Завантажити

пропозиція.
;
;
/*-------------------------------------16----------------------------------*/
;
Хлопці розплатились та вийшли з кафе. Вони пішли уздовж лінії моря, поруч із невеликими хвилями, які повільно, із легким, напливаючим звуком намагались дістати кожного, хто підходив до них надто близько.
Був жаркий день. На піску — переважно незагорілі відпочиваючі, які тиснуться ближче до моря і залишають вільними невеличкі пляжні лавочки.
— Посидимо?
— Гайда!
Усі четверо сіли на найближчу лавочку, розслабились та стали дивитись на горизонт, на лінії якого можна було побачити якесь торгове судно.
— По каналу йде. Мабуть, на Керч, — зробив припущення Олександр.
— Мабуть… — погодився хтось із хлопців.
Віктор подивився навкруги.
— А народу небагато. То може викупаємось?
— Ти плавки взяв? — запитав Анатолій.
— Ні, нема. Але, якщо дуже хочеться…
— Якщо тобі дуже хочеться, то можеш хоч голий… Але не тут, а десь у Сопіно.
;
/*Сопіно — невеличке приморське селище біля Маріуполя, де не дуже багато відпочиваючих через брак загальновідомих комфортних умов.*/
;
— Одному якось не дуже…
— Тоді пропоную посидіти з нами, — підсумував Олександр.
— Переконали.
— Добре тут так просто сидіти, але якось сумно… — підвівся з місця Вадим.
— Ми ж домовились: думати відпочиваючи… — протягнув Сашко.
— Відпочивати можна і ходячи. Підемо в місто, — погодився з Вадимом Анатолій.
Хлопці почали вставати зі своїх місць.
Маріуполь — місто не дуже велике, але й не дуже маленьке: приблизно півмільйона мешканців. На одне провінційне місто цілих два великих металургійних комбінати, машинобудівний концерн та безліч дрібніших та дрібненьких підприємств, кількість яких значно зросла за невизначених часів розділу колишнього радянського господарства.
“Прихватизатори” загарбали силу силенну власності і тільки-тільки починали розуміти, що в теперішніх умовах вони її нікому вже нікому не продадуть. А тому дуже-дуже повільно почали вони ж приходити до думки, що треба займатися виробництвом. Існуюче перманентно-змінне законодавство ніби нічого і не забороняло, але на місцях неважко було задушити будь-яке практичне зачинання численними перевірками.
Хабарі вимагалися. Хабарі давалися. Хабарі бралися. Хабарами було просочене все, в хід йшло усе: від грошової шоколадки до тисяч доларів. Хто хапав прямо, а хто м’яко перенаправляв відвідувачів до фірм та фірмочок, в яких, зрозуміло, вже опосередковано були представлені їхні власні інтереси.
Однак країна жила і місто жило. Жило за своїми правилами, коли, здавалось, на офіційну зарплатню навіть померти не було ніякої можливості. Нікому не вірили і жили.
А природа чхати хотіла на штучні правила та закони: як завжди у цей час зеленіли численні каштани, тополі, акації, клени… Приїжджим з-за кордону часто здавалося, що місто розміщене просто в лісі. Але зараз місто нівечили різнокольорові листки паперу на стовпах, будівлях: починалась чергова виборча кампанія по виборах президента країни.
Місто — в чудовому лісі, його мешканці — у правових джунглях.
А хлопці вже були у центрі міста і пішли вгору по центральний вулиці — проспекту Леніна. Коли вони підходили до його схрещення з вулицею Енгельса, то прямо по тротуару поруч них проїхало легкове авто і рушило на червоне світло світлофора.
— Хамло! — не стримався й кинув навздогін водієві Анатолій.
— Робот, — коротко виразився Вадим..
— Андроїд, — сказав Олександр. — Хлопці, а як ви дивитесь на припущення, що андроїди — не вигадка фантастів, що вони існують серед людей
— Точніше — люди живуть серед андроїдів-роботів, — додав усе ще роздратований Анатолій
— Люди живуть, андроїди існують серед них. Тільки на відміну від своїх вигаданих колег не мають тавра, номера на лобі… — сказав Віктор.
— Але мають можливість розмноження, — продовжив Олександр. — Фантасти чомусь дружно вирішили лишити такої можливості своїх персонажів.
— Цікаво, є у когось припущення: який номер має оцей самий робот, який проїхав тільки-но зараз? — запитав Віктор.
— Номер власного авто, — висловив припущення Толик.
— А, може, номер власного пашпорта? — поцікавився Вадим.
— Непогано б було винайти хитрий спосіб нумерувати біороботів, — запропонував Вадим.
— Зрозуміло, непрямий, — підтримав його Сашко. — Але такий, щоб кожен андроїд знав про нього.
Усі погодились, просто кивнувши Сашкові.
— По морозиву? — запитав-запропонував Віктор, коли вони проходили біля продуктового магазину.
— Не завадить, — погодився Анатолій. — А далі я б не відмовився від чогось істотнішого, наприклад, від борщечку.
— Борщ будемо їсти вдома, — відклав справу на пізніший строк Сашко.
;
/*Борщ — національна українська перша страва.*/
;
Хлопці зайшли до магазину. Біля відділу, де продавалось морозиво, вже була невеличка черга: продавщиця якраз підносила ящик із морозивом. Хлопці мовчки стали у хвості черги. Як тільки продавщиця поклала ящика до холодильника,

читати