Завантажити

Аргентини,
Над кущами тими вже лягла печать
Із розшарпаними почуттями дитини.

Ще задовго до того знав Божий Дух
Все, що буде зі мною на білім світі.
Що писатиму вірші, пливтиме кудись дух,
Ну, а потім над мною дехто розквітне...

Бомж у космосі

700 кілометрів до тебе
Всього лише,
А серце сумне, вже
На ладан дише,
Неначе до тебе
Мільйон світових років.
Я сяду в останній вагон,
Збоку,
І вирушу, щоб тебе
Знайти на Сатурні!
О, серце моє, лети
У всесвіту урні!
Я вийду, неначе бомж галактик.
Присів з чемоданом,
Замовк, заплакав
(Курити навіть не зміг).
Подих
Перехопив,
Як ворога МІГ,
Твій образ!
Я привітався й сказав:
Шановна!
Ось бомж почуттів
Прибув до Вас.
Цього разу не пустий,
А тачок цілунків повний!
Три слова, бомж бувши, казати буду:
Люди, люблю вас!

***
Враження, ніби ніколи я не від?їжджав зі Стайок,
Ніби усе життя нерозірваним снарядом чекав тебе в тих гаях.
Ніби на південь зі шкільних літ линули ми птицями.
Ніби завжди-завжди ми були в однім колесі спицями!

***
Я хотів би кохати тебе,
Навіть бувши термітом.
Я хотів би по хаті твоїй
Джмелем летіти.
Щоб його виганяли,
Ну, а джміль повертався,
Рушником завертали,
Ну, а джміль все кохався б.
Я колодою стати
Так хотів би у лісі,
На якій ти присіла б,
А чи птицею в стрісі,
Все яка підглядала б,
Як ти миєшся зверху –
На тобі я волів би
Бути джинсом потертим.
Щоб мене одягала
Ти щоранку на себе:
Всю, як є, цілував би,
Все шепочучи: «Небо!»

***
Прокинувсь знову я в розбитих почуттях –
Життя горить вогнем протуберанцями на сонці.
Мені так само сумно, шлях
Свій озираючи в небесному віконці.

По вінця повний туги я.
В мені горять вогні:
Немов на електричці не себе, самотнє місто проїжджаю.
Усе ще, знаєш, солодко і радісно мені,
Коли тебе, яскраво-сонячну, згадаю.

***
Забудеш ти мене. Як не забуть?
Хіба колись клялися ми у чомусь?
Хіба вела устелена вінцем нас путь
Крізь арки спільних радощів у спільний дім додому?

Ніколи одне одному ніким ми не були,
Та не були притому й кимось ми ніколи.
Ні, бджоли над садами мук солодких спільних не гули,
Опівночі удвох ми не топтали спільним тілом килим.

І все-таки, хоч завше ми чужі,
Хоча одне для одного здаємося навскид байдужі,
Чому ж тоді в думках разом звиваємось ми, як вужі
І нас, лякаючи, чарують ці жаги обійми дужі?


***
«...Тону в твоїх обіймах, квітко...»
Любов. Ми відчуваємо її так рідко,
Що я і сам в твоїх обіймах потонув.

Втонув тому, що не втонути було марно
Тому втопився у тобі, що дуже гарна.
А ще тому, що просто – я втонув

Навчитись плавать в почуттях – узагалі то мука.
Найкращий лікар тут оця розлука
І спогади про ніжні цілування скул.

Фіміам

... Прокинувсь знов і очманів: я марно
Ось щойно говорив з тобою, начебто вікарій,
А у душі думок гріховний нільський мул.

Так захотілось обійнять тебе під вечір,
Щоб ноги ти мені потім закинула на плечі
І щоб в тобі, як водолаз, я раз-у-раз тонув.

Щоб ти всміхалася при цім привітно,
Мрійливо притискаючись до мене, квітла,
І запах тіла я твого, як фіміам, щоб чув і чув.

Щоби любила ти, як я, уже без страху,
Щоб кіт, заставши нас удвох, заплакав
І по селу димком спускався неприємний гул.

Я щоби взяв стілець і ти на нього сіла,
Як два ворожі снайпери щоб, відірвавшись від прицілу,
Ми влучили одне у одного, як в ціль.

На небесах похмурий пес тіней балака,
В хліву самотній несусідський півень тихо плака,
А я в обіймах у твоїх, і поки що – тону....

***
А я все хочу в небо, у небо.
Мені тебе так треба, треба, -
Треба мені тебе так.

Так мені ти потрібна,
Як біг віків історику рівний,
Як мряка бійцю перед смертельним боєм,
Як лісам на Півночі хвоя,
Як моряку – океан.

Слов?янин

Цілую вас в усі на світі губи.
В усі на світі труби
Так хотілося б
Сантехніком залізти,
Чи з розгону - головою у дуба, -
Так по-слов?янському цвіте кохання злісне!
Ремонт би я зробив на совість,
Хабара б не взяв.
Хіба що взяв на згадку
Клаптик серця.
Коли так любиш, мов ніколи не кохав,
Так солодко кохати небо,
Мовби запах чистих трав,
Й зустрівши свого дуба - потім вмерти.

***
Чуття спішилися, як коні.
Пора зробити їм привал.
Втомивсь від страсті на цім довгім перепоні
Це означа: кохати час настав.
Це значить, що пора прийшла всерйоз любити,
По-справжньому кохати,
Цілувати друга в слід,
А потІм, плачучи, до матері взивати
Від полюбовних неодмінних бід.

Квазімодо

Сліпий, горбатий і закоханий
До тебе, як дитина, я тягнуся ручками,
Так до піхви квітучої торкнутись хочеться,
Або: на відстані щоб обмінятися на все життя каблучками.

***
Складно із «не поглянь»,
Коли у думках бачу.
Гріху віддавши дань,
Плачу.

Навіщо я це зробив?
Навіщо торкнувся?
Не було сил,
Заповіді забувся.

Наче не родився,
Мовби не дихав,
Очима тебе все пив і пив,
Був не людиною – криком.

Я розумію тебе, Давид:
Важко постійно буть сином Божим,
Почуття не спить:
Воно на Чорнобиль схоже.

Я розумію

читати