Завантажити

над головним наметом серед табору.
Князь Святослав велiв - бо вже знав цього пiдступного й зрадливого ворога - стерегтись, тримати сторожу в полi, на стiнах, бiля лодiй.
У князя Святослава болiло серце не тiльки за своїми воями. Вiн думав i про болгар, що так хоробро, не шкодуючи нi кровi, нi життя, боролись поряд iз руськими воями. Вої Русi повертаються до рiдної землi - до Києва. Що ж робитимуть на своїй поневоленiй землi без них болгарськi смерди й парики?!
Тому князь велiв, доки руськi вої стояли ще в Доростолi, виходити з города пiшо, виїжджати на конях, плисти на лодiях тим болгарам, яким не було мiсця в Доростолi i яких тут неминуче ждала жорстока розплата, страшна кара.
I болгарськi вої, якi також не хотiли, щоб Доростол став для них могилою над Дунаєм, тiкали звiдси - вночi сторожа проводила їх далеко за город, де не було вже ромейських вiгл. Тодi ж вiд доростольського берега одна за однiєю одривались однодеревки-довбанки: вони пливли на пiвнiч, до Залiзних Ворiт, i на пiвдень - до гирла Дунаю.
 
Довелось i Микулi прощатись iз побратимом своїм Ангелом.
Ангел був тяжко поранений мечем у ногу й не мiг ходити. Як i багато iнших поранених болгар, вiн лежав пiд стiною над Дунаєм. Тут їх доглядали здоровi вої, доростольськi жони, унотьки.
Була задушлива серпнева нiч. Десь за Дунаєм ходила гроза, там кресали блискавицi, але так далеко, що до Доростола не долiтало вiдлуння грому.
- Нашi вої готують лодiї, - показав Микула на берег, - i одвезуть вас далi вiд Доростола, вгору по Дунаю.
Ангел мовчав.
- Може, попадеш i до свого села, - вiв далi Микула, - Добре село! Пригадуєш, як ми там бували? Далеко вдарила довга блискавиця-кривуля, i Микула на мить побачив освiтлене зеленкуватим її сяйвом якесь страхiтливе обличчя Ангела: блискучi очi, гострi вилицi, закушенi уста.
- А що там, у селi? - долетiв до Микули голос Ангела.
Вiн замовк, але до Микули долинули дивнi звуки - Ангел набирав у груди повiтря - й випускав, набирав - i знову видихав. Сумнiву тепер уже не було - Ангел плакав.
- Ти не говори так, - зовсiм близько до Ангела схилився Микула. - Це не кiнець. Слухай, Ангеле, це не кiнець.
- Де ж не кiнець? - запитав його Ангел. - Нiчого в мене тепер немає, i Цвiтани також.
Вiн заплакав i тепер уже не крився - коли за Дунаєм вдарила блискавиця, Микула побачив його зарошене сльозами обличчя, смутнi очi, уста, що кривились вiд плачу.
- Слухай, Ангеле, - суворо сказав Микула. - Плакати не можна! Не жона ж ти! Та покинь-бо, говорю! Не плач!
Цей оклик, либонь, вплинув на Ангела. Микула почув, що той став дихати рiвнiше й спокiйнiше.
У темрявi знайшла й стиснула руку Микули Ангелова рука.
Так, тримаючи руку в руцi, якийсь час i помовчали вони: Ангел - лежачи пiд стiною, Микула - сидячи на землi бiля нього. I хоч за Дунаєм раз за разом кресали небо блискавицi, вони їх тепер нiбито й не бачили, кожен iз них думав свою думу.
- Так, - промовив нарештi Микула. - Ти сказав - кiнець? Нi, Ангеле, не кiнець. А хiба мало завдали ми шкоди ромеям? Вiр, вони стекли кров'ю i ще довго стiкатимуть.
А люди, скiльки б вони не жили, цього не забудуть! Та хiба ж можна забути?
У сяйвi вiд блискавиць, що кресали все частiше й частiше, вони дивились на стiни Доростола, що нагадували камiнi брили, на широке, безмежне плесо Дунаю, де вимальовувались ряди лодiй, на воїв, що ходили понад берегом i чомусь здавались дуже високими, надзвичайними велетнями.
- I тебе я нiколи не забуду, - додав Микула, згадуючи всi днi, якi йому судилось провести з Ангелом. - Хiба це можна забути? - закiнчив вiн, стискуючи руку свого побратима.
Ангел у вiдповiдь тiльки мiцно стискував руку Микули.
- А ти мене не забувай, - знову почав Микула. - Буде важко - згадай мене, всiх нас... От тобi й стане легше.
- О! - вирвалось тодi в Ангела. - Тебе i всiх вас я нiколи не забуду!
- От видиш! - навiть засмiявся Микула. - А ти кажеш - кiнець! Нi, добре, що почали. А кiнець ще далеко, далеко...
Вiн на якусь хвилину замислився, а тодi несмiливо сказав:
- Я оце думав, що б тобi залишити, аби пам^ятав мене? Меч або щит - так ти їх маєш, i менi вони ще потрiбнi. Шкода, Ангеле, нiчого в мене немає... А втiм, зажди, Ангеле, я придумав, знаю...
Вiн щось довго шукав у себе за пазухою, а потiм поклав Ангелу в руку якусь невеличку, але досить важку рiч.
- Це Мокоша, - суворо промовив Микула. - Добра богиня, багата, вона народжує все на землi, оберiгає людину, всяке зело. Пригадуєш, Ангеле, молився я їй тодi, перед битвою. От вона й допомогла - тишна, мир... А тепер я дам її тобi, нехай помагає.
- Це ж твоя богиня, - вiдповiв на те Ангел.
- Я їду додому, - заперечив Микула, - там у мене багато богiв. Там вони є скрiзь, там у мене жона, дочка, син... Нам боги поможуть. А Мокоша нехай служить тобi, хоч ти вiриш у Христа.
- Я вiрю в тих богiв, якi менi допомагають. Спасибi, Микуло,

читати