба.
3
Тиша стояла й безвітря, Руське море неначе спало, в берегах біля Херсонеса ледь-ледь плескалась хвиля, лоно вод не тривожила жодна лодія.
Та ось на далекому обрії з'явились кораблі - чимало хеландій, памфіл, кумварій півколом ішли попереду, за ними на ста довгих веслах, розриваючи тупим носом воду й залишаючи по собі широкий слід, плив дромон із знаменом імперії на найвищій щоглі.
Тоді на стіни города й на скелі вийшли всі мешканці Херсонеса й вої руські - вони дивились, як кораблі з Константинополя обгинають вузький півострів, пливуть попід скелястим північним узбережжям, круто повертають на південь і заходять до спокійної затоки Символів.
Гостей з Константинополя зустрічали нові херсонеські протевон і стратиг, руські воєводи й вої стояли далі - на головній вулиці города, на сходах і біля базиліки акрополя.
Тільки кораблі стали в затоці й від них на берег поклали дерев'яні сходні - з памфіл і хеландій стали сходити василіки, що вже були раніше тут, кілька єпископів, священики - всі в барвистих ризах, ченці в темних рясах, всякі урядовці з відзнаками й нагородами, писарі з чорнильницями біля поясів.
А потім усі на березі розступились: раби несли по гнучкій сходні з дромона важкі, завішені голубими тканинами ноші, на яких хтось, либонь, сидів.
Ніхто не бачив, кого ж несли раби. Колихаючись на плечах, ноші пропливли між рядами священиків, ченців і урядовців. Ось раби вже за стіною города, завернули ліворуч, попрямували до будинку на пагорбі, де жив стратиг, от вони й зникли за колонами.
Аж тоді раби заходились носити з кораблів важкі пакунки, скрині, величезні корчаги, лантухи, - багато всякого добра було на кораблях, на березі виростала ціла гора дарунків.
У приміщенні біля олтаря князя Володимира ждали прибулі з Константинополя спафарії й кітоніти, що досконало знали, як належить одягати імператорів. Тут же було й кілька священиків з Києва, які мусили перейняти від них ю науку.
Кітоніти приготувались. На лавах під стіною стояли довжелезні й вузькі дерев'яні скрині, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолікова крабиця* (*Крабиця - ларець, скринька.) зі всім віссом* (*Вісс - вінець і всі царські регалії.) царським. Коли князь Володимир увійшов, кітоніти низько схилили голови.
Вони одягли на нього довгу сорочку, натягли через голову схожий на мішок з прорізом угорі білий, шитий срібною ниткою в хрести скарамангій, підперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червоні гостроносі черевики, почепили на плечі червону, з золотою каймою хламиду, на шию лори.
Це було дуже незручне вбрання, якщо раніше у власному одязі йому було просторо й дозвільне, то тепер князь Володимир почував себе, як у тісному дерев'яному коробі, ворушитись було важко, комір хламиди врізувався в шию.
Князь Володимир ввійшов у собор, там до нього приєдналось чимало бояр і воєвод, що ждали його виходу, спафарії, що тримали сердолікову крабицю.
До собору ввели царівну Анну. Вона була в сріблястому одязі, що облягав тонкий стан, обличчя її не було видно - голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечі й груди.
Князь Володимир зробив так, як йому зарані сказали, - ступив уперед, зупинився перед царівною, підняв з її голови покривало.
Перше, що він побачив, - великі перелякані очі Анни, що темніли на вибіленому, нафарбованому обличчі, тонкий ніс, що здригався від напруженого дихання, стиснуті уста.
Але все це - не тільки обличчя царівни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спів хору, сяйво свічок - проходило перед ним, як уві сні, взявши за руку царівну Анну, він повів її вперед, до вівтаря, де вже стояв єпископ, а на столику, праворуч від нього, лежали вінці.
Єпископ підняв вінці й поклав на голови Володимира й Анни, з'єднав їх руки червоною шовковою хусткою, благословив - віднині Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вінчатиме корона візантійських імператорів.
- Ісполайте деспоте!* (*Многі літа государю!) - гриміло в соборі, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на коліна.
І дивні, ніколи не знані почуття огорнули душу князя Володимира. Він дивився на людей, бачив безліч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спів хору, що бажав многих літ василевсу Володимиру й василісі Анні, йому забивали дух пахощі ладану, смирни.
Віднині ніхто й ніколи не назве вже його сином рабині, він імператор, як Василь і Костянтин у Візантії, як Оттон у німців... Віднині ніхто й ніколи не називатиме такожде й Русь землею варварів-язичників, вона стоїть нарівні з Візантією, Німецькою імперією, могутніми державами світу...
Князь

читати