Завантажити

бiля вогнищ вої в шоломах i темнi, бородатi смерди, княжi люди...
Микула нiкуди не пiшов. Повечерявши разом iз всiма, вiн лiг пiд кущем на скелi над Россю, помостив собi в голови шолом та свиту, заплющив очi й у тишi, яку порушували далекi голоси бiля вогнищ та ще пересвист солов'їв у гущавинi за скелями, заснув.
Але спав Микула недовго, коротку годину. Раптом прокинувся, сiв, протер очi.
Нiчого, здавалося б, незвичайного, що могло б розбудити Микулу, не було. Угорi, високо в небi, пас отари великих i малих зiрок мiсяць. На ньому викарбуваний був Перунiв знак - воїн з списом-тризубцем. До мiсяця пiдкрадались i вже закривали його хмари - злi сили. Але вiн плив небом, нiби срiблястим попелом притрушений вiд правої руки.
Пiд цим мiсячним промiнням скрiзь по полю дотлiвали вогнища, десь далеко чулись голоси сторожi, близько бiля Микули покотом i нарiзне, деякi ногами в рiзнi боки, а голови поклавши один одному на плечi, спочивали, спали руськi вої.
Однi з них спали спокiйно, тихо, нiби замислились, iншi в неспокiйних мислях були, напевне, далеко, бо з їхнiх уст увi снi зривались раз у раз слова.
- Ладо! Ла-а-адо! - пристрасно шепотiв воїн з такими довгими ногами, що вони, здавалося, впираються у чорний обрiй. Воїн цей витягнув уперед i зiгнув руку, нiби когось обiймав.
- Матiнко! Отче! - чулося з другого боку. Микулi стало чомусь страшно, холодок пробiг по його тiлу, вiн засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торсався рукою срiбної Мокошi. I зараз вiн торкнувся її рукою, потiм повiльно вийняв з-за пазухи.
Срiбна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкiй руцi - з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими нiжками - така проста, але й таємнича, дуже рiдна, а водночас i страшна.
- Ти поможи менi, Мокошо, поможи! - прошепотiв Микула.
Раптом вiн почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на травi сидить i дивиться на мiсяць ще один воїн.
Вiн пiзнав-це був воїн їхнього десятка. Правда, ранiше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадiвши, що не тiльки вiн не спить у великому станi серед мiсячної ночi, Микула тихо засмiявся й запитав:
- Не спиш, чоловiче?
- Не спиться, - вiдповiв воїн i зiтхнув. - Думаю про україну свою.
- А ти звiдки сам?
- З Новугорода.
- Довго, мабуть, їхали?
- Не дуже... Взимку виїхали, навеснi встали. Ми все рiками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.
- То скажи вже тодi, - запитав Микула, - як тебе звуть, чоловiче?
- Радиш, - вiдповiв чоловiк.
- А мене Микулою.
- Добре, - промовив, посмiхнувшись, Радиш. Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у станi серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!
Подивившись на бiлу сорочку Радиша i його широкий шкiряний пояс, розмову далi повiв Микула.
- Ти, - промовив вiн тихо, - мабуть, з гриднiв княжих, а може, й син боярський.
Радиш засмiявся, але так, щоб нiкого не розбудити.
- Де вже нам до гриднiв, - сказав вiн, - а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, бронi, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?
- Та нi, Радишу, що ти? Це я так, до слова, - рiзнi люди бувають.
Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумiв, що перед ним такий ниций чоловiк, як i вiн. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, i вiн запитав Радиша:
- I як у вас, у Новугородi?
- Так, як i скрiзь...
- Платите дань, чи як?
- Дань платили ранiше, - одверто признався Радиш, - i було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань i свої князi, i київськi, i варяги з-за моря налiтали на городи й весi. А тепер данi немає...
Радиш замовк, але помiтно було, що вiн сказав не все, що думав.
- То як же тепер, без данi? - пошепки запитав Микула.
- Ще важче... Урок та устав...
- То й у вас посадники є?
- Є, Микуло.
- I тiунiв маєте?
- Аякже...
- I вiрники наїжджають?
- Наїжджають. Даємо i вiрникам, i тiунам, i посаднику, i волостелину, i князям.
- Щось затягло мiсяць, - промовив, поглянувши на небо, Микула. - Злi сили, i на землi вони, й на небi. Бачиш, темно, холодно стало.
Микула пiдсунувся ближче до Радиша й запитав:
- I, мабуть, не витримують закупи, холопи й усi смерди?
- Не витримують, - вiдповiв Радиш. - Купи беруть, а повернути нiчим. Рiзками закупiв б'ють, а там i обельними холопами роблять.
- I тебе били? - хотiв крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.
- Били.., - так само тихо одповiв Радиш.
- Так скажи ж - куди ми йдемо? - пересунувшись знову й сiвши зовсiм близько вiд Радиша, запитав Микула.
Радиша нiби й не здивувало це запитання. Мабуть, вiн сам, ще до того, як iз ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж вiдповiв:
- Мабуть, ми iдемо, Микуло,

читати