Завантажити

запитала вона.
- Тiльки з тобою... Хiба ти думаєш ще кудись пiти?
- Так, я мушу ще пiти до гiнекею й попрощатись з болгарськими царiвнами. Навiжений Лев Валент так перелякав i мене, i їх. Я з ними трохи поговорю, а потiм повернусь. Ти спи, iмператоре. Я прийду до тебе...
- Я ждатиму тебе, василiсо, найблагочестивiша i найблаженнiша.
 
2
 
Був час, коли заступає друга змiна нiчної варти. У Буколеонi вартували етерiоти. Побрязкуючи зброєю, закованi в броню, пройшли в мовчаннi пiд командою дiангелiв* (*Дiангели - доглядачi порядку) i стали бiля ворiт i на всiх стiнах та вежах Буколеону топотерити* (*Топотерити - нiчнi сторожi). Вони пiдняли щити, наставили списи, - нiхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.
За стiнами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Вiд Перу й Галати мчав через Золотий Рiг i свистiв на форумах i вулицях рвучкий, холодний вiтер. З неба сипався незвичайний для пiвдня снiг. Негода, холод, снiг тримали мешканцiв у житлах. Мiцно спали всi в Константинополi, мiцно спав i Буколеон. I нiхто не бачив, як iз однiєї з кiмнат гiнекею вийшло кiлька чоловiк, минули, скрадаючись, двiр i сад, з'явилися на пiвденнiй стiнi фортецi й пiднялись схiдцями на дах над морем.
Там було темно. Внизу, глибоко пiд ними, шумiла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилi з такою силою билися об пiдмурки палацу, нiби намагались його зруйнувати.
I дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нiчого на морi, крiм шуму валiв i плескоту хвиль, не чули.
Потiм до них долетiв свист. Тому, хто не ждав його, вiн видався б серед цiєї ночi звичайним свистом вiтру. Та й тi, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали - вiтер то чи людина.
Свист повторився. Тепер уже можна було добрати - свист линув вiд моря, вiд берега, саме з того мiсця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.
В темну безодню над морем почала тодi спускатись зроблена з мотузкiв драбинка. Вiтер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко вiд стiни, вона, здавалося, нiколи не досягне пiднiжжя мурiв, моря.
I раптом драбинка здригнулась, завмерла, сiпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибинi, i пробував, чи мiцна вона.
Це були до краю напруженi хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вiтер пробував вiдкинути її вiд мурiв - в безодню, в море, але хтось уперто й смiливо пiдiймався вище й вище. У темрявi почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб.
Тi, що стояли на даху, пiдхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.
- Руку! Руку! - сполохано шепотiли вони.
- Нарештi! - промовив невiдомий. - Проклятий вiтер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались?
- Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр.
Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землi, до мурiв, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нiкому вона не була потрiбна. Будуючи з каменю й залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стiн до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку...
 
Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на пiдлозi на хутрi барса. Щоб не змерзнути, iмператор прикрився теплою мантiєю свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.
Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього мантiю, та ще вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на ноги. Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову...
Те, що вiн побачив у опочивальнi, було страшнiше всього, що мiг вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй.
- Господи! Що це?! - крикнув Никифор, не розумiючи, як цi люди опинились пiзньої ночi тут, в його опочивальнi.
I враз, нiби всi тiльки цього й ждали, один iз воїнiв - iмператор пiзнав його, це був начальник етерiотiв Лев Валент - ступив уперед, розмахнувся i вдарив його мечем. Удар прийшовся по головi, iмператор вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров...
Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi люди прийшли його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав:
- Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його за руки, потягли по пiдлозi, кинули на мармур...
- Чого кричиш? - почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн мовчав. Просто перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй.
- Чого кричиш? - ще раз запитав Iоанн.
- Iоанне! Брате! - не промовив, а швидше прошепотiв Никифор.
- До кого ти звертаєшся? - засмiявся Iоанн. - Брат? Хто кому брат? Як

читати