Завантажити

й вождів.
І здогадався я: я й є отой похмурий класистичний плотник,
Який один в сумирній пристані життя зустрітися з тобой хотів.

З тобой одной. Навік. Похмурий плотник... Отже
Навіщо несміливе, наче стегна Ніли, коливання днів?
Навіщо знать, хто і куди, а головне – коли – її положе,
Навіщ і марево дрібних, не доходящих її слуху слів?..

Ромео і Джульєтта

1.
- О, мій Ромео!
- О, моя Джульєтто! –
Самотнє дихання вітрів
Зривається з гілляк
І сповідь та
Зі сповідей на світі
В канаву протіка
Помиями,
Мов часу цвіт.

- Праворуч – Копетдаг,
Ліворуч – море,
Там десь на північ
Тіні від карпатських гір,
Я б розірвав їх на шматки сьогодні, мила,
Скажи, де ти? Де день твій спати ліг?
Вхоплю я гори диханням,
Затисну їх зубами,
Об гравій вдарюся чолом,
Впаду у сніг,
Джульєтто, о моя Джульєтто,
Яка ти гарна нині!
Як я люблю тебе! – сказав Ромео й стих.

В траві сліди його, вгорі чомусь, у зорях.
Скрізь – навіть на піску, здається, слід.
Нема Ромео, втім. Він вмер сьогодні.
Джульєтта йде за ним. І небеса рве сміх.

- Моя прекрасна, де ти? Знов із-під землі гукаю,
Моє ти сонце, місяць мій, щоденний хліб?
Моя зоря, моя любов примарна – Ромео я,
О відгукнись!... Приліг
На землю,
Вийняв з торби сигарету,
Сидить Ромео
Темний, на землі.
Сидить. І стогне вся душа. Під светром
Палає серце, й він згоряє наче сніп.

Її нема. Мій простір, відгукнися!
Скажи, де тінь ляга від ніжних цих, колись тендітних ніг?
Де усмішка гойдається її привітна?
Скажи, із ким і де знов залунає сміх?

Скажи мені в цей день такий печальний,
Чому у грудях у Ромео попіл і земля?
Чому стражда цей хлопець,
Що зазвичай без печальний,
Чому Харон приготував уже весло?

Невже не можна буть щасливим в цьому світі?
Невже кохання – лише для тортур?...
Ах, місяць уночі тече такий повільний
Над зорями. Він дивиться впритул
В твої зіниці, що змертвіють за годину.
Ще пройде трохи часу – і тебе нема.
А поки що, що робиш, мій ромео?
А! Кохаєш ти людину!!!
Чому ж, скажи? Тому що ще людина ти сама.

Її нема. Вона десь там, і недосяжна,
Тамтешній вже свого життя плете вінок,
Щоб він, ромео, ліг на голову кайданом,
Щоб кості потім омивав його пісок
Підземних вод. Безвидний, безнадійний
Ромео все чека на тебе. Він слова
Забув назавжди поки що і на постійно,
Глянувши раз в твоє обличчя юне, неспокійне,
У ньому потонув він у жнива –
Коли Ерот збирав свій урожай, і змушував кохати,
Коли ти тінні промайнула у житті,
Коли Господь проходив мимо хати
І не беріг, не уберіг чомусь в цноті твого путі.

2.
І досі голос твій відлунює в вухах
Відтоді, як тобі дзвонив я (ти б мені не подзвонила).
Відтоді порожнечі жах
Мене спустошив, й я лишивсь безсилий .

Сказала лише слово ти одне:
«Ти знаєш, я сьогодні від’їжджаю».
Якесь проміння вдарило згори скісне й тісне,
Й тоді я зрозумів, як сильно й полум’яно я тебе кохаю.

Як сумно уночі іти дощем.
У забутті, душа роздерта.
Сліди твої ловити по путі
І дихання твоє, такее відверте.

Яким учора, начебто вогнем
Окутала із голови до п’ят ти,
Сьогодні щоби розрубать мене мечем
Спокійно, мов снаряд з сорокап’ятки

Я вилітаю, мовби крізь туман,
В це місто, щоб тебе шукати
І не знайти сьогодні. Наш роман

Стає, кохана, дуже вже затятим.
Затям і ти: щоб не сказала ти
І щоб сьогодні не зробила, мила,

Для мене, для Ромео, ти
Кохана назавжди (аж до могили).

Не так важливо, скільки нам у світі жить,
Що робимо, коли поодаль,
Дивись, назустріч очі заблищали з темноти:
Одне для одного ми не померлі, назавжди поводирі...
3.
Я щасливий такий, яким не був і Ромео.
Я чуттєвіш від нього і більш люблю Джульєтту -
Я своїй Джульєтті складаю вірші,
Я є Ромео!

Не шістнадцять нам і не п?ятнадцять - чотирнадцять, мабуть!
Такі почуття-бо чисті!
І, здається, не знаєм, як цілуваця
І беруться ізвідки в капусті діти.

О, Джульєтто, без тебе
Проходжу весь день в нещасті,
І проценту немає щастя. За дивним законом,
Щоб не вмер без тебе, відсутньої поруч,
Забезпечено вічність кохання нашого телефоном.

Телефон, Інтернет для закоханого -
Штучна нирка
І кисневий балон,
Від якого пацієнт живий – тимчасово!

Бо Ромео потрібно тебе
Цілувати в нігті,
Або в слід від п’яти,
Якою ти щойно в бік майнула...

Росіянці

Dans l`ocean de ta chevelure
Charles Beaudelaire

В океані твого волосся,
Моя люба, живу я.
Вчора знову його торкнутись вдалося.
Щоб збагнути – ми більш ніж сім’я.

Ти спитала: «Торкнутись чи можна
До волосся, мій любий, твого?!»
Відповів я туманно якось, що кожен
Має з нас це зробити назло

Всім вітрам, що для нас повсякчас не попутні,
Й тим, хто нам заважає весь час
У обійми упасти взаємні, безпутні, -
Не пускає цей світ нас.

Він тримає нас дуже близько.
Муху в оці кожного бачим ми.
Робить світ, однак, щоб було нам слизько,
А боги навпаки – щоб зближались ми.

Щоб любив я твою шевелюру,
Щоби ніжно на неї вкривалом лягала рука.
Як кохаю тебе, я – нащадок очей Петлюри,
Спадкоємице

читати