Завантажити

дорогу!
 
 
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
 
1
Коли синi сутiнки почали снуватись над морем, ген, напроти гирла Дунаю, перед Сулинським лиманом на далекому обрiї встала темна хмара.
Хмара ця була, правда, якась дивна. Бо хоч сутiнки тяглися довго, а нiч зi сходу йшла спроквола, хмара ж усе висiла й висiла на обрiї, не ширилась i не пiднiмалась. Може, то була зовсiм i не хмара? Може, то безпораднi птахи бились над морем проти гострого зустрiчного вiтру з лиману i, не маючи сили його перемогти, кружляли на обрiї?
Але це була не хмара й не табун птахiв. Коли стемнiло, недалеко вiд лиману у темрявi почувся й став наростати великий шум, що нагадував далекий грiм. Ще пiзнiше, коли чорна, як вуглина, нiч все сховала навкруг, уже пiд самим берегом у буряних хвилях почувся перестук багатьох тисяч весел i людськi голоси. То вої князя Святослава пiсля багатьох днiв i ночей блукання в морi, пiсля надлюдської боротьби з зустрiчним вiтром i високою хвилею входили до гирла Дунаю.
I коли цi подiї ключ за ключем одна за однiєю вийшли з моря й пристали до берега в тихих водах
Сулинського лиману, вої, у яких на кров розбитi були руки й ноги, вої, що багато днiв i ночей не знали спочинку, вої, що кiлька днiв тяжко страждали без прiсної води, виходили на берег, ставили у верболозах i комишах свої лодiї, припадали до води, що здавалась їм солодшою за найкращий мед, i одразу засинали на пiску. Так велiв князь Святослав. Це була нагорода за важкий шлях Руським морем.
Тiльки сам князь Святослав i вища дружина його не спали. Тут, на березi Сулинського лиману, вже ждала князя Святослава передня сторожа князя Улiба. Князь переказував брату, що його вої, якi кiнно й пiшо iшли з Києва-города, проминули щасливо поле над Руським морем, пiдходять суходолом до Дунаю.
Та й простим вухом скоро можна було почути, що на лiвому березi Дунаю десь далеко в глибинi нiчної тишi, як туго натягнутий бубон, по якому повзе дужа рука, гуде степ пiд копитами коней. Здалеку починали долiтати iржання коней, людськi голоси, брязкiт зброї.
Усю нiч гули, гомонiли береги, ожив Дунай, виповнився лиман, серед темряви скрiзь бряжчала зброя, тупотiли конi, чулись голоси.
- Здоров був, княже Святославе!
- Здоровi будьте i ви, брате Улiб, Свенелд, i всi вої. Як проходили полем i в землях уличiв i тиверцiв?
- Тиверцi i уличi твердо стоять на словi, пiд знамено твоє послали тисячi воїв...
- Добре роблять уличi й тиверцI. А як печенiги?
- Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила їхнi слiди, але живого печенiга ми не бачили. Вони нiби тiкали вiд нас.
- Добре, коли тiльки тiкають, - замислився князь Святослав. - Не бачили i ми їх над Днiпром, хоч улуси бiля порогiв є. Печенiги - тiльки стрiли з грецького лука, й куди вони полетять завтра - хто знає! Будемо стерегтись, дружино моя! На лiвому березi нехай твердо стануть комони, бережуть нас... Ти, - князь звертався до воєводи Вовка, - будеш з ними, пяльнуй степу. Тут, у лиманi, стоятимуть i лодiї нашi з дружиною. Ти, Iкморе, - звернувся вiн до воєводи лодiйних воїв, - бережись iншого звiра - ромеїв, посилай сторожу глибоко в море i попiд берегами.
I ще далеко було до свiтання, коли вiйсько князя Святослава опинилось на правому березi. По п'ятдесят i бiльше воїв сiдало на кожну лодiю, по десять, а то й бiльше разiв кожна з них пропливла лиман. Тепер усе вiйсько стояло на кручах Дунаю. На лiвому ж березi - в комишах Сулинського лиману, серед густих заростей, у плавнях - залишились тiльки вої з кiньми. Вони повиннi були пильнувати, щоб з пiвденних степiв до Дунаю не налетiли нагло печенiги або якась iнша орда. Серед комишiв, заростей, скрiзь у плавнях над лиманом схованi були й лодiї - їм треба було стерегтись хеландiй ромеїв.
На свiтаннi князь зiбрав усю вищу дружину.
- Не з мечем i списом хотiв я йти сюди, - сказав Святослав, - iшли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам i разом з ними iти на ромеїв. Але з усiма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром - посилав до нього воєводу Богдана, велiв сказати, що iду не кров проливати, а упередити багато кровi i навiть саму нашу смерть. Та кесар Петро вiдштовхнув нашу руку i вбив воєводу Богдана.
- Помста, княже! - закричали пiд наметом. - До помсти!
Суворе й замислене було обличчя у Святослава.
- Помста впаде на голову кесаря Петра, - промовив князь, - i вiн не уникне її. Нехай впаде помста i на болярiв кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами...
- Веди, княже! - загомонiли воєводи й тисяцькi. Але князь Святослав вiв далi:
- Проте, мужi мої, мусимо пам'ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його i дружини, не пiдемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти зате, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами iти на ромеїв. Будемо сукупно з ними - переможемо ромеїв. Пiдемо нарiзно - загинуть болгари, i важко буде нам.
- Веди, княже! - лунало пiд наметом. Князь

читати