Завантажити

темряві ми вгадували обриси таємні.
Немов матросів в шторм, нас кидало то в відчай,
То на стежки чуттів – невидимі й буремні.

Ми бурями були самі в собі. Як хворі,
Блукали мовчки по палаті тихій,
Над нами пломеніли зорі,
Нас перетворюючи в крики.

Нас перетворюючи в мотлох світу…
В латаття ледве ми одіті,
Тоді-то й ми промовили слова тендітні:
Я – Аполлон, ти – Афродіта!..

На Дніпрі

Мене знов огортає всесвітня туга:
Горілка, вино, додому пішла подруга.
Над лугом птиці співають сумної пісні,
На серці тісно.

Мине все, залишиться тільки Дніпра свічадо,
Дороги, гаї, де бреде чиєсь вродливе чадо, –
Тужливим тенором дощ сперечатиметься із часом
У цьому селі.

І невідомо коли і з ким за стола хтось сяде,
Намаже помадою губи, чи в вухо зарядить;
Життя, мов забута кохана, поверта задом,
На Дніпрі.

Вершники апокаліпси

Складеться плесо в немовля,
Складеться в руки.
І зашумить земля здаля,
Складеться в звуки
Складеться у сумний вечірній дим
Твій погляд милий.
Тюльпани розцвітуть за ним і милі.
З-за миль не бачити обличчя, не чути хрипу,
Як вищаєш душею ти,
Не чути схлипу.
Коли земля складеться в сон,
Майне світами,
Повсюди кинеться вогонь
Роззявленими, наче дзьоб, очами.
Подивиться огонь на нас – складеться в плесо.
Втікаючи, гребемо ми тілами весел.
Ділами весен ми засмучені такі, а раді.
Ми вершниками, що рухаються у імлі,
Пливем по гладі.

***
О, Дніпре, мій брате багатий,
Розповісти мені хочеш ти щось?
Чи що світ такий строкатий,
Чи що в ньому є хтось?

Що є голубка, чия голова ляже на плече?
Що з човна всередині тебе впала трубка й пече?
Що що нам, коли милі, ряднини верст,
Які непідвладні твоїй силі, красі твоїх плес.

Із човна не видно далі, кришталик межи зіниці ніж.
Ах Дніпре, в затишній твоїй залі так багато таємних ніш.
Забутись в одній із них, притиснуть плечі їй скоріш,
Словами вовтузити, вставляти в серце слова ніж.

О Дніпре, мій брате,
Розповіж-но веселе щось!
Її не дуже багато,
Але вона і є той роками колись окутаний, донині шуканий Хтось.

***
Мороку душа моя повна
І не можу протистояти я цій морочній силі:
Хочеться алкоголю –
Дужче за нього лиш ласки милої.

Хочеться випити не щоб усе забуця,
А щоб я міг бачити всі на світі речі:
Плесо Дніпра, подруги тілеса,
Вечір.

***
Я серце утопив у склянці,
В Туманнім Альбіоні чорного вина,
Воно, як дівчина, яка прокинулася вранці
Самітна і смутна.

Заплівши коси,
У дзеркалі впізнавши обрис любих рис,
Вино бреде у тіло дня ногами босими, -
Горить від сорому, як хриплий висушений хмиз.

Тому суха й моя душа, коли я вип’ю.
Прекрасні риси дівчини цілуючи вина,
Дитиною схиляю потім голову на неї, ледве дихаю -
Нехай вона вином доп’є мене до дна.

***
Люба Баваріє моя!
Я захопився тобою безмежно!
Тому, коли нема тебе поруч,
Серце стискає туга,
І цілую захоплено я повсюди твої сліди обережно:
Фюрер в засланні навіки знайшов друга.

***
Одне від одного живемо ми за триста метрів.
Але між нами чомусь пролягають милі.
Пробач мене, поета,
Я через тебе, наче кінь, - весь в милі.

Пробач мене, що вічний я Отелло.
Прости, що я тремчу, коли тебе побачу.
Пробач, що мрію я про місяці в готелі
З тобою, і пробач, що я без тебе знову плачу.

Дівчина з ірландського берега

Ти – моя зоря.
Ти – мої світи.
Ти, дівчино з корабля,
Світи мені, зоре моя!

Погляду світло твого,
Терпке, як вино,
Ну, і твоє незабутнє, заціловане вітром, чоло –
Як оживляє мене воно.

Як оживляєш мене ти щодня:
Щойно почую твій крок,
Скопане серце моє, мов рілля,
Мовби супутник, почина воно над землею виток.

Ви – така ніжна...
Ви – така дивна...
Ви – підсніжник!
Ви, Ви, Ви – і тільки Ви, моя зимна!

***
Ах, як добре й затишно лежати в хаті на підлозі,
Риси любої пригадуючи чемно,
Серцем бути з нею поруч безперервно, ніби на сторожі,
Відчуваючи, що сам такий нікчемний!

Відчуваючи, проте, що неба ледве чутний шелест,
Наче її посмішка ковза по скроні,
Й як думки, мов риба, що іде на нерест,
Опускаються цілунками в її долоні.

Ось вона стоїть цілунків повна,
Щастям, наче яблуко – життям, налиті очі,
Вся тендітна, ніжна, трепетна і скромна,
Наче не кохана жінка, а кохана доця.

***
Чудові запахи приносить навесні на села Дніпр.
Які вже рідні, затишні вони,
Люблю їх цвіт,
Люблю їх дзвін, їх щебет, дзеркала ріки

Привіт, цвітіння вишень, як летять птахи
Й джмеля політ.
Люблю горби, дощі й грязюку в дощ.
Люблю, немов не дні, роки прожив тут хоч.

Люблю хати, як по ріллі іде копач,
Люблю роди, вузли доріг, в хатах і сміх і плач.
Люблю роти, паркани, цвинтар і колишній слід коня.
Люблю як ти, приїхала і мовила: Це – я.

***
Маривне, майже туманне плесо ріки: на день з тобою, чи на роки?
Талії спогад, губ у тривалім злитті поема (вже без помади),
Радість від того, що нечутний вже серця стає стукіт –
Кайдани взаємної влади.

***
Ти була п’яною і тихою.
І цілувать мене ти не боялася.
Ти так неважко, легко

читати