Завантажити

зараз вісім.
К р а в ц о в. (виходить з-за столу, наблизився до Скирди. Ще деякий час дивиться мовчки, ніби хоче переконатись, Що не помилився). Товариш капітан?! Скирда? Здрастуйте! (Потиснув руку). Яким вітром?
С к и р д а. А я вже й без вітру, як перекотиполе. І тихо, а воно котиться.
К р а в ц о в. Сідай. Аж не віриться!
С к и р д а. Не віриться... І мені не віриться. Кравцов — директор такого заводу! Виходить, хлопець ти не дурний. Правда, різне говорять люди.
К р а в ц о в. Звідки начувся?
С к и р д а. Я на твоєму заводі служу.
К р а в цо в (здивовано). Ти служиш?
С к и р д а. На прохідній, охоронником.
К р а в ц о в. А я і не знав.
С к и р д а. Комкор солдатів усіх не знає і не бачить. Так, кажу, говорять різне. Більше хвалять: діловий, штурмівщини менше. Видно, є в тебе струнка.
К р а в ц о в. На завод до нас випадково?
С к и р д а. Обличчя твоє в газеті побачив — те, дев'ятнадцятирічне згадалося, впізнав тебе — і приїхав...
К р а в ц о в. Спасибі.
С к и р д а. Обірвала мене війна, обкарнала, обпалила.
Один — ні родича, ні півродича, ні чверті родича на всій землі. Мільярди людей, а в мене нікого — тільки ти один, Кравцов.

Пауза.

Колись хотів розстріляти тебе, а тепер у родичі набиваюся. Ось так. Люблю чи не люблю я тебе, Кравцов, а житиму поруч... І хочу попросити — інколи, як дозволиш, до тебе додому зайду, ти ж один. Вечорами заходитиму — вони для мене такі довгі, а ночі ще довші...
К р а в ц о в. А ми родичі з тобою — кров поріднила нас.

Пауза.

І самотність...
С к и р д а. Кравцов, ти плакав коли-небудь після війни?.. Ні!.. І я теж. Сліз немає, а так інколи хочеться заплакати, коли тяжко, щоб легше стало... Подумав якось гніздо собі зліпити. Ні. Те, перше, зруйноване, з очей не сходить... і гніздо, і пташенята. Так дозволь заходити до тебе... Ти ж один. (Іде, потім зупинився). Те, що між нами було... (Потоптався на місці, слова потрібного не знайшов. Виходить).

Кравцов сів за стіл. Схилив голову на руки. Довга пауза.
І в кабінеті з'являється Оленка. Боса. В довгій білій сорочці, по якій розкидані квіти. Квіти на широких спадаючих рукавах. Сорочка розстебнута, волосся розсипалося по плечах. Оленка дивиться на Кравцова і голосом тихим і чутним: “Ти ні в чому не винуватий, і я — у нас кохання велике, велике...” Підняла, розкинула руки, наче хотіла показати, яке велике, безмежне кохання. Розстебнуті рукава сорочки опали. Сцена темніє. Лишається світло тільки на закритому руками обличчі Кравцова та на розкинутих руках Оленки. Переміна світла.
Кабінет у квартирі Кравцова. Вся стіна, що перед глядачем, розмальована — точне повторення малюнків Оленки на комині в її “палаці”. Навіть яскравіше. Саморобний столик-трикутник, табуретки. Біля столика стоїть Кравцов у важкій задумі. Одягнутий по-святковому. На столі лежить калина, два наповнені червоним вином келихи. Пауза. В абсолютній тиші голос Оленки: “Справді, сьогодні твій день народження?”

К р а в ц о в. (мовби відповідає їй). Летять роки!

Довга пауза. Телефонний дзвінок

(Виходить з кабінету, піднімає трубку). Слухаю!.. Проведете без мене! Ні-ні, я зайнятий! (І вже іншим голосом). Сьогодні мій день народження! В мене повно гостей, як же я їх залишу? (Кладе трубку. Ніби про себе). Раз у рік я маю право на святий вечір? На зустріч з Ілонкою. (Підійшов, сів біля столика. Взяв келих, не випив — тримає в руках). Летять роки... І ти вже не дівча. Не дівча, Ілонко...

Міняється колір освітлення.
Заходить Оленка. Не дівча — красива молода жінка в чорній оксамитовій сукні. Ступила кілька кроків до Кравцова, зупинилася.

Пауза.

О л е н к а. Тобі нелегко, Кравцов, чекати мене? Чекати, знаючи, що я не прийду?
К р а в ц о в. Дуже важко. Наче хто увігнав у груди ніж і не вийняв... Ось так усі роки!
О л е н к а. А ти ж знаєш — не прийду. І не чекай... Чого самотнім жити? На роботі ще нічого, а вдома — як у камері.
К р а в ц о в. Так.
О л е н к а. Багато гарних жінок.
К р а в ц о в. Багато...
О л е н к а. Одружуйся і живи, як усі... Життя є життя... Не його пристосовуй до себе, а себе до нього.
К р а в ц о в. Так.
О л е н к а. Ще не пізно і сім'ю мати.
К р а в ц о в. Не пізно...
О л е н к а. Ія швидко забудусь.
К р а в ц о в. (наче прокинувся). Що? І це говориш мені ти, Ілонка?

Пауза.

О л е н к а. Ні, це я проказала твої думки.
К р а в ц о в. Так, вони іноді прокрадаються до мене... Прокрадаються і тікають, нашого кохання вони бояться. Ілонко, як давно ти запалила свічку в моєму серці... А той вогонь і досі — і теплить, і гріє, і палить мене!.. Люди мене не зрозуміють?!!

Пауза.

читати