Завантажити

через те, що дуже важко.
Але цих слiв було мало для Микули та й для самого Радиша.
- Обсiдають нашу землю, - нiби сам до себе говорив Радиш. - Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять вiд сходу, пiвдня, заходу, обсiдають нас з усiх бокiв, щоб брати потiм дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути i не буду... Краще вже в Нево-озеро. А нашi князi що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодiї... От i платимо оброки й устави...
Радиш помовчав i кiнчив:
- Через те ми й iдемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розiб'ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставiв. Як гадаєш, Микуло?
- Я думаю, Радишу, що розiб'ємо ромеїв... I тодi ми вже не будемо платити таких оброкiв i уставiв.
На цьому розмова їхня обiрвалася. Помiтно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що i йому хочеться спати, солодко позiхнув. Тодi вони лягли поруч, i Радиш одразу заснув...
А Микула все не мiг заснути. Довго лежав iз заплющеними очима, спочатку обережно пiдвiв голову, далi звiвся на руку, а там знову сiв.
Угорi так само, тiльки хiба трохи нижче, плив мiсяць, хмари пройшли, i тепер на ньому виразно темнiв Перунiв знак, сiро було в полi, навкруг лежали люди.
Але iншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досi вiн iшов серед воїв чужий усiм, i вони йому були нiбито чужi. Через це вiн i цурався всiх, не мiг знайти свого мiсця мiж них, сам себе не пiзнавав i часом дивувався з себе.
А хiба ж цi люди йому чужi? Тiльки що вiн говорив з Радишем, розмова в них ще не закiнчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорїгги, якi це дорогi слова! Київ i Новгород, а як близько вiд людини до людини.
От Радиш i говорить нiбито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичi й радимичi, що йдуть за ними, розмовляють дзвiнко, наче спiвають птахи. А в'ятичi й меря зовсiм нiби забули руськi словеса чи не встигли навчитись.
Але Микула добре знав, що все це простi люди, одного роду. Доля розлучила їх i розкидала в рiзнi боки, але горе i радiсть у них однаковi.
I ще Микула знав, що на брань з ромеями всi вони мусять iти, мусять, щоб не стати холопами i щоб не було нi данi, нi урокiв, нi уставiв... Вiн лiг на землю, швидко заснув i увi снi, не вiдаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у станi все спало, притихло, як це буває пiзньої ночi. Мовчали й солов'ї.
 
6
 
Але не все спало навкруг. Зовсiм недалеко вiд Микули й Радиша на скелi бiля Росi стояла й дивилась на стан, у якому дотлiвали вогнища, на мiсяць у небi, на плесо жiнка.
У примарному холодному сяйвi мiсяця окреслювалось блiде її обличчя, гострi вилицi. Була вона дуже стомлена й худа, мала жiнка великi темнi очi, тонкi уста. Щось приємне й тепле було в тiй жiнцi з Полянс-кої землi.
Вона довго стояла тут, на скелi, бачила, як бiля своїх вогнищ вої вечеряли, потiм лягали на травi спати, бачила вона також, як близько вiд неї прокинувся раптом один воїн, а далi й ще один, як удвох вони довго сидiли й вели тиху розмову.
Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому станi, не було нiбито в неї нi рiдних, нi близьких, але все це - червоний жар вогнищ, притишенi голоси людей, далекий скрип возiв i iржання коней - нагадало їй так багато!
Жiнка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихiй весi над Днiпром - Любечi, пригадала батька Микулу, матiр Вiсту, дiда Анта, пригадала й те, як пiсля смертi дiда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повiз у далекий Київ.
Глибоке, схоже на стогiн зiтхання вирвалось iз грудей жiнки, що колись називалась Малушею. Один стогiн i одно зiтхання з сотень i тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато лiт.
У її пам'ятi став чудовий зелений Київ-город. Гора з її теремами, передграддя й Подол, вiтрила на Почайнi й голубе плесо.
Але з пам'ятi її невблаганно, як пляма кровi на чистiй голубiй водi, виринала ще одна нiч i гнiвний голос княгинi Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Свiтанок за Києвом, тупiт коня в сiрiй iмлi, холод самiтної хлiвини...
Стоячи зараз уночi на скелi бiля Росi, Малуша подивилась навкруг - на землянку старої Желанi, витоптану стежку до води, дерева, кущi, холодний камiнь пiд собою, що вичовгався i став рiвним, блискучим.
Усе змiнилось i змiнюється навкруг у цьому великому свiтi, усе росте, достигає пiд теплим сонцем, тiльки горе Малушi з кожним лiтом все важчає. Немає в неї радостi, минає й життя.
Правда, i тут, у Будутинi, була в неї радiсть - у цiй землянцi, поки з нею був син Володимир, Малуша була щаслива, вона нiчого не хотiла. Але княгиня Ольга не тiльки вбила її любов, вона одiрвала вiд грудей матерi й сина - Володимира.
У мiсячному сяйвi було видно, як з очей Малушi зiрвалося й упало на холодний камiнь кiлька великих, перлистих сльозин.

читати