Завантажити

як звичайно, в таку пору сторожi нiколи не дзвонили.
Але невдовзi не тiльки з Гори, а й низької Оболонi стало видно, як на пiвднi, десь за Вiтичевом, високо пiднялися в голубе небо чорнi дими. Незабаром Соляним шляхом понад Днiпром примчали й вершники.
- Вiд Роднi йдуть печенiги! - кричали вони.
А на стiнах все стогнали й стогнали, пiднiмали людей, сiяли тривогу била...
I тодi, як бувало й ранiше, з усiх усюд: з берегiв Почайни i Днiпра, витягнувши на сухе лодiї, вiд торгу з статками, на волах i конях з передграддя, взявши молоти, топори й посадивши на плечi дiтей, - через ворота на Гору почав вливатись довгий потiк людей. З тривогою в очах iшли лiтнi люди, перелякано дивились навкруг жiнки, плакали дiти. А ще багато людей, усi, хто був молодший i здоровiший, заходились копати, заглиблювати рови навкруг Гори й на нижньому й верхньому валах, набивали скрiзь гостре околля, запасали на Горi воду й харчi.
Тiльки надвечiр обiрвався людський потiк, що тягнувся до Гори. Холодно, безлюдно й тихо стало в передграддi й над Почайною. У цiй тишi лунко заскреготали жеравцi на воротях, натягнулись ланцюги й важко пiднялись, нiби прилипли до стiн города, мости. Оточена глибоким ровом, Гора була тепер одрiзана вiд усього свiту. Швидко сутенiло.
Нiч була темна. Двiр на Горi й усi концi забили люди. Матерi з дiтьми спали просто неба, на землi, чоловiки носили на стiни камiння, пiдсипали городницi, ставили там великi луки-самострiли.
Неспокiйно було й у боярських та воєводських хоромах. Цiєї ночi там нiхто не спав. На дворах чулись кроки людей, скрiзь грюкали дверi, час од часу вiд хоромiв до княжих теремiв тихо пересувались, стукаючи посохами й обминаючи людей, якi лежали на землi, бояри, тiуни, лiпшi мужi.
Вони збирались у Золотiй палатi. У одному з куточкiв бiля завiшених вiкон горiло кiлька свiчок, кволе свiтло їх поблискувало на доспiхах князiвських, ледь освiтлювало мужiв города. Нiхто з них тепер не сидiв на лавах, всi вони товпились попiд стiнами й посеред палати, переступаючи з ноги на ногу. Вiкна й дверi в палатi були зачиненi, вiд гострого смороду чобiт, дьогтю важко було дихати.
Пiзнiше заявилась княгиня. Вона залишила новий город ще завидна, перейшла з онуками на Гору i тепер вийшла до мужiв, спираючись на посох, що глухо стукав об пiдлогу. Бояри й воєводи стиха загомонiли, привiтали її. Але княгиня нiби не чула їхнiх вiтань - темна постать її пропливла через палату, зупинилась бiля доспiхiв княжих.
Там вона й стала в сяйвi свiчок. Промiння їх освiтило її обличчя - блiде, стомлене, неспокiйне. Темнi очi княгинi дивились на бояр i мужiв.
- Дружино моя! - почала княгиня. - Чули всi - печенiги в полi. Дими встали над Роднею, гiнцi сказали, що йде Залозним шляхом велика орда. Дими встали й до Переяслава - вони рвуться сюди просто з поля й думають зайти вiд пониззя...
- Заходять уже, - вирвалося серед мужiв, - думають, либонь, оточити город... Ще голоси пролунали:
- Мусимо послати до Святослава, скажемо - чужая земля iщеши, свою ся лишив...
- Худо зробив князь, у таку годину покинув... I ще iнше:
- До деревлян треба вдатись...
- Не надiйтеся на деревлян - їм у лiсах Київ не горить.
- До сiверян!
- До Новгорода!
Золота палата гула, лунко перекликалась багатьма голосами. До княгинi простягались довгi руки, глухо стукали посохи.
Княгиня довго дивилась на своїх мужiв, стиснувши уста.
- Мужi мої, - вела вона далi. - Хiба вперше бачимо ми ворога пiд стiнами города? Усi князi, - княгиня поглянула на доспiхи на стiнi, - i всi людiє нашi вже не раз рубались на стiнах i валах Києвих, станемо й тепер...
- Мала сила в нас, княгине, - несмiливо промовив хтось iз бояр.
- А ти вiдаєш, - звернулась вона до нього, - чи великою силою iдуть печенiги? Нас - багато, бояри й мужi мої, маємо дружину, стануть гриднi, дiти нашi нехай стають, дворяни, i я стану з вами, мужi!
Роздратована й сувора в гнiвi своїм, княгиня Ольга говорила:
- I на князя Святослава не кладiть лжi. Не чужої землi шукає, за честь своєї стоїть, не сам пiшов - ми його послали. Хто рече, аще князь наш лишив свою землю?
Нiхто не вiдповiв тепер на запитання княгинi, i, помовчавши, вона вела далi:
- I про деревлян - то неправда суть. Уже хто-хто, а я знаю деревлян i вiдаю: коли покличемо - прийдуть, допоможуть. I Чернiгiв допоможе, i Востер, - уже там бачили дими на пониззi. А ми ще пошлемо гiнцiв, нехай летять, кличуть.
У палатi стояла тиша. Вiд задухи свiчки запливали воском. Була година, коли на стiнах змiнювалась сторожа i лунали била. Але зараз i вони мовчали.
- То й станемо! - закiнчила княгиня. - Ти, Добрине, -звернулась вона до нього, - будеш з воями на стiнi. Ви, бояри, домовляйтесь, хто буде бiля Подольських, а хто бiля Перевесищанських ворiт. Iще, бояри мої й мужi, вiдчиняйте свої клiтi. Не самi алчемо, мусимо годувати все воїнство... Пiдемо, мужi, - печенiги, може, близько... А Святославу,

читати