Завантажити

ліпша-бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють! Так Я буду в житті своїм благословляти Тебе, ради Ймення Твого буду руки свої підіймати!» (Пс 62:3-5) І коли Лазар промовляв (чи йому здавалося, що промовляв) ці слова, в цілковитій темряві, якою була окутана ця людина і зсередини й іззовні, його руки, від яких не лишилося й сліду... він раптом відчував, як його, Лазареві руки, таки підносяться вгору в несамовитій хвалі і подяці Господу, що дарував йому життя. «Милість Твоя над життя! Милість Твоя над життя!» - біліло на тьмяному дисплеї напівзапамороченої свідомості. Та ось, одного з разів, немічні руки Лазаря раптом наштовхнулися в повітрі на інші руки. І ці руки повели його за собою. І тоді раптом все змінилося: очі – відкрилися, болі – щезли, і Лазар уперше, але вже назавжди, відчув оту радість, про яку він мріяв на землі і про яку співав у піснях. І ця радість була чомусь набагато більшою, ніж те, що відчували гості бенкету.
Цього разу йому снився дивний сон: буцімто радість й веселість пощезли з його будинку, начебто наїхало чимало гостей, і повозки деяких (тепер би це були джипи й гелікоптери) – дуже коштовні і старовинні. Його брати чомуся надзвичайно смутні, всі одягнені в траурні, а не барвисті, як зазвичай, шати, а голоси плакальниць чутно дуже далеко – далі ніж він чув це зазвичай – аж ген за ті схили линуть печальні крики, з-поміж яких виразно вгадується ім`я того, за ким тужать: і це його ім`я. Місце, де він опинився потому, було зовсім йому незнане – таких страшних місць він ніколи не відвідував, але найгіршим було навіть не саме місце, а нові відчуття, які він відчував. Мало сказати, що вони були нехорошими – його несамовито пеком палило зсередини й ззовні, навколо скреготали зуби, й одним із незносних тих скрежетів був срежет його власних зубів. Ні скрежет, ні вогонь й на мить не вщухали – але, головне, що тіло його ніяк не згоряло, пекло колами, і колам пеку не було кінця - і так само ніяк не вщухали незнані муки. З якоїсь миті, коли смердючий запах власного тіла й несамовитий біль зайшли на наступні їх кола, раптом і назавжди він зрозумів, що горить отак віки вічні. Якимось неймовірним, а може випадковим, чи то зусиллям, чи то з Божої милості лише одного разу йому вдалося здійняти очі вгору. Те, що він побачив, не піддавалося жодному аналізу: він раптом зрозумів, що має тепер якісь надзвичайні здібності, незнані раніше, але користі від них – тепер вже катма. Невідомими чуттями він упізнав Аврагама – батька народів, людину першого заповіту, людину віри, за якою він і був виправданий перед Богом – і це в його селі знав кожен хлопчисько; Аврагама, чиє ймення з таким трепетом повторювали (і повторюють) старійшини селища. Як він впізнав отця народів – цього колись багатий юнак не зміг збагнути. Тепер це було геть не головне. Не мали значення ні розум, ні вправність, ні тимчасовий прижиттьовий фарт, ні статки, які до копійки всі також залишилися там, на землі. Бо вона, ця дуже-дуже хороша за земного життя людина (інакшим у селищі його не вважали – і досі є ті, хто підносить руки в молитвах, славлячи Царство Небесне, в якому, як думають, він перебуває), збагнула одне: Аврагам не горить, лице його світиться радістю, а рука ніжно притискає до грудей одне людське, таке знайоме й водночас незнайоме обличчя, яке тепер випромінює ту саму радість, що й Аврагамова.
«І він закричав та сказав: «Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, - нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум`ї цім!»...Авраам же промовив: «Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само – лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся. А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас». А він відказав: «Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав у дім батька мого, бо п`ятьох братів маю, - хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли на це місце страждання!» Авраам же сказав: «Вони мають Мойсея й Пророків, - нехай слухають їх!» А він відказав: «Ні ж бо, отче Аврааме, - але коли прийде хто з мертвих до них, то покаються» (Лука 16:24-30).
Але батьку-Аврагаму вже набридла ця беззмістовна теперички, на тім світі, розмова. І Аврагам востаннє сказав: «Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, - не йнятимуть віри!» Так воно і є: Ісус воскрес із мертвих – воскрес заради того, щоб засвідчити особисто – є і спасіння, є і любов Божа. Та чи багато сьогодні тих, хто всім своїм серцем вірить цим Його словам, записаним у Євангелії? Не ритуалам довкола християнства, не християнській релігії, а словам Бога, словам Його письменників і пророків? Але Христос нині є і Він живий, навіть живіший за цей Живий Журнал, і доки живий Він і Його благодать, кожен ще, не тільки Лазар, має надію на спасіння того, чого опісля не викупити вже нічим з полум`я аду – не чиєїсь, своєї одиначечки-душі. Кров`ю за твою душу заплатив Сам

читати