Завантажити

дорога?
Я не можу буть віднині ні німим, ні відвертим.
Бо, здається, ізнов закохався. Сильніш від смерти

Почуття бороздить думками й тілом.
Почуття протинає простір, вузлом невмілим
Зачепившись за життя: предмет кохання
Недосяжний занадто. Утім, світання

Переплавивши нічний образ в букет не з квітів -
Напівспогадів, марень тендітних --
Повертає знов обличчям до її обличчя.
Щось з глибин зали ізнов кличе

Повернутись в той вечір на мить. На мить в спалах
Рук її побачених і стегон вдалих. Промайнути губами підміченими
Й, мов підсвічник чуттів, розплавившись лягти в вічність
Знову відчаю - вічного наче скалка, в галас

На вокзалі, в страждання. Неначе педалі
Дивних богів несуть тобі Велику Нову Богиню,
А ти бачиш лиш хмари... Все хмари сині
Та ізнову її ж душі-тіла деталі,

Цю іронію, подих, і рухи. Й далі
Ти пройди цей путь -- забудься. Заплач. У відчай -
В самі очі його подивись - нехай засвідчить,
Що вона не твоя іще раз. А потім, в залі -

Вже порожній, забутій - на тінь подивися від губ її...
Залишається подих один, останній: дихай
Нею. Стрибнуть між вагони з хрипким криком
Все ще встигнеш». –«Шукай її в імлі!» -
Провидінню, вкрай стисло: ні!

Анині ножиці

Ножиці на столі,
А на стіні – портрет
Твій. І думки неясні,
І неясний сюжет.

Коси шепочуть і губ,
Родимок двох роса,
Впали на мене як звук, -
Впала немов сльоза.

Впалих щік твоїх смак
З далі кличе у даль.
Стиль прилипа мов слимак,
Ніби стрімка печаль.

Кинутись хочеться вмить
Вбік очей, що тремтять,
В сторону губ сполук
І своє серце розтять!

Тисяччю хай шматків
Серце води несе!
В космос собі летить,
В землю нехай повзе, -

Раз неспроможне воно
Суті речей збагнуть.
Раз непотрібне вино –
Мабуть, треба його забуть!

Родимки, стегон рух, звук –
Постаті Ані печать,
Солод тремтливих сполук,
А вони – все звучать, звучать!

Й будуть лунать завжди
В кронах моїх, по життю,
Адже вони – сліди, -
Як семафор почуттю!

Скромно поглянув вверх:
Тихо здригнувсь портрет –
Ножиць, родимок двох, силует
Вгорі. В душу уп’явсь, замовк.

«Що це?

Твій сміх у трубку - це сонце розквітле.
Це - маятник!.. (В душу вриваються квіти
І вітром настирливим тиснуть в повітря, --
І в лоно, і скроні). З'являються діти
Від сміху такого. Від сміху крізь вічність.
Від сміху у трубку крізь пам'ятник відчаю.
Крізь болі, крізь сльози, крізь море нестерпне
Життєвої прози: страждань, варикози... А простір потертий
Іще раз засвідчить: із губ поцілунок - повітрям - мов трунок
До тебе. Або як підсвічник. Або як локальний --
Від лона до лона -- планет орбітальний
Цілунок салонний.

Кентаври

...Нещодавно закохався я в кентавресу
(Я любив раніше, повірте, інших звірів!)
В ній відчувши, побачив і те, що не мала ще жодна принцеса:
В неї погляд, ви знаєте, хтивий такий і водночас ніжний!

Як мітлою відьма, вона змахне ним.
Поведе то бровою, то, в спогаді, просто торсом.
Я ж співать починаю, немовб зачарований
(І все згадую, згадую потім, як пахне її стрімке волосся).

Як волосся пахне, пливе як голос,
Струменять як душі променисті флюїди, стають словом –
В лунку раптом мене, як сумний той як голос конячий волос
Лине – втягує в темінь. І з часом знову

Проминають літа мої й пливуть все циклом,
Світло світлом проходить – стає зорею.
Прокидаюся й бачу: сузір’ями взятий, сипом
Їх, умить кентавром стаю я, стаю я нею.

Поволі

Поволі я тебе люблю.
Поволі тугу я співаю.
Поволі я себе уб’ю
(Поволі - я встигаю!)

В моє поволі ти життя
Прийшла. Поволі вийшла.
Неначе картка на путях
Лишилася усмішка

Твоя. Незлобна, назавжди.
Така, яка і треба.
Така ж прекрасна, мов світи
Незнані. Як і небо!

Ти ж – чистий острів у імлі,
Вулкан в якому дише.
Ти – ніби сонце на зорі –
Напишеш?

Я знаю: вже мовчать довік
Твоїм листам. І звідти –
Твій синій погляд – наче хліб.
Мені. І наче квіти.

Читаючи Нілу Зборовську

Не буде верб, не буде травня, щастя,
Не буде криків птиці – щирих й голосних, -
Не буде снів, блукань під зорями. Ненастя
Усе зітре: навіть вагітної косулі штрих.

І пам’ять – мертвий маятник сторіч – народить
Одне лише (німе) запитання: де ти, коли, навіщ?
Й тоді ізвідкілясь пролине тінь сови понад сумним гірським народом,
Залишеним поміж таких самих сумних і не потрібних вже – нікому! – пліч

Твоїх. Десь на самому дні, десь в глибині, між ясел
Тисячоліть, поміж якими Бог плека тебе,
На тебе я молився, ніжна Ніла. Й ясно
Було якось в душі. Але

Ізнов вертається – ривком – масна картина:
Не буде верб, не буде травня, птиць...
І, плачучи, все по тобі ж, померлій, тобто милій серцю, падаю тоді в малину
Чи у затишне марево нікому не потрібних лиць

(Які часом оточують мене). Нектаром
Повз мене ллються! Ніби сперма днів,
Яка хотіла вбить – життя, любов, усе – одним швидким ударом,
Раптово вилилася з вух-голів

Рослин, людей, корів, самотніх критиків і не самотніх,
Митців, і малярів, і королів,

читати