Завантажити

Василем дали вони отруту й чоловiку її - iмператору Роману, як разом iз тим самим Василем i ще кiлькома полководцями, що дiяли з ними, вiнчали на престол Никифора...
Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сiдлi, що перед своїми iконами проводив часу бiльше, нiж на золотому тронi. I вiн ще думає скорити Азiю, Болгарiю, Русь? Нi, не такого iмператора хотiла мати Феофано.
Її очi давно вже зупинились на Цимiсхiї. Любов - нi, i його Феофано не любила, як не любила нiколи й нiкого; їй було просто приємно, що Iоанн - пристрасний, меткий, вiн - це сама бачила Феофано - мiг розiгнатись i перестрибнути через шестеро коней.
Феофано давно вирiшила вбити Никифора, iмператором мусить бути Iоанн. Вона тiльки не знала, хто це має зробити. Паракимомен Василь - нi, йому було небезпечно труїти третього iмператора...
Вона думала ще про одне. Феофано починала непокоїтись, що постiльничий Василь був її спiльником у вбивствi двох iмператорiв, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спiльник був небезпечний, вiн надто багато знав - його треба було прибрати.
Коли в опочивальнi стало виднiше, Феофано встала, пiшла до потайної схованки в стiнi, розчинила її дверцята i вийняла звiдти ще одну отруту, придбану в єгипетських купцiв. Вона дiяла одразу, на смерть, i призначалась паракимомену Василевi.
 
9
 
Пiзнього вечора Георгiй Сурсувул з кiлькома бо-їлами i невеликою дружиною примчав до Преслави. Усi були запорошенi, стомленi, у Сурсувула зяяла на чолi рана.
Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо, як тiльки вiн зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усiх кiнцiв боляри. Сурсувул нiчого не вiдповiв на їхнi питання, тiльки роздратовано махнув рукою i попрямував просто до покоїв кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозумiли, що добра не ждати...
А Сурсувул бiг покоями царя. Сторожа догiдливо розступалась перед ним i проводжала низькими поклонами.
Але що це? Зайшовши до одного з покоїв, вiн почув, як десь близько спiває великий хор чоловiкiв. Хор спiвав урочисто, дужо:
Слава на небi боговi, i на землi мир...
Роздратований Сурсувул вiдчинив ще однi дверi. Хто в царському палацi смiє говорити i спiвати про мир, коли над Дунаєм гине слава Болгарiї?
I коли Сурсувул на всю силу своєї руки вiдчинив ще однi дверi, то побачив, що там пiд стiною стоїть хор, а посеред покою кiлька священикiв пiдняли хрест над ченцем, що схилив голову до пiдлоги.
- Що тут робиться?! - крикнув Сурсувул.
Чернець пiдвiв голову, i Сурсувул побачив кесаря
Петра - у чернечiй рясi, блiдого, з довгим волоссям -
зовсiм не схожого на самого себе.
- Кесарю! - заволав Сурсувул. - Ми вiдступаємо... Iде останнiй бiй...
Найбiльше цi слова вразили, мабуть, спiвакiв та ще священикiв. Спiваки обiрвали спiв i, намагаючись не тупотiти ногами, вийшли в сусiднiй покiй. Священики опустили хрести й одступили назад...
Тiльки кесар Петро не змiнився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що вiн пережив до появи болярина, було страшнiшим, нiж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колiнах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав:
- Ти шукаєш кесаря? Але його тут немає...
- Що ти говориш, кесарю? Що чую вiд тебе?
- Те, що я сказав... Кесаря Петра, якого ти шукаєш, тут немає. Є тiльки чернець Петро. Продовжуйте, священики! - сказав вiн байдуже.
- Прокляття! - крикнув Сурсувул. - Геть! Геть звiдси! - заволав вiн i рушив з кулаками на священикiв. Тi знали вдачу головного болярина i стрiмголов кинулись з покоїв.
- Кесарю Петре, - сказав вiн, коли священики залишили свiтлицю. - Встань, бо не гоже кесаревi стояти навколiшки тут, перед оцими священиками, ченцями i передо мною, болярином твоїм...
Не пiднiмаючи очей, кесар Петро повiльно встав, слухав, що скаже далi Сурсувул.
- Болгарiя гине, - вiв далi головний болярин. - I ти в цьому винен.
- У чому я винен? - безпорадно промовив кесар.
- У всьому, - коротко вiдповiв Сурсувул, - i про це не будемо говорити. Але зараз, у цю нiч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарiю. Ходiмо до твоєї опочивальнi. Iди-бо, дай менi свою руку...
I болярин пiдтримав руку кесаря Петра, завiв його до опочивальнi.
- А тепер, - промовив вiн, - я наллю тобi келих, з якого пив каган Симеон, i ти мусиш випити його до дна, яким би гiрким не було це вино...
Поспiшаючи, вiн узяв з полицi келих, який каган Крум зробив з черепа iмператора Никифора Першого, i з корчаги налив у нього червоного вина.
- Пий! - владно наказав вiн.
- Чому я мушу пити?
- Ти мусиш випити, щоб знову ненавидiти, як i колись, iмператорiв Вiзантiї i щоб подати руку русам i їхньому князевi Святославу.
- Руку Святославу? Iти на Вiзантiю?
- Так, iти на iмператора Никифора разом iз князем Святославом. Пий це вино або вмирай, кесарю!..
Кволою рукою кесар узяв келих, якусь мить тримав перед собою

читати