Завантажити

жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав iде з своїм вiйськом все далi й далi, iмператор Никифор радить Борисовi якийсь час побути в Константинополi, обiцяє, що вони рушать до Болгарiї разом на чолi вiзантiйського вiйська, коли настане вирiшальна година. I кесаревич Борис згоджується. Звичайно, йому краще рушити до Болгарiї у вирiшальну годину i з iмператором Никифором на чолi великого вiйська.
Але в душу самого iмператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У своїй грамотi кесар Петро писав, що вої князя Святослава посуваються на лодiях, комонно, пiшо i що болгарське вiйсько не може з ними боротись. Отже, їх багато, бiльше, нiж ждав iмператор, бiльше, нiж київський князь мiг послати за п'ятнадцять кентинарiїв. Так чому ж мовчить Калокiр, про що вiн думає? Адже якщо Святослав має так багато воїв, то вiн може швидко пройти всю Болгарiю, вийти до фем iмперiї й стати пiд стiнами самого Константинополя...
Iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарiю, - добре, отже, римськi золотники дiють. Те, що руси знищують болгар, - також добре: вони знекровлять один одного, i тодi можна буде швидко розправитись i з Болгарiєю, i з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але вiн надто мiцний i, чого доброго, може залучити на свiй бiк ще й болгар. I тому iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють iнше.
Уночi паракимомен Василь привiв до iмператорських покоїв єпископа Феофiла. Iмператор знав Феофiла не тiльки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василiка, послугами котрого користувалися ще iмператори Костянтин i Роман.
Iмператор i єпископ розмовляли сам на сам в однiй з кiмнат, що виходила вiкнами на море.
- Чи зумiє єпископ проїїхати в Понт? - запитав Никифор.
- Iмператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарiв? - замiсть вiдповiдi, поцiкавився єпископ.
- Нi, єпископе, до хозарiв зараз нiчого їхати - вони розсiялись, як пiсок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось iз павликан* (*Павликани - релiгiйна секта).
- Я слухаю, василевсе, i виконаю будь-який наказ.
- На цей раз тобi доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенiгiв i їхнього кагана Курю.
- Про що я мушу говорити з каганом?
- Зараз до Болгарiї з великим вiйськом прийшов київський князь Святослав. Вiйсько його дуже швидко посувається вперед, i є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб вiн негайно вирушив i вдарив...
- У спину князевi Святославу над Дунаєм? - посмiхнувся єпископ Феофiл.
- Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києвi.
Єпископ Феофiл не стримався i промовив:
- Це - дуже добре, василевсе, i страшнiше, нiж удар по Святославу над Дунаєм.
- Ти зумiєш, єпископе, знайти кагана?
- Коли я мушу виїхати? - замiсть вiдповiдi, запитав той.
- Треба виїхати чимшвидше... Ланцюг на Золотому Розi пiдiйнятий, i корабель готовий до виходу. Готове i золото - тобi дадуть тридцять кентинарiїв... Щасливої дороги, єпископе. I удачi!
- Многi лiта тобi, великий василевсе!
 
З
 
Лодiї князя Святослава, якi досi крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дунаєм i пiше та кiнне вiйсько. Iти було важко. У гирлi, на порозi Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, пiд зрадливою тирсою ховалось болото, бездоннi драгви, людей заїдали комарi, пiд ногами сичали гадюки.
Але вої Святослава смiливо проходили всi цi мiсця. У великiй пригодi тут були тиверцi й уличi, що жили одразу за Дунаєм, але добре знали й усi стежки на правому березi. Озброївшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах i болотах попереду воїв, оглядали береги, потопали у високiй тирсi й далi йшли вперед.
Усiх навiть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесi Дунаю не видно нi одного вiтрила, на кучугурах, що жовтiли то тут, то там серед низин, не видно нi чабанiв, нi воїв. I сторожа, яка їхала й iшла поперед всього вiйська, повертаючись час вiд часу до чола вiйська, доповiдала, що нiде ворожих воїв не видно.
Коли ж вiйсько стало наближатись до кiнця Сулинського лиману, стало зрозумiло, чому воно нiкого не зустрiло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутiнках добралась майже до Переяславця, розповiла, що болгарське вiйсько зiбралося й опустило за собою всi ворота у Переяславцi над Дунаєм, а всi лодiї болгар за день до цього рушили Дунаєм угору.
Тодi князь Святослав велiв двом тисячам кiнних воїв негайно переплисти Дунай i мчати лiвим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарськi лодiї. Сам же вiн зiбрав до себе, коли стемнiло, воєвод своїх i бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець.
Уночi воєводи пiдвели полки й оточили город, а до стiн його пiдтягли з лодiй пороки й метальнi машини. Серед пiтьми ночi було

читати