Завантажити

насему обсьцеству монописьуале… И оно долзьно было бы давно исьцезьнуть, потому как мы все друг другу не доверяем и казьдого готовы замоцить. Так?
Знову переплигує на місце «Я» другого і говорить після легкої задуми:
— Так.
ДЯДІ ВАНІНЕ друге «Я» знову переплигує на місце «Я» першого і продовжує:
— А мы не моцим, или есьли и моцим, то оцень редко. Поцему?
Перше «Я» плигає на місце «Я» другого:
— И в самом деле, поцему?
Іще один стрибок — іще одна відповідь:
— А потому сьто любим обманывать — ськазем зьаказцику, сьто замоцим, а сьами денезьки в карман и в баню… Вот потому нась народ неисьтребим и любит когда у него в глазах двоицьса…
Знову плигає і говорить єхидно:
— И сьто, народу все равно, цем от него воняет?
ДЯДЯ ВАНЯ хвацько стрибає, наїжачується, набирає ображеного вигляду і, проводжаючи лютими очима уявного співбесідника, який загнув бозна й що:
— Я тебе показьу, где и у кого воняет! Пацанидьзе! Я тебе показьу кузькину мать!

ДЯДЯ ВАНЯ плигає на місце “Я” другого, яке внаслідок цього діалогу повинно було лякатися і тікати, але ненароком наскокує на одну-єдину ногу одноокого інваліда на милицях, який давно вже вийшов з парадних дверей будинку і стояв впродовж усієї цієї незвичайної розмови, спостерігаючи за плиганнями сантехніка. Коли ДЯДЯ ВАНЯ відтоптав, як міг, йому одну-єдину ногу, і вирішив вибачитись, інвалід, котрий був уже заніс над ДЯДІ ВАНІНОЮ головою милицю, сказав крізь зуби, гамуючи біль:

ІНВАЛІД: — Дядя Ваня, як я тебе нанавіжу!!!
ДЯДЯ ВАНЯ (скрикуючи від несподіванки): — Грисьа, это ты?!
ГРІША: — Тсс! Тіхо ти, долбо-о-звон? З тобою точно інвалідом стану!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Грисьа, прости! Я зе сзьади, сьпиной... тебя не зьаметил, понимаесь?..
ГРІША (по-змовницькому тихо): — Ладно, проєхалі!.. Харашо, што я тєбя тут застал, у мєня появілся новий план. Давай сюда бабкі!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Зацем? Я всьо исьполню!
ГРІША: — А я і нє сомнєваюсь. Слухай здєсь!

ГРІША нахиляється над вухом ДЯДІ ВАНІ і щось йому довго шепоче, інколи щось показуючи на міґах. Потім рвучко забирає з рук ДЯДІ ВАНІ п’ятдесятигривневу банкноту і замашним рухом припечатує її до губ сантехніка.

ДЯДЯ ВАНЯ: — Зацем, Грисьа? Ай!
ГРІША: — Ето вмєсто, автографа.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Но ти зе мне губу разьбил!
ГРІША: — А ето вмєсто гріма... (Знову тягне до себе приголомшеного сантехніка за комір куфайки і щось продовжує шепотіти йому на вухо.) Понял?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Понял… Но где зе тут мой зьароботок, если я все деньги ей отдаю?
ГРІША: — Пойдьом бистрєє — там разбєрьомся!

Виходять. Гасне світло...




Ява третя.

Вечір продовжується. У помешканні ЛЯЛІ ГРУШІ на верхньому поверсі запалюється світло. До будинку підбігає ДМИТРО з велетенським букетом квітів у руках. Він бачить світло у помешканні вчительки і стрімголов кидається у парадні двері будинку ЛЯЛІ ГРУШІ. Чути, як він колотить і дзвонить у двері із криком: “ЛЯЛЮ, ЦЕ Я! ВІДЧИНИ!” Несподівано світло у вікні помешкання гасне. І ДМИТРО пригнічений виходить з парадних дверей будинку. У цей момент вікно відчиняється і з нього чиясь рука викидає альпіністську линву. ДМИТРО хапається за неї і дереться щодуху угору, до вікна ЛЯЛІ, розсипаючи навсібіч квітки, які, щоб звільнити руки, притискає ліктями до тулуба. Коли він дістається підвіконня у кімнаті ЛЯЛІ, знову запалюється світло і з бічних дверей виходить невідомий чоловік, великого зросту, зовсім сивий, але з молодим, рожевощоким і усміхненим лицем. ДМИТРО сплигує з підвіконня у кімнату.

ДМИТРО: — Хто ви?
ЧОЛОВІК: — Отак Іван...
ДМИТРО: — Я не Іван. Я — Дмитро Широкопера... Учень добродійки Лялі Груші...
ЧОЛОВІК: — А я — Отак Іван Петрович — чоловік добродійки Лялі Груші...
ДМИТРО: — Як?!
ОТАК: — Отак.
ДМИТРО: — Ви глузуєте з мене... Отак і чоловік?! А чому отак і раптом?!
ОТАК: — Прийшов забрати деякі речі... А ти хто, злодій? Це ж ти заліз по линві до кімнати?
ДМИТРО: — Я?.. Ні... І линва не моя!.. І я... Я хотів лишень піднести вашій дружині квіти. Думав це вона викинула линву за вікно... Я помилився...

ДМИТРО прямує до вікна, потім опам’ятовується і йде до дверей.

ОТАК: — Квіти, якщо хочеш, можеш залишити... Я передам...

ДМИТРО повертається і слухняно передає ОТАКОВІ букет.

ОТАК: — Може, щось переказати Лялі?..
ДМИТРО: — А ви перекажете так, як я сказав?..
ОТАК: — Як не забуду, то намагатимусь...
ДМИТРО: — Скажіть... Скажіть їй, що я її люблю!

Павза. ДМИТРО довго і невідривно дивиться у вічі ОТАКОВІ.

ОТАК: — Все?
ДМИТРО: — Все.
ОТАК: — Її не любити неможливо... І ти не сказав нічого нового... Інша справа...
ДМИТРО: — Що?
ОТАК: — Не кожен може із цим упоратись...
ДМИТРО: — Ви про що?
ОТАК: — Я про любов... Хоча ти хлопець гарячий. І це не лише мені до вподоби...
ДМИТРО: — Дякую... А ви — чоловік безпутній і я таких зневажаю.
ОТАК: — Я знаю. І це мені теж подобається.
ДМИТРО: — Не говоріть загадками. Я ж прямо кажу, що я не чекав на вашу присутність тут.
ОТАК: — І саме це мені в тобі подобається. Ти щирий. А значить — сильний. І я цілком можу довірити

читати