Завантажити

я вiзьму Мокошу.
I вiн почепив оберегу Микули собi на шию.
У цей час до них пiдiйшли вої. Треба було нести поранених. Микула допомагав нести Ангела, сам уклав його в куточку однiєї лодiї, а прощаючись, схилився до нього, поцiлував.
Це була остання лодiя з пораненими болгарами. Микула стояв на березi, а вона пливла далi й далi плесом.
 
Осiнь ходила над морем. Iнодi вiд заходу сонця ще повiвав теплий вiтер, але його зустрiчали бурi зi сходу, швидко остигла вода. Роздратованi хвилi борознили море, важкi попелястi хмари висiли низько над обрiєм, часом проливались дощами.
Вої на лодiях стояли бiля вiтрил, коли вiтер вiяв вiд заходу, сiдали на весла, коли вiн заходив вiд сходу, вичерпували воду, що попадала в лодiї. Чатували на гострих носах, вдивляючись у тьмяну далечiнь, непорушно стояли бiля стерен.
Їхнi злигоднi подiляв i князь Святослав. Вiн задовольнявся, як i всi, коротким спочинком уночi чи вдень, а то весь час був з своїми людьми, дивився на високi хвилi, що з шумом i ревом вставали попереду й позаду лодiй, поглядав на захiд, де лишились береги Дунаю, i на тьмяний, затягнутий туманами схiд. Коли ж було важко, брав весло чи стерно.
Лодiї не зупинялись. День i другий, коли хвилi вставали як гори, князь радився з воєводами: може, краще зайти в якийсь лиман над морем, бо наробить буря великої шкоди. Але, зваживши все, вирiшували вони йти крiзь бурю, хвилi, швидше стати на луцi моря, бiля рiдної землi, Днiпра.
Та коли вони вийшли одного ранку з тьмяних просторiв моря й побачили луку моря - страх пройняв їхнi душi. Там пiски вже вкривала паморозь, пiд промiнням сонця, що виглянуло iз-за хмар, береги лежали слiпучо-бiлi, холоднi.
I все ж вони стали посуватись вгору по Днiпру, щоб дiстатись хоча б до острова Григорiя, а там дати вiсть у Тиверську й Улицьку землi, послати гiнцiв до Києва. Бодай взимку, а бути в Києвi!
Але чим далi пiднiмались вони Днiпром, тим густiше, з великим шумом, насуваючись одна на одну, випираючи на береги, йшла крига. Лодiї затирало, бували години, коли, здавалося, їх зовсiм замкне, розтрощить.
До того ж i розвiдники, яким Святослав велiв iти попереду лодiй понад берегами Днiпра, щоб подивитись, чи не причаївся там ворог, раптом повернулись, сказали, що нижче вiд порогiв на обох берегах бачили в плавнях печенiгiв, якi ждуть, либонь, руських воїв.
Князь Святослав i воєводи замислились. Весною i влiтку печенiги часто стоять над порогами, ждуть легкої поживи. Але що робити їм тепер, взимку, коли все навкруг засипають снiги? Чи не наслав їх хтось? Деякi воєводи говорили князевi:
- Залишимо, княже, лодiї тут, а самi купимо коней у херсонiтiв i вборзi поїдемо до Києва...
- Не продадуть нам коней херсонiти, - вiдповiв на це Святослав. - А якби й поїхали вборзi, то як вiзьмемо з собою добро наше?!
Князь говорив правду - надiятись на те, що херсонiти продадуть їм коней, не доводилось. А коли б вони й мали конi, то куди поїдуть на них? З неба сипле снiг, все дужчає й дужчає мороз, у полi нi проїхати, нi пройти, десь над порогами i на кожному кроцi в полi на них чатують печенiги.
Князь Святослав велiв воям вертатись назад, до Бiлих берегiв, до самої луки моря. Краще вже стояти там, де є поодинокi села, де, може, щось продадуть i херсонiти, анiж замерзнути серед Днiпра або загинути вiд кривої шаблi печенiга.
 
Це була страхiтлива холодна, голодна зима. У пiзнiший час лiтописець, згадуючи похiд князя Святослава й цю зиму, писав, що не було в них борошна й був голод великий, по пiвгривнi платили за кiнську голову. Скiльки горя й муки, скiльки смертей таїться за цими короткими словами!
Щоб дерев'янi лодiї не затерла крига, князь велить витягти їх на кручi.
I вої його, а з ними й вiн сам, кiлька днiв по пояс у крижанiй водi бродять, волочать важкi лодiї на берег, пiднiмають на високi кручi.
Деякi лодiї вони поперевертали, щоб жити довгу зиму пiд ними, викопали землянки на березi, щоб там рятуватись вiд вiтрiв i морозу. Обходили навкруг береги, вирубуючи кожне дерево, збираючи кожну трiску, щоб хоч крихту зiгрiтись взимку й зварити якусь юшку. I коли настала зима, тут, на білих берегах, вирiс цiлий стан, оточений валами з пiску на випадок, коли б на них спробував напасти ворог.
Ворог не напав. Печенiги, напевно, сидiли до перших морозiв над порогами, а тодi рушили далi в поле, де були глибокi яри, в яких можна було сховатись вiд вiтрiв, росли лiси - паливо, був звiр - хутро й м'ясо на всю зиму, близько були городи й села, з якими печенiги торгували.
Але в станi на Бiлих берегах були iншi вороги, i вривались вони туди не через вали.
Першим ворогом були хвороби. Iдучи до Києва, князь Святослав велiв взяти з собою всiх поранених. Деякi з них померли в дорозi, i їх опустили на дно моря, деякi довго й тяжко хворiли й помирали один за одним на Бiлих берегах.
Хворiли й здоровi вої. Моровi хвороби прокочувались над станом. Вої тяжко страждали вiд застуди,

читати