Завантажити

Вiн замовк на хвилинку й подивився на Святослава...
- Вiд себе я хотiв додати, - повiв Цимiсхiй, - що захоплений тим, як ти боровся зi мною... Ти, квяже, добрий полководець.
- Менi приємно чути це вiд такого досвiдченого й хитрого полководця, як ти, - вiдповiв на це Святослав. - Але ж з тобою не я боровся, а Русь...
- Боролась Русь, а ти її князь. I я хотiв би на знак того, що поважаю тебе... i Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русi, дати вам свiтло iстинної вiри - християнство.
- Дякую тобi, iмператоре, - одверто сказав Святослав. - Але навiщо нам, Русi, кесарi й василевси? Є в нас київський князь, є князi земель, всякая князья. Правду говорю, iмператоре, не треба нам ще бiльше кесарiв, а василевсiв i поготiв. Що ж до християнства, то в нас на Русi є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тiльки я i ще багато наших людей тримаємось старої вiри, яку ви називаєте язичеством... I я не ворогую з християнством, але ще не знаю, iмператоре, чия вiра краща. У кожного з нас є своє. Примiром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й дiди, - язичником Русi хочу бути. Не будемо сваритись, iмператоре. Усе в свiтi доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, iмператоре. Куди й чого нам поспiшати, коли мiж нами любов i мир?
- Але ж ми зустрiнемось ще з тобою, княже. Правду кажу - чому б тобi не приїхати до Константинополя?
- Князi київськi бували вже не раз у Константинополi, - крiзь зуби вiдповiв Святослав. - Мати моя, княгиня Ольга, там також була i багато менi про вашi чудеса розповiдала. Дивен суть Константинополь, i я там хочу побувати, буду. Але чому б i тобi, iмператоре, не побувати на Русi, у городi нашому Києвi? Адже про Київ всi багато говорять, але нiхто з iмператорiв римських там не бував. Приїжджай, iмператоре! Ми зустрiчаємо наших гостей хлiбом.
- Чим? - не зрозумiв Цимiсхiй.
- Хлiбом, кажу, а часом i з сiллю.
- Добре! - промовив iмператор. - Приїду. Вiн встав з сiдалки човна, але затримався.
- Iмператор Никифор, - сказав вiн, - посилав до тебе своїм василiком Калокiра. Маю вiдомостi, що вiн у вашому станi...
- О iмператоре! Посол твiй до кiнця служив Вiзантiї i йшов з нами вiд Києва аж сюди...
- Я хочу, щоб ти його повернув...
- Я можу повернути тiльки труп його, бо Калокiр сьогоднi вночi повiсився...
- Шкода, - закiнчив iмператор. - Що ж, княже, я сказав тобi все, що хотiв...
- А я повiдав, що думав...
Разом вони зiйшли на берег, наблизились до намету, де на столi стояли корчаги з вином. Слуги кинулись наливати вино, проедр Василь сам послужливо налив келих для Святослава.
Але князь Святослав, ступивши до столу, сам узяв найбiльшу корчагу з вином i налив два повнi келихи...
- Хочу пити на тя, - сказав вiн iмператору i перший пiдняв повний келих.
- Спасибi! - вiдповiв похмуро iмператор. - I я вип'ю за тебе...
Вони до дна випили келихи. Пили за iмператора й полководцi.
Дуже швидко пiсля цього князь Святослав попрощався, спустився кручею до берега, ступив у човен.
Високо пiдняли весла гребцi, князь Святослав став на кормi бiля стерна. Ось гребцi опустили весла в воду, князь Святослав круто завернув корму човна, дав знак гребцям, i човен поплив проти швидкої течiї. Над ним полетiли iз смутним криком чайки.
Стоячи бiля намету, iмператор Iоанн довго дивився, як все далi й далi проти течiї пливе човен. Обережно ступаючи по пiску, до нього пiдiйшов проедр Василь. Коли iмператор обернувся, вiн побачив сердите, перекошене вiд злостi обличчя проедра, злi його очi.
- Хитрий київський князь! - прошепотiв проедр. - Вiн не випив вина з мого келиха...
Недбалим рухом, нiби ненавмисне, вiн скинув одну iз корчаг зi столу, червоне вино струмком потекло з неї, а кривава пляма ще довго всочувалась у пiсок.
 
Це був не Буколеон, а поле бранi пiд Доростолом. Але постiльничий - проедр Василь - i тут не залишав усю нiч iмператора. Вiн дивився, коли в наметi ставили вечерю й вино для iмператора, разом з ним вечеряв. Iмператор випив багато вина, проедр - рiвно стiльки, щоб уважно слухати, але самому зайвого не сказати.
Постiльничий Василь вийшов з намету, сiв на лавцi, побачив, як iмператор погасив свiтильник, чув, як вiн довго перевертався на ложi й тяжко зiтхав, згодом заспокоївся й, мабуть, заснув.
У станi було темно, стан мовчав. Навкруги намету iмператора, на широкому майданi, в кiнцi якого мiстились етерiоти, ескувiти й iканати - вся охорона iмператора, - стояла нiчна сторожа. В бронi, з щитами й мечами, вони не мали права ворухнутись i на тлi сiрого неба нагадували кам'янi великi статуї. Тихо було й далi, в землянках, де спали кiннi й пiшi вiйська фем i таксiархiї. Iмператор мiг спати, нiщо йому не заважало.
Але Цимiсхiй не спав. Минула, може, година, i проедр Василь почув, як вiн

читати