Завантажити

подих.
Наче шкіперу,
Ждать погоди,
Наче льотчику,
Сподіватись про лет
З тобою у саму крайню точку висі,
В полюбовну жагу небес,
В білу жагу риссю!
(Мила, на фото де ми вдвох, подивися…)

Ocean

Мене несе океан,
Океан емоцій.
Серця вистріляний наган
Калатає в боці.
Душі розстріляний шматок
На дві, на частини,
Немов асфальтний каток
Сунеться подумки в бік
Дніпра ряднини.
Де живе одна -
В Україні, в світі найкраща! -
Нехтива, несвята,
Кохати мене ледаща.
Мене несе океан,
Океан тотальної любові:
Не випливу сам,
Хіба з твоєї ласкавої допомоги,
Мила,
Я став «Титаніком»?

***
О, небо, небо, ти мені зараз снишся!
Чую твій запах у повітрі,
Чую його у розквітлім місяці квітні,
Чую у шелесті трав, у дрижанні клітки.

Чую і бачу я твій вічний образ.
Чую, сумую за ним. Цей обрис,
Начебто крізь пелену голос,
Він виростає у серці міцним, як колос.

Ти – моє сонце, ти – губ солодощ!
Ти – мій любовний човне, мій вічний холод!
Ти – невгамовний серця голод:
Б’є, мелючи, розливає по скронях кров якийсь молот!

***
Мліти доки і доки тебе очима шукати?
Доки в місті самотніх чуттів
Мені без тебе самотньо блукати?
Доки вірити в те, що живу,
Хоча де мій подих?
Доки жити без тебе –
Однак, нема свободи?
Вся свобода моя
Втонула в тобі і рабство -
Жити спомином цих квітневих подій,
Чи... царство?

***
В моїм серці м?яке і міцне кохання вино.
Не на вбивство, о ні, спрямоване воно.
Не вбиває любов, а жалить змієм.
Я кохаю просто тебе -
На відстані і в безнадії.
Я шукаю очима тебе в очах ночі.
Я у млявих повіках ранку тебе також хочу.
Я удень бажаю сіять твоїм світлом.
Я бажаю про тебе все знать. Твій Квітка.

Вараждин

Чи правда, що Стайки - колонія відьом,
Що Протопопівка - столиця анголів?
Зранку до вечора очі,
Вдивляючись вдалеч склянки, вже світяться:
Це - Протопопівка. Погано. Але і Стайки виникли дивно.
Козаки стайкувалися
І відтоді в селі лише відьми і гріх,
Протопопівку заснували
Два козаки -
Однойменний і мій прадід,
Як взагалі з’явилися в селі жінки – невідомо.
Можливо, з того часу, як прийшли
Серби й село почало
Називатися Вараждін,
А, може, в пізнішому часі
Государ Імператор завіз їх,
Прибудувавши до села залізницю.
Може, й Махно, проїжджаючи бронепоїздом,
Плюнув спермою в село -
І відтоді воно росте і „строїцця”...
В усякому разі
Село складається
З украй упертих людей,
Яким важко довести будь-що.
Хіба що смерть
Коли проводить їх в останню путь
І домовини гойдаються...
З попередніми умовами правил життя
Люди вже в них
Потроху погоджуються.
От і подумайте: що краще і де легше жити -
Стайки як унікальна колонія відьом
Чи село, що ніколи
Не було колонією,
Належачи напряму Самому Імператорові?
Але ж користі від такої колоніальної свободи?

***
…Я і досі так тяжко-тяжко хворий тобою.
У раю я уже не буду –
У пеклі одною ногою,
Я другою ногою на тверді стою
Твого існування.
Все так просто: легким не буває кохання…

...Не буває кохання – важким також.
Дуже просто – завжди воно є лиш птахом,
Літаком, парашютом і дельтапланом –
Тим, що линути мусить і впавши – ранить...

...Тим, що – ранивши – мало нагадує, втім, рану.
З’їж-но сала, мій любий, подумай:
Можливо, рано
До тенет тих потрапив і став птахом –
Зерня пада у землю й стає злаком,
Те ж що з неба впаде – і на камінь – уже не росте.
Це здається, що линеш угору,
Насправді кохання – це щось пусте...

...Я не хворий тобою вже зовсім, люба.
Вчора був я коханцем, сьогодні ж знайшов друга.
І ми разом блукаєм містами тепер: він – із ранцем,
Ну а, як завжди, охололим у сні, я – протуберанцем
Пробираюсь в кімнати і зрю на зорі,
Не дивлюся уночі ні у ліжка, ні вгору,
Я знаю, що там усі голі.
Лиш в дощі
Свої очі сумирні ховаю довкола в кущі.
І ніхто, і ніхто з росіянів не кличе мене вже на «щі»,
Лиш шепочуть ізвідти: «Іщі
І обрящешь»...

Ні

І мені, думаєш, не солодко і не гірко?
І мене, гадаєш, не протинають промені і темряви, і світла?
Ти вважаєш, що й я такий же, як ти, нечуттєвий?
Ні, о ні, о ні-ні-ні, моє дорогеньке небо!!!

***
Теліпає мене, як в пропасниці.
Сонце то зайде за хмари, то знову лащиться.
Почуття то в жаги бік гойднеться,
То в бік ревнощів,
То в бік лінощі почуття,
То в бік щедрощів.
Як на сонці кіт,
В них купаюся:
Сплю тобою, дихаю, забуваюся -
Не зі мною, з ним
Ти кохаєшся.
Та мені байдуже –
Теліпається
Серце –
Наче на гачку
В штиль, висить повішене,
Як горох в стручку,
Дихаю
Передчуттями
І хорошими,
І найгіршими.
І байдуже чим
Взагалі дихаю –
До продовження розмов
Ми повернемося
Без свідків зайвих
І без криків.
Свідок нам один:
Ми самі.
Хочеться пливти
Мисами.
Обрисами жити,
Думами,
Спільними почуттями –
Хоч розумними,
Хоч непродуманими…

***
Не родився, а був я завжди поетом!
У дитинстві, як пестив ще квіти і поглядом – зорі,
Ще до того, як сказала єврейка Козлова:
Не писати - не будеш ніколи...
Ще до того, як почали зачаття
Тато голий і мама у майці збірної

читати