Завантажити

гнiв, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свiй одяг, почати вихiд, слухати урочистi спiви хорiв, славослов'я димотiв i динархiв* (*Димоти i динархи - партiї Iподрому.).
Проте цi славослов'я не приносили тепер йому, як ранiше, втiхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душi. Вiн iшов, сивий, похилений, час вiд часу боязко оглядався навкруг...
Це вже був не той славетний полководець, одного iменi якого боялись Сiрiя й Палестина, який велiв колись своєму вiйську рубати голови крiтянам i кидати їх на ворогiв, який ходив на Антiохiю й каменя на каменi не залишив вiд городiв агарян, якого всi волiли мати спiльником i владарем, але не ворогом.
Тепер iмператор Никифор тремтiв перед iншими, чорнi передчуття обгортали його...
I зараз цi передчуття не обдурили iмператора. Вiн стояв i молився в своєму паракиптику* (*Паракиптик - закрита ложа iмператора в соборi.), час вiд часу падав навколiшки i схилявся чолом до холодної мармурової пiдлоги.
Але що це? Коли вiн раптом одiрвав важку голову вiд пiдлоги, то побачив перед собою ченця в темнiй рясi, iз закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.
- Що це? Хто ти? - прошепотiв iмператор, але мимоволi торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки... I тодi чернець зник так само несподiвано, як i з'явився.
У руцi iмператора був папiрець. Вiн розгорнув його, пiднiс ближче до очей i при мерехтливому свiтлi лампад прочитав:
"Iмператоре! Доля вiдкрила менi, нiкчемному черв'яковi, що ти, коли мине вересень, третього мiсяця пiдеш iз цього життя..."
Iмператор ступив уперед, вiдкрив завiсу паракипти-ка, яка вiддiляла його вiд мутаторiя* (*Мутаторiй - покої iмператора в Софiї.). Там один за одним, всi в темних рясах, iшли ченцi. Але який iз них дав записку?
 
7
 
I була єдина втiха в iмператора Никифора i єдина людина, якiй вiн поки що вiрив у Великому палацi, - його жона, iмператриця Феофано.
Їй тодi минало тридцять рокiв, i якщо ранiше, в днi молодостi, вона нагадувала лозу, на якiй тiльки наливаються вкритi нiжним пилком таємничо-привабливi грона, то тепер це була лоза дозрiла.
Вона мала досконалi, нiби виточенi з мармуру, форми, нiжнi руки її з довгими гнучкими пальцями схожi були на лебединi крила, тугi перса - на соковитi плоди, ноги її - о, тим ногам заздрили всi жiнки Константинополя!
Чудове було в неї й обличчя - з великими, темними, схожими на двi маслини пiд чорними бровами очима, тонка шкiра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивнi троянди, рум'янцi, уста її - невеликi, але чiтко окресленi, - не мали нi єдиної зморщечки. Нi, iмператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жiнок Вiзантiї й усього свiту!
Поряд з нею iмператор Никифор - сивуватий, не в мiру повний, брезклий, малоговiркий i малорухливий -виглядав старим, невправним, незугарним. Але вiн не здавався, вiн нестямно любив i хотiв, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в свiтi...
Вiн багато через неї зазнав. Це ж тодi, коли ще живий був iмператор Костянтин i престолонаступник Роман, вiн, як близька до царської родини людина, запрошений був i став хрещеним батьком дiтей Феофано - синiв Василя i Костянтина. Цього для нього тодi було досить. Хрещений батько порфiрородних - так почався зв'язок мiж Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.
Пiзнiше, правда, це кумiвство стало лихим для Никифора Фоки. Коли, пiсля отруєння Костянтина, а пiзнiше й Романа, учорашнiй полководець сам став iмператором Вiзантiї й наступного дня звернувся до патрiарха Полiєвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патрiарх вiдповiв, що Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати дружиною Никифора, i новоявленому iмператору не лишалось нiчого, як вдатись до шахрайства: вiн заявив i довiв патрiарху, що хрещеним батьком дiтей був не вiн... а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.
Тодi для нього почався нiбито щасливий час. Вiн був з Феофано, дарував їй незчисленнi скарби, вiддавав городи й цiлi землi в Європi й Азiї. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азiю на агарян, що повстали проти iмперiї, вiн взяв з собою Феофано...
Вона на кожному кроцi також виказувала, що любить iмператора; це вона велiла робити, щоб його розважити, малi виходи до Софiї й великi - до мiста, це вона дбала, щоб у Великому палацi щодня вiдбувались урочистi прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса...
 
I цього вечора, коли iмператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софiї до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню - одягнена в легку тунiку, збуджена, чудова.
Iмператор Никифор стояв навколiшки у кутку перед образом i, часто б'ючи поклони, пристрасно молився.
- Iмператоре! Мiй василевсе! - звернулась вона до нього. - Ти проводиш днi й ночi в своєму кiтонi, ти уникаєш радостi й розваг, ти забув i про мене, свою Феофано. Чому це так?

читати