Завантажити

самої хвіртки –
Не любов, ти сказала, а, дійсно, диснеївські гірки.

Ця любов, проте, не була ніколи для мене грою.
І коли я іще обіймав тебе, і коли виходив з запою,
Ця любов була - мною й тобою.
Нині все припинилось: убита вона, тобою.

Нині небо не світить, на ньому немає ознаки сонця.
І не світиться полум?я посмішок в любовної гри ополонці.
І тому нині вітер не дме і не квітнуть квіти.
І немає уже чому (і кому) радіти.

Можна ще порадіти тому, що було, хіба що,
Чи згадати, на фото блимнувши, яким динозавром був пращур,
Чи відчуть апокаліпсу – як на село насувається ящур,
Чи побачить, як в пазурах сокола в небі, мов титри, зникає качур.

Все. Прощай, моя люба! Не хочу мене щоб клював сокіл.
І без тебе почуть є від кого докір.
Хоч від цього і небо на мене впаде,
Заскавчить, як собака, від болю життєвий простір,
Та повір, що не буде без тебе сухою тобою ж принесена постіль.

Вічна подруга

Твій прохід – тонесенький, фермопільський – я кохаю,
Як прожить хоч день іще без нього, любого, я не знаю,
Як прожить без битви ще одну темну нічку,
Підкажи мені, коханий, ніжний вороже, друже вічний?

Як мені без тебе бігати, дивитися, думать чи в гаю стояти,
Як мені без тебе снідати і дихати? І як спати?
Як мені без погляду на тебе знать, що я маю очі?
Як мені, не кохаючи, все кохать й кохать тебе, люба:
Сестро, побратимко, жінко, дочко, вічная моя подруго?

***
Зволоживши цілунками тіла,
Мов пароплави, з дальніх днів сюди прилинули ми знову,
Поєднані в єдине ціле, де вуста,
Немов дверний замок, складають досить вічну почуттів основу.

Відкрити їх, проте, не можна без ключа,
Щоразу цим ключем є доторки до тіла.
Вмить пригадалося: ніяк не закохатись нам, щоб не встромить меча
Одне у одного: нікчемних, нерухомих повінь слів, рум?яно-легкотілих.

Не можна полюбити без зірок,
Які вкривають простирадло, очі й душу,
Без пострілу, що кулею іде від серця у висок,
Без рота, спорожнілого без тебе (і від цього безперервно сушить).

Я можу знати все, не вірячи в ніщо.
Я можу не любити ні морів, ні суші.
Але чомусь без тебе я стаю Ніщо,
Ніщо. І щось мене без тебе безперервно душить.

І тому, знову повторю, не можна полюбити без зірок.
(Аж раптом пригадалося, що і самі ми – зорі).
Без черевика на нозі не зав?язать шнурок.
(Без постілі на двох - сказать, що люди іноді бувають голі).

Без тебе, люба, не прожить мені тепер, коли сказав це, й дня,
Без спогаду про слід, що залишають плугом в тілі твої білі, як клинок арабський, зуби,
Ти, словом, мрія, ніч, зоря, ти, словом, – вічна тінь моя, ти – я.
А в одночассі одне одному ми - радість, сум, життя, й, звичайно, згуба.

***
Моя сім?я – мати-земля.
Птахів лин
Сумний.
Що у водах Дніпра
Загубивсь десь
Лин.
Клин
Викошених трав.
Безмір,
Що з обрієм стрівся
Цнотливих отав.
Солов?їних октав
Нічний блокнот.
Дим густий,
Що залишає рот –
Ніби пароплав
Чи зруйнований
Цегельний завод.
Дощ,
Що з небес
Ніагарськими
Крилами
На лисину
Спустився
Ось.
Лось,
Із пораненим стегном,
Що смажиться
За екрану вікном.
Те, що було
І сьогодні, і вчора.
Що полотном
Вкриває печери людей –
Дзеркалом їх відіб?є,
Образом їхнім,
Довіки стане
Їх руном,
Зідраним з них
Самих –
З м?язів,
Плечей,
З усіх речей.
Все, що у світі тече.
Тане, стає
Битим склом.
Журних сердець.
Плине над ними
І небо, й Отець.
Герць
Берегів
Непобережених душ.
Твого лиця,
Оспівати якого
Вже не можна,
Душ.
Тиша.
Незворушна.

Лист дітям

Доці мої, до яких я безмежної повен любові.
Доці, яких я учора залишив навіки,
Я на прощання скажу вам два слова: будьте здорові,
Квітніть мої найпрекрасніші, Бог охорона вам, діти.

Батько не може протистояти цій силі любові.
Батько без неї не може ні їсти, ні жить, ні радіти.
Діти, пробачте! Я маму любив, був із вами щасливий, здоровий,
Але кохання сильніше за це, мої діти.

Знаю, що скажуть про мене і скажуть не раз ще –
Виродок підлий, гадюка, нікчема,
Христопродавець, падлюка, сімейний ледащо,
Але ви, мої діти, якщо не простіть, то збагніть хоча б мене.

Вас я любив, брав на руки і вів до садочка,
Солодко в сни проводжав я піснями й казками
І цілував рученяток маленькі клубочки, –
Любо, ох, любо було мені жить разом з вами.

Це і було головне, що хотів вам сказати,
Тато закоханий в кожного з вас, як раніше, так досі.
Тато вас любить, але залишає вас, доці:
Сивий Дніпро забирає його, мами – кращої, гіршої? – простір.

Як байстря

Вона була мені як мати, –
Як мати й кинула мене.
Самого. Всесвітом блукати.
Щоб головою в очерет!

Коли спливу товстим я трупом,
Нехай про «кубики» згада!
Роздерли жаби мі залупу,
Ще й згвалтували без стида...

Лежу на березі, щасливий...
Ні дум про неї – ні її.
Ні спогаду про мене, ані слів журливих.
Ні зморшки в неба на чолі...

***
Пробач мені, мила, що я такий.
Що головою чіпляю гілки,
Незграбний і неповороткий,
І з виду - бридкий.

Пробач, що кохаю тебе і в спеку, й в дощ.
І вибач, що часто

читати