Завантажити

легеньких, iз залiзними вiстрями, - такою стрiлою вiн би найпрудкiшу веверицю вцiлив. Перев'язав Микула пiзнiше, на березi Дунаю, й тятиву свого лука, на цiлу нiч перед тим поклав її, як радили iншi вої, в теплий кiнський кiзяк. Тятива одiйшла, розпарилась, туго ув'язалась за пiдзорами* (*Пiдзори - кінці лука), а коли сонце пригрiло i тятива висохлса, то кибить* (*Кибить - дуга лука) i весь лук аж дзвенiли. Вся ця зброя тепер, коди вiн взяв її в руки, не заважала Микулi; тул бiля пояса, лук у лiвiй руцi, права - вiльна, щоб стрiляти, а коли буде надоба - виймати меч. I бився Микула, як i тисячi iнших воїв, добре. На свiтаннi, коли наперед виїхали сурмачi й сли, якi стали кричати до боляр болгарських, що вони прийшли сюди не кров проливати, а боротись сукупно проти ромеїв, i пропонували здати безщербно город, а болгари вiдповiли лайкою i глузуванням, - забилось дуже серце в Микули. Це ж вони - вої руськi - з тяжким трудом прийшли сюди, це вони кличуть не до кровi, а миру. Чого ж смiються болгари, невже не бачать смертi, що нависла над Днiпром i Дунаєм?
Люто, разом iз своїм десятком iшов уперед Микула. Спочатку стрiляв iз лука, далi, коли лiзли на стiни, вихопив меч, а що було згодом - пам'ятав мало. Знав одно: лук його не пiдвiв, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебенiла й синцями вкрилось усе тiло, - цього не чув i про це не думав Микула.
Уночi ж, коли вої взяли Переяславець i спочивали, щоб далi йти до Доростола, Микулi доручили стерегти кiлькох болгар, таких посiчених, як i вiн сам, пов'язаних.
Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко вiд нього просто на землi. У бранця були зв'язанi руки й ноги, на сорочцi його запеклася кров, мабуть, вiн дуже стомився, хотiв спати, бо то заплющував очi, то розплющував їх.
Але щось не давало спати бранцевi - розплющуючи очi, вiн кожного разу з острахом поглядав навкруг, нiби чогось боявся.
- То ти й спи, чоловiче, - сказав нарештi Микула, якому обридло, що бранець то схоплюється, то лягає. - Ти ж бачиш, я не сплю.
Болгарин сiв i пильно подивився на Микулу.
- Не буду спати, - промовив вiн. - Не, не...
- Як хочеш, чоловiче, - згодився Микула. - Сиди! Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але нiч iшла, мовчання було важким, а далi й нестерпним.
- I чого тебе зв'язали? - вголос сказав Микула.
- Асен бяше убит, - вiдповiв полонений. - Болгарiяче ще не iмат такава войска, аки рустiї...* (*Боявся, що вб'ють. Болгари ще не мають такого вiйська, як руси.)
- Не iмат такава войска? - засмiявся Микула. - Так чого ж ти бився з нами?
- Бояхом руськi войницi.
- Боявся? - здивовано запитав Микула. Слово болгарина про те, що вiн боявся, здивувало Микулу. Боявся - i бився. А чому ж вiн не пiдiйняв рук? Тодi б нi Микула, нi iнший воїн не зачепили б його.
"Щось тут не так", - уперто думав Микула i запитав у бранця:
- А чого ж ти боявся руських войницiв, чоловiче?
- Руськi войницi iмам смерть, - вiдповiв той. - Ти хочеш мене мати рабом, уб'єш...
- Це я тебе хочу мати рабом? - промовив Микула й чомусь показав на своє серце. - I це я тебе вб'ю?
- Ти i твiй каган, - швидко вiдповiв болгарин.
- Зажди, - промовив Микула, - ти говориш неправду. Хто сказав, що я тебе вiзьму рабом i вб'ю? I як тебе звуть?
- Ангел суть. А тебе?
- Микула... Микула...
Тодi болгарин витягнув уперед свої зв'язанi мотузком руки й запитав:
- То аз не буду тi рабом? * (*То я не буду твоїм рабом?)
- Ти що? Та я ж сам нiби раб... закуп.
- Закуп.., - повторив Ангел i опустив на колiна руки. - А боляри говорили - страшна буря се надвига в Подунависто, войската на князя Святослава се прийде по всички страни - будемо ми раби - аз, i Цвiтана, i всi, всi...* (*А бояри говорили - страхiтлива буря насува на Дунай, вiйсько князя Святослава пройде по всiй землi - будемо ми рабами: я, й Цвiтана, i всi, всi)
- Не вiдаю, про що ти говориш, чоловiче. Яка Цвiтана, хто всi?
- Цвiтана - жона, а всi - болгари, смерди, парики, - тихо сказав Ангел.
- Смерди?
- Так, смерди...
Вони замовкли. Мовчав i стан. Далеко в лузi горiв вогонь, i ледь долiтали звiдти голоси - там палили мертвих. А мiж тим навкруг було дуже тихо.
I в цiй тишi Микула почув, як десь близько серед темної ночi вдарив перепел. Вражений Микула навiть повернув голову, щоб краще чути знайомий голос. Зрозумiвши, що зацiкавило Микулу, повернув голову й Ангел. Обоє вони довго слухали, як пристрасно б'є в житах перепел, i навiть заплющили очi вiд невимовного задоволення, яке заповнило їм груди.
- Чувай... Добер глас, - сказав Ангел. - Чудо!
- Правду говориш, - згодився Микула. - Голос добрий.
Микула розумiв не всi його слова. Але вiн розумiв головне: отут, на луках над Дунаєм, i скрiзь далi в гори є городи, є села, i скрiзь тут живуть болгари. У селах вони випалюють лiси, сiють рiзне жито, в горах пасуть худобу. I ще недавно

читати