Завантажити

у тій же самій позі.
“Спи.”
Кіт звернувся калачиком та знову заснув.
“Перше випробування закінчено.”
Хлопці відкрили очі роз’єднали утворене хрестове коло та відкинулись на своїх стільцях.
;
;
/*-------------------------------------14----------------------------------*/
;
Першим прийшов до тями Анатолій.
— Скажу вам відверто: я особисто не вірив у цей дослід. Але зараз… Я все бачив навіть із закритими очима.
— Я також, — приєднався до нього Віктор.
— Цікаво інше, — відреагував Вадим. — Нас четверо, але тоді, коли ми… не знаю… думали, чи, скажімо, віддавали накази, то діяли як одна особа…
— Точно, — сказав Олександр. — Я бачив усе з точки середини столу…
Вадим, Віктор та Анатолій кивнули на знак згоди.
— Виходить так, що з чотирьох наших псиенергій утворилась одна псиособа… — продовжив свою думку Вадим. — Вона, так би мовити, підсилилась…
— Ми тут якось так просто… дуже просто аналізуємо наші відчуття, немовби не розуміємо, на порозі якого епохального відкриття ми стоїмо… — раптом сказав Віктор.
— Ага… — усміхнувся Сашко. — Маю практичну пропозицію. Наприклад, із дресированим котом Ваською можна виступати в цирку…
Віктор трохи образився.
— Який там цирк… Зараз ми довели, що перепрограмування людей здається цілком можливим…
Сашко з усмішкою став його заспокоювати.
— Ну, якщо відверто, то це тільки перший експеримент. Перепрограмовувати людей ми ще не пробували — тільки кота… І, взагалі, поки що нам невідомо чи закріплюється програма, чи в даному випадку Васька виконував наші накази у якості робота. Але в будь-якому разі відомо одне: ми можемо впливати на живі об’єкти… І це дуже важливо. Це дійсно відкриття…
— Нам ще треба з’ясувати, на яку відстань діє наша об’єднана енергія… — сказав Вадим.
— З’ясувати як багато об’єктів ми можемо утримувати під контролем… — підтримав його Анатолій.
— Та перевірити можливості щодо стійкого перепрограмування об’єкту … — повторив свою думку Олександр.
— Особисто я досить-таки стомився, — відкинувся на своєму стільці Анатолій. — І, хоча до обіду ще є деякий час, пропоную трохи відпочити…
Віктор замислено повторив свою думку:
— І все одно, хлопці, ми всі поки що так і не зрозуміли важливості зробленого нами відкриття…
— Можна поєднати маленьку радість відпочинку з великим торжеством відкриття, — озвався Сашко. — Я, наприклад, не відмовився б від пляшечки пивця…
— У робочий час… — звернувся до нього Анатолій з нотками докору в голосі.
— Я не винен, — посміхнувся йому Сашко, — що ми робимо великі відкриття тільки в робочий час, але можу підтримати Анатолія щодо факту втоми…
— А, може, і дійсно по парі пивця, хлопці? — запитав Вадим.
— Треба якось відмітити подію, — наполягав на своєму Сашко.
— Але не так як колись було… — погодився Анатолій. — Без переборів.
Усі ствердно кивнули.
— Ну, звісно, ми тепер, як першовідкривачі, значно мудріші, — відповів за усіх Олександр.
— Тоді закриваємо контору та гайда до міста, — дав свою остаточну згоду Толик. — Треба іноді і відпочивати. Я маю на увазі, трохи відволікатись від напруженої роботи.
— Ось, ось. Саме трохи, — устав із свого місця Віктор.
Хлопці закрили контору та вийшли на вулицю.
;
;
/*-------------------------------------15----------------------------------*/
;
Був чудовий літній день. Вітерець легенько ворушив листя дерев, обережно торкався людських облич та обережно загравав зі спідницями двох дівчат, які йшли попереду зворушених нещодавніми подіями хлопців.
— Ось я йду собі та думаю, — подивився на дівчат Олександр, який підмітив, що довжина ніг дівчат була обернено пропорційна довжині спідниць. — А чи не пора такому хлопцю як я, одному з майбутніх лауреатів, та й оженитися…
— Мабуть, таки пора… — озвався Віктор. — Але якщо врахувати звичайну швидкість твого вибору, то доведеться чекати ще років із п’ять…
— Та що ж я винуватий, коли мені трапляються лише живі статуї. Подивишся — ну краще не може бути, а як заговориш із нею… Ну були б хоч якісь натяки на розум… Нудота з такими… Дивиться така тобі в очі: “Класс! Обалдєнно! Пург?!”… А в її очах читається очікування ресторан і повна готовність до ліжка…
— Згоден, — приєднався до нього Анатолій. — Красивих у Маріуполі багато, а справжніх… Я також ще шукаю…
— Щодо краси маріупольських дівчат, — підхопив тему Вадим. — Які б вимоги ми не висували, але красивих та просто симпатичних дівчат в місті дуже багато. Дивна суміш віків та націй. Усі вони, звичайно, українки, але іноді мені здається, що повз мене проходить половецька княжна, іноді скіфська жителька, а іноді грецька городянка…
Сашко не витримав.
— Якщо по правді, то ті, що попереду, нічого собі. Отой, що зліва, я б поставив такі оцінки: ніжки — чотири та вісім десятих, фігура взагалі — чотири та п’ять. Загальне враження — три та вісім.
— Бач, який спритний, ще не подивився у обличчя та вже оцінив… — відгукнувся Толик. — А якщо помилився?
— Я

читати