Завантажити

за мною.
Так закiнчив iмператор Iоанн останнiй свiй прийом у Преславi.
 
З великою славою повертався iмператор Цимiсхiй до Константинополя. Вiн сам дбав про цю славу. Ще побитi легiони Цимiсхiя стояли пiд Доростолом, а вже до Константинополя мчали гiнцi з вiстями, що вiйська iмперiї наголову розбили тавроскiфiв, а князь їхнiй Святослав змушений був скласти ганебний мир з ромеями. Ще Iоанн Цимiсхiй стояв у Преславi й думав, як йому пройти через клiсури, а вже в Константинополi всi стверджували, що Цимiсхiй навiки приборкав болгар, наклав на них дань, везе з собою скарби Крума.
I нiхто у Вiзантiї не знав, що не князь Святослав, а сам Iоанн Цимiсхiй прагнув укласти мир з русами. Нiхто не знав, що iмператор ромеїв з недобитками своїх легiонiв хоче швидше пройти Болгарiю, де земля горить у нього пiд ногами, нiхто не знав, що iмператор Цимiсхiй мрiє зараз тiльки про одно - бути в Константинополi, за високими мурами Великого палацу, у Буколеонi. У Константинополi цього не знали й зустрiчали Iоанна Цимiсхiя як переможця.
У день, коли Цимiсхiй мав повертатись на чолi своїх легiонiв, за мурами Константинополя бiля Влахерну зiбралася сила людей. На березi, звiдки по човнах настелений був мiст через Золотий Рiг, стояли василiса Феодора, патрiарх з духiвництвом, єпарх города, патрикiї, члени сенату, синклiту, димоти й динархи. Тут же були два хори - з Софiї й святих Апостолiв. Усiх цих обраних оточували воїни, вони пильнували по всьому берегу й на мосту. А позад них були люди з усього города. Багато з них вилазили на стiни й дерева, ще багато товпилися в лодiях, якими забитий був увесь Золотий Рiг.
I от нарештi на галатському березi, пiдiймаючи стовпи жовтої куряви, з'явились вершники. Усi заволали, закричали:
- Iмператор! Iмператор!
Але iмператор ще був далеко. По мосту проїхало кiлькасот закованих у броню безсмертних, ще кiлькасот i знову кiлькасот. Деякий час пiсля цього там було иорожньо. А вже потiм в оточеннi проедра Василя, iмператора Костянтина, Варда Склiра, патрикiя Петра iще багатьох полководцiв з'явився на бiлому баскому конi сам Iоанн Цимiсхiй.
Iмператор почував себе чудово, бо пiсля багатьох безсонних ночей добре виспався в лiтньому палацi на Галатi. Уранцi вiн добре поснiдав i випив вина, тепер бачив Константинополь, натовп людей, чув спiви хорiв, i вiд усього цього в нього наморочилось у головi.
- Многi лiта тобi, божественний Iоанне! - починали димоти.
- Многi лiта, многi лiта, многi лiта! - пiдхоплювали хори.
- Многi лiта Iоанну з августами! - вели далi димоти.
- Многi, многi, многi лiта! - ще дужче славословили хори.
Пiд величний спiв цих хорiв патрiарх подав iмператору дорогоцiнний скiпетр i золотий вiнець, а димоти послужливо пiдставляли Iоанну спини, коли вiн сходив з коня.
Тут, на березi Золотого Рогу, вже стояла запряжена четвiркою коней, оббита оксамитами й прикрашена самоцвiтами колiсниця, i димоти прокладали в натовпi шлях, щоб iмператор мiг до неї доступитись.
Однак Iоанн Цимiсхiй не сiв у колiсницю, в якiй його не могли бачити. Вiн велiв поставити на колiсницю дорогоцiнну iкону божої матерi, вивезену з Преслави, i корони болгарських кесарiв. Сам же, одягнувши золотий вiнець i взявши в лiву руку скiпетр, скочив на коня, - о, в Константинополi всi знали, а тепер i пересвiдчились, який спритний наїзник iмператор!
Так вiн i в'їхав до города - з вiнцем на головi, з скiпетром у руцi, з червоною багряницею на плечах.
 
Того ж дня надвечiр iмператор зробив вихiд у Золоту палату. Там усе давно приготували для цього першего пiсля вiйни виходу. Папiя з своїми дiєтарiями кiлька ночей до цього не спали - мили мармуровi пiдлоги, натирали до блиску свiтильники й панiкадила, розвiшували по стiнах знамена й коштовнi тканини, оздоблювали все квiтами.
Кожен iз сановникiв мрiяв попасти на цей вихiд, але iмператор велiв, щоб у Золоту палату пустили найперше посла Нiмецької iмперiї, посла з Венецiї, усiх знатних чужоземцiв, полководцiв, i багатьом з сановникiв довелось навпочiпки стояти в конхах навкруг Золотої палати, а ще деяким - сидiти за зачиненими дверима в Орологiї - сiнях перед палатою.
У славi й пишнотi увiйшов iмператор до Золотої палати, сiв на золотий трон, оглянув стовпище людей, дав знак логофету. I тодi до палати ввели кесаря Болгарiї Бориса.
До нього одразу ж прикипiли тисячi очей. Тiльки тепер зрозумiв кесар, чому, залишаючи Преславу, iмператор велiв йому їхати слiдом за ним, чому його везли в закритому вiзку, чому зараз примусили ждати так довго в Орологiї на смiх i глузування всiм сановникам.
Але в боягуза кесаря ще лишилась крихта надiї, i по знаку логофета вiн рушив вперед, попрямував до iмператорського трону. Це була страшна хвилина - iти i вiдчувати, що за кожним твоїм рухом стежать iмператор, посли, знатнi чужоземцi, тисячi очей. Кесар Борис боявся, що впаде. I вiн, мабуть, справдi впав би, коли б логофет не зробив йому знак стати на колiна перед

читати