Завантажити

Микуло... Ти лягай! Спи! Завтра й далi в дорогу...
I князь Святослав лiг, поклав голову на сiдло, заплющив очi, нiби заснув. Микула вiдступив вiд нього кiлька ступнiв, тихо сiв на пiсок, потiм лiг i одразу ж заснув.
Але князь Святослав не спав. Переконавшись, що Микула заснув, вiн пiдвiвся i довго сидiв, дивлячись на нього, iнших воїв, що лежали то тут, то там над берегом:,.
"Нi, - думав князь Святослав, - такi люди не можуть загинути! Не для того боролись отцi нашi, не для гого ми проливаємо кров, щоб зникнути, як хвилi, в безвiстi. Проминуть десятки, сотнi лiт, але прийдешнi люди згадають якщо не iмена, то хоч великий труд батькiв своїх..."
Усе своє життя вiн провiв на конi. Але невже вiн так прагнув вiйни i жадав кровi, як це кажуть люди? Проте хто це каже? Руськi люди не скажуть, що князь Святослав марно проливав кров, повiк не скажуть, що вiн, князь Святослав, водив їх на марнi вiйни... Це ромеї кричать на весь свiт, що князь Святослав лютий, що вiн розбiйник, що це вiн iде на них вiйною й жадає тiльки їхньої смертi. Але чому, чому так галасують вони, чому так кажуть?
Тiльки тому, що самi вони ненавидять русiв i його, їхнього князя Святослава, тiльки тому, що хотiли б бачити русiв перед собою на колiнах, тому, що вони хотiли б зробити Руську землю своєю землею... А коли б вони цього не хотiли, коли б вони повсякчас не готували мечiв проти Русi, руськi люди не брали б меча до своїх рук, у них доста є своєї землi, чужа їм не потрiбна. У них доста є людей - рабiв вони не хочуть, вони не заздрять на чуже багатство, - о, яка багата й плодюча Руська земля!..
А коли руськi люди розумiють, що на них гострять мечi, коли вони вiдають, хто це робить, коли бачать, як ворог пiдступно пiдкрадається до їхнiх городiв, лiсiв, рiк, - як же можуть спокiйно сидiти, як можуть ждати своєї смертi?! Ось чому i веде на бiй людей своїх князь Святослав. Не вiн iде, не сам вiн бореться - iдуть, борються всi руськi люди.
I спокiйно стало на душi у князя Святослава. Йому захотiлось, як i всiм воям навкруг, спочити перед далекою дорогою. Але перед тим як спати, вiн спустився до води, став там i довго прислухався. На Днiпрi було дуже тихо. Бiля самих нiг ледь торкалась пiску хвиля... Князь Святослав схилився, набрав повнi пригорщi холодної води, вимив руки, кiлька разiв оплеснув обличчя, вiдчув велику, велику полегкiсть. А потiм тихо, щоб не розбудити воїв, пiднявся на кручу, лiг i, поклавши голову на сiдло, витягнувши руки, одразу заснув...
 
I, мабуть, через те, що довелось йому цiєї ночi говорити про Малушу, побачив вiн дивний сон.
Снилось князю, - як це було й ранiше, - що йде вiн широким полем десь пiд Роднею, навкруг зеленiють трави, серед них всiма барвами грає множество квiтiв, недалеко голубiє Днiпро. I так хочеться йому швидше вийти до берега, а там спочити.
Аж бачить князь, - i це також не раз бувало у снах ранiше, - стоїть на березi пiд вербою у бiлому платнi, бiлому убрусi, i сама така, що аж свiтиться, дiвчина, знайома, бажана, - Малуша.
Князь Святослав кинувся травами, бiжить, нiби летить, ламає гiлля шипшини з червоним ягiддям, що ранить йому руки, вiд чого закипає кров, бiжить з пагорка на пагорок до Днiпра. От i став перед Малушею.
Тiльки чому ж, - цього нiколи не бувало в снах ранiше, - у Малушi такi невеселi очi, чому зiрвалася в неї з очей i покотилась по щоцi перлиста сльоза, чому скорбнi, стиснутi в печалi її уста?
"Малушо! Усладо моя, Малушо! Що з тобою?"
А вона не простягнула, а звела руки над його головою, нiби осiняла його. Очi були тi ж самi, але материнськi, уста не ворухнулись, а вiн почув:
"Спочинь, княже, спочинь!"
I вiн послухав її, бо вiдчував, що йому справдi дуже хочеться спочити. Сiв, прилiг на землю. I Малуша сiла над ним, поклала руки на його голову, над собою вiн побачив її очi.
"Спочинь, княже, спочинь! Ти довго шукав, а я тут... Земля та я, i ти тут, княже мiй!"
Але що це? Тiльки-но вiн бачив над собою очi Малушi, а от це вже й не її очi, а двi зорi, якi княжич бачив давно-давно, ще тодi, коли вони в полi ночували з вуйком Асмусом.
"Спочинь, княже, спочинь!"
Зорi-сестрицi горiли над ним, вони були дивно привабливi й теплi. Чому ж вони летять вiд нього, летять так, що в небi чути свист, крик?
Невiдомо, чи довго спав князь Святослав. Але раптом крiзь сон вiн почув якийсь дивний звук i одразу ж прокинувся...
Сталось неймовiрне, страшне, те, чого нiхто не мiг ждати тут, на островi, цiєї темної весняної ночi. Десь у рiжку острова почувся дикий, несамовитий крик, що одразу ж повторився на всiх берегах i косах пониззя. Здавалося, що навкруг острова загомонiли, зашумiли самi днiпровi води...
Князь Святослав одразу ж схопився на ноги, зрозумiв, що до острова пiдпливли печенiги, оточили стан, накинулись на сторожiв, iдуть сюди. Князь Святослав пiзнав печенiзький крик - гасло до бою.
О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь iде на людину,

читати